Ми продовжуємо публікувати цикл історичних нарисів про програні Росією війни. Вже вийшли розповіді про Першу світову війну, про війну СРСР в Афганістані та про Російсько-японську війну 1904-05 років. А тепер пропонуємо вашій увазі третю частину про Кримську війну 1853-56 років.
До початку 50-х років Росія була єдиною державою в Європі з кріпосним правом. Звичайно, це сильно перешкоджало економічному розвитку країни, особливо в умовах ХIX століття - століття промислової революції, залізниць і торгівлі. Але на чолі Росії був імператор Ніколай І зі своїм консервативним оточенням, які вороже ставилися до будь-яких спроб реформування країни. І як зазвичай для Росії альтернативою реформ обирається зовнішня експансія. І мета була очевидна - ще більш відстала, ніж Росія Османська імперія. Величезна країна з великою кількістю православного населення на Балканах, яка загрузла в придушенні внутрішніх повстань, втратила Грецію, Алжир, у 30 роки опинилася на межі катастрофи, коли фактично незалежний єгипетський намісник Мохаммед Алі розгромив Турецьку армію і готувався взяти Стамбул.
Але коаліція європейських держав - Британії, Франції, Росії, Австрії та Пруссії розбила єгипетські війська і врятувала Османську імперію від краху. Росія отримала важливі переваги - право заступництва над християнами імперії, зокрема й у Святій Землі, право безперешкодної торгівлі в Туреччині, автономію дунайських князівств - Валахії, Молдавії, Сербії. Але Ніколай хотів більше - протекторат як мінімум над Балканами, а максимум - над усією Османською імперією, з її вінцем Константинополем - Стамбулом. Важливим як геополітично - Чорне море ставало внутрішньою водоймою Росії, так ідеологічно - контроль над центром світового православ'я. Про справжні цілі Миколи добре написав право-консервативний філософ Костянтин Леонтьєв:
Війна 53-го року запалала не через політичну волю одноплемінників наших, а через вимоги домінування самої Росії в межах Туреччини. Наше заступництво набагато більше, ніж їхня свобода, - ось, що малося на увазі! Сам Государ вважав себе вправі підпорядкувати собі султана, як монарха Монархові, - а потім уже, на свій розсуд (на розсуд Росії, як великої Православної Держави), зробити для одновірців те, що заманеться нам, а не те, що вони побажають для себе самі. Ось різниця - вельми, здається, важлива".
Такі наміри Росії не викликали захоплення у провідних Західних країн, бо явно порушували сформований баланс, Османська імперія була надто цінним призом, щоб віддавати її тільки одному гравцеві. Лідером антиросійської політики була Франція. Микола не вважав до кінця легітимним правителем імператора Наполеона III, який прийшов до влади 1951 року, образивши його недостатньо шанобливим зверненням у дипломатичному листуванні (назвав другом замість брата).
Приводом для війни стали релігійні протиріччя в Палестині, а саме суперечка між католиками і православними за контроль над церквою Різдва Христового у Вифлеємі. Ключі від неї були у православних, оскільки Росія була заступницею всіх християн, а Франція зажадала віддати їх католикам, і в якості додаткових аргументів надіславши під Стамбул 80-гарматний лінійний корабель. Ключі були віддані католикам. Росія відповіла ультиматумом, зажадавши не тільки визнання прав грецької церкви на святі місця в Палестині, а й протекторат (а не право заступництва як було раніше) над усіма 12 мільйонами християн Османської імперії. Стамбул відмовився і у відповідь Росія ввела війська до Валахії та Молдавії.
І тут Микола припускається катастрофічного зовнішньополітичного прорахунку - він то розраховував, що на боці Туреччини виступить тільки Франція, що союз франко-британський союз неможливий, а Росію підтримають Пруссія й Австрія (якій кілька років тому Росія допомагала придушувати Угорське повстання). Але не сталося, як гадалося і Росія опинилася на самоті проти всього світу. Війну Петербургу оголосили не тільки Туреччина і Франція, а й Британія і навіть П'ємонт (Сардинське королівство). А Австрія і Пруссія також зажадали вивести російські війська з Дунайських князівств. У підсумку Росія тримала частину своєї армії на західних кордонах, побоюючись початку війни з цими державами. Підсумок війни був вирішений - відстала Росія не могла змагатися з усім світом, тим паче поступаючись західним арміям у якості озброєння. Російський флот встиг розгромити турецький у Синопській битві. Але потім у Чорне море увійшов англо-французький флот і російські кораблі сховалися в Севастополі. Тим часом Росія пішла з Молдавії та Валахії, не захотівши вступати в конфлікт з Австрією, яка і зайняла князівства, за домовленістю з союзниками як нейтральна сторона.
Англо-Французькі війська вирішили покінчити з Чорноморським російським флотом і висадилися в Криму, щоб захопити Севастополь. Союзникам вдалося успішно обложити місто, у кількох боях розбити надіслану на допомогу російську армію, а також захопити Керч. Росіяни не могли відправити до Криму всю свою армію, оскільки вони побоювалися вторгнень у Польщі, на Дунаї, а також тримали сили для оборони Петербурга, оскільки ескадра союзників увійшла до Балтійського моря, захопила Аландські острови і загрожувала Кронштадту. І після 11 місяців облоги Севастополь був узятий. Майже через сто років це ще раз зроблять німці. І як кажуть, Бог любить трійцю.
Незважаючи на перемоги російської армії на Кавказі і взяття Карса, результат війни було вирішено. Було ясно, що Росія може перемагати тільки ще більш відсталу Туреччину, але нічого не може зробити з арміями провідних західних держав. Ще до початку мирних переговорів помирає Ніколай I. Офіційно від застуди, але є версії, що імператор прийняв отруту, не витримавши поразки. Паризький мирний договір підписав уже Александр II. Головний підсумок - Росія втратила Чорноморський флот, Чорне море оголошене нейтральним, Росії та Туреччині заборонено там мати військові флоти й арсенали, будь-яким військовим судам заборонено було заходити туди в мирний час. Також Росія втратила частину Бессарабії з гирлом Дунаю, плавання річкою також оголошено вільним. Втрачено було і винятково право заступництва над християнами Османської імперії, тепер це була спільна прерогатива всіх основних європейських держав. Чорноморсько-балканський шлях експансії був для Росії закритий, принаймні на час.
А головне - Кримська війна показала елітам неспроможність і відсталість російської армії та нагальну необхідність внутрішніх реформ. І Александр II почав їх. За місцевими мірками вони були безпрецедентними - було скасовано кріпосне право, закріплено рівність усіх перед законом, впроваджено суд присяжних, скасовано рекрутський набір і запроваджено загальну військову повинність за західним зразком, засновано місцеве самоврядування - міські думи та земства, реформовано освіту. Це дало поштовх розвитку держави й Росія почала наздоганяти Захід, насамперед економічно. На жаль для імперії, влада злякалася терористичної тактики невеликої групи радикальних революціонерів і сповільнила реформи, а після загибелі імператора Александра ІІ від рук терористів ні про яку подальшу лібералізацію вже не йшлося. Гайки тільки загвинчувалися. У підсумку зовсім не було реформовано політичний устрій країни - Росія залишалася абсолютною монархією без представництва, а звільнене від рабства селянство не отримало доступу до землі, вона залишалася здебільшого у власності поміщиків, не була ліквідована селянська громада. І нова криза була лише питанням часу.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.