Ми продовжуємо публікувати цикл історичних нарисів про програні Росією війни. Вже вийшли розповіді про Першу світову війну та про війну СРСР в Афганістані. А тепер пропонуємо вашій увазі третю частину про російсько-японську війну 1904-1905 років.
Російсько-японська війна була одним із регіональних конфліктів по розподілу світу між провідними світовими державами. На початку 20 століття Російська імперія активно економічно розвивалася, бурхливо зростала промисловість, будувалися залізниці. Але політично країна була відсталою абсолютною монархією - без парламенту, та основних громадянських свобод, наприклад свободи преси. Реформи Александра ІІ покінчили з кріпацтвом і створили суд присяжних, але так і не торкнулися політики. Їхня незавершеність призвела до активізації революціонерів-терористів, які вбили імператора.
Влада у відповідь тільки загвинчувала гайки. Ніколай II, який перебував на троні на початку 20 століття, і мови не хотів вести про ліберальні реформи, натомість захоплювався імперськими проектами. І це було цілком у дусі часу, коли кілька європейських держав плюс США фактично ділили світ між собою.
Ласим шматком для Ніколая був Далекий Схід. На той час Китайська імперія була при смерті, і великі держави ділили територію формально незалежної держави на сфери впливу, в рамках яких орендували територію для військових баз, отримували ексклюзивні права на розробку корисних копалин, будували залізниці на екстериторіальних правах. Росія поклала око на Манчжурію, яка безпосередньо межувала з російським Далеким Сходом. І тут інтереси Петербурга зіткнулися з іншим молодшим хижаком - Японською імперією.
Реставрація Мейдзі 50-х років під дулами американської ескадри знищила двохсотлітню самоізоляцію, а прискорена вестернізація дала змогу Токіо не тільки уникнути колонізації з боку Заходу, а й самим вийти на полювання. І одним із головних напрямків експансії був рух на Захід - у Корею. Спочатку довелося зіткнутися з Китаєм, що деградував, - імперією Цін, під вплив якої потрапляла корейська держава, а біля Сеула базувалися китайські війська. І 1895 року Японія розгромила китайську армію і флот.
Тайвань став японським, а ось сповна отримати своє в Кореї та Манчжурії не вдалося. Після ультиматуму з боку Росії, Німеччини та Франції Японія змушена була відмовитися від Ляодунського півострова. А антияпонська партія в Кореї стала спиратися не на Китай, а на Росію. У 1898 році Петербург орендував Ляодунський півострів і надалі побудував там свою військово-морську базу Порт-Артур. Також було укладено договір на будівництво Східно-Китайської залізниці, яка мала з'єднати Владивосток із Порт-Артуром. У 1900 році "великі держави" спільно ввели війська до Китаю для придушення антиурядового й антиєвропейського "боксерського повстання" (повстання іхетуанів). Росія також взяла участь у цьому, спрямувавши свою армію в Маньчжурію. Виводити війська росіяни не стали, а Манчжурія де факто стала чимось на зразок російської провінції.
При російському дворі заговорили про створення "Жовторосії". Японія намагалася домовитися про розподіл сфер впливу і надіслала до Петербурга пропозицію: "Ми готові погодитися на російську Манчжурію, але ви маєте не заважати нам у Кореї". Відмова майже гарантувала війну в майбутньому. І в Петербурзі перемогла військова партія. Корейський уряд надавав російським підприємствам концесії на видобуток природних ресурсів, як-от деревини, а російська влада під виглядом цивільних працівників майже не криючись посилала в Корею військових. Такі собі "іхтамнети" початку 20 століття. Японців як противника не боялися і ставилися до них зі зневагою. Ось що писав на початку війни не якийсь там солдафон, а прогресивний художник, історик мистецтва Олександр Бенуа: "Ці нахаби япошки, макаки жовтоморді, і раптом полізли на таку махину, як неосяжна держава Російська з її більш ніж стомільйонним населенням. У мене і в багатьох зародилася навіть тоді подоба жалості до цих "необережних безумців". Адже їх розіб'ють за дві секунди, адже від них нічого не залишиться". Нижче - приклад карикатури, якими тоді рясніла російська преса.
Також влада хотіла влаштувати невелику війнушку, щоб переключити увагу народу на зовнішні справи, підживити його патріотизм військовою перемогою. Ось знамениті слова, які нібито міністр внутрішніх справ В'ячеслав фон Плеве сказав військовому міністру Куропаткіну: "Олексію Миколайовичу, Ви внутрішнього стану Росії не знаєте. Щоб утримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна". Не любив японців і сам імператор Ніколай. Ще 1891 року, подорожуючи як спадкоємець престолу Далеким Сходом, у японському місті Оцу він зазнав нападу японського поліцейського-фанатика. Майбутній імператор отримав удар шаблею по голові, але він пройшов дотично і рана була легкою. Микола прийняв вибачення Японії, але осад в душі залишився.
З таким настроєм війна була неминуча. Технічне озброєння сторін було приблизно однаковим, але Росія, на відміну від Японії, ставилася до противника зі зневагою і поплатилася. Російські війська проспали раптовий удар Японії по Порт-Артуру, і головна база російського флоту разом з ескадрою була заблокована. Через півроку обложена фортеця впала. Російська Маньчжурська армія була розбита під Мукденом, а ескадра, що прийшлана допомогу з Балтійського моря, - під Цусімою в Японському морі.
Швидко скористатися перевагою в мобілізаційному резерві не давала пропускна здатність Транссибірської залізниці. Плюс усередині країни починалися заворушення, що увійшли в історію як революція 1905 року, суспільство було деморалізоване поразками і вимагало змін. Мирний договір не був катастрофою для Росії, оскільки Японія теж була сильно виснажена війною і не могла вести активні наступальні дії, плюс західні держави, які були більш лояльні до Японії під час війни, також не хотіли її надмірного підсилення. За умовами Портсмутського миру Росія поступилася тільки південною частиною Сахаліну, замість усього острова, погодилася на перехід Кореї під впливи Токіо та оренду Японією Порт-Артура і Ляодунського півострова. Але вона зберегла управління Східно-Китайською залізницею (окрім ділянок поблизу Порт_Артура), домоглася закріплення в договорі виведення з Маньчжурії не тільки російських, а й японських військ, а також уникла виплати репарацій.
Але далекосхідний проект Миколи був закритий, а військовій репутації Росії було завдано значної шкоди. Війна показала некомпетентність військового командування, слабкість армії загалом і замість зміцнення внутрішньополітичного становища спровокувала спробу революції. Микола був змушений провести політичні реформи - уперше в імперії скликали парламент - Державну думу, проголосили свободу совісті, слова, зібрань, спілок і недоторканність особистості. Зокрема, було скасовано заборону на публікацію книжок українською мовою. Але щойно внутрішня ситуація стабілізувалася, імператор відіграв назад, розпустивши нелояльну Думу і змінивши виборчий закон на користь консервативних сил. Уряд на чолі зі Столипіним спробував провести аграрну реформу, ліквідувавши селянську громаду, її результати були суперечливими - вона призвела до посилення майнового розшарування серед селян, посиливши соціальні протиріччя. Росії було потрібне комплексне розв'язання не тільки аграрного, а й політичного та національного питань, але влада цього робити не стала, загальмувавши реформи, щойно небезпека минула. Новий вибух був лише питанням часу.
Останній попереджувальний дзвінок російсько-японської війни змінився похоронним набатом Першої світової.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.