2022-11-01T08:01:00+02:00 Інтерв’ю 2023-12-06T04:04:35+02:00

Українські Новини

Телепродюсер та ведучій Микола Канішевський: На місцевому рівні друковані видання мусять жити, вони відіграют

Телепродюсер та ведучій Микола Канішевський: На місцевому рівні друковані видання мусять жити, вони відіграють в регіонах величезну роль

Микола Канішевський став відомим в середині 90-х років минулого століття як один із засновників і керівників перших незалежних недержавних телестудій. Пропрацювавши на журналістських посадах у структурі Держтелерадіо України, він створив і очолив телепрограму "Вікна", яка пізніше трансформувалася в однойменне телевізійне агентство, що виробляло випуски новин та інформаційно-аналітичні програми для телеканалів "Інтер", ICTV і ТЕТ. На посаді першого віце-президента він керував інформаційним мовленням на Першому Національному телеканалі ДержТБ. Саме Канішевский був автором ідеї створення телепрограми "Погода з Русланою Писанкою" – популярного синоптичного випуску, який перетворив банальний щоденний прогноз погоди в невелике телешоу. І саме з команди Телеагентства "Вікна", керованого Канішевським, вийшли десятки кореспондентів і операторів, які сьогодні займають провідні позиції у вітчизняному телебаченні і кіновиробництві. Репортери Українських Новин розпитали знаного медіафахівця про його бачення сьогодення вітчизняної журналістики та перспективи українського медіаринку.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!"

- На Вашу думку, на скільки наші коллеги-журналісти були готові працювати в умовах широкомасштабного російського вторгнення?

 – Я думаю, що були готові. Адже про це можна судити із телевізійних ефірів, які журналісти не полишили. Адже з перших хвилин населення отримувало інформацію зі своїх телеприймачів про те, що відбувається в Україні. А новостійники – взагалі молодці, адже як телерадіоканали, так і новинні сайти повноцінно висвітлювали події. Хоча ця агресія і була зненацька, але наші журналісти до цього були готові і гідно з цим впоралися.

- Як оцінюєте роботу українських журналістів під час війни?

- Без перебільшення, ми всі були прикуті до телевізорів. Інколи я бачив, що ведучі програм працювали з імпровізованих студій, які були в підвалах. Наприклад журналісти з каналу ICTV виходили в ефір на фоні цегляної стіни. А репортери каналу "Рада" перебували під час програми на автомобільному паркінгу. Між тим, цей екстремальний випуск парламентського телеканалу мені не сподобався: вони були в ефірі, але говорили ні про що. Я їх не засуджую, скоріш за все у них просто в той момент бракувало інформації.

- Чи дивитесь марафон "Єдині новини", проект "Фрідом", який роблять провідні українські телегрупи? Як оцінюєте цю роботу?

- На початку воєнних дій це було дуже правильне рішення, що новинні служби декількох каналів об'єдналися і працювали в єдиному руслі. Якби кожен канал починав, так би мовити, "тягнути на себе ковдру", то повилазило б там чимало всіляких псевдогероїв, з'явилися б представники різних політичних партій. А мені здається, що піарити політоб'єднання під час війни не вартує. Можливо,з моєю думкою і не погодяться. Але я вважаю, що у такий час має формуватися єдина лінія подачі тих чи інших подій. І щоб не нашкодити, деяку інформацію не потрібно озвучувати.

Нині ж цей наш єдиний інформаційний канал вже сформувався і його так звана обгортка стала дуже патріотичною . Окрім безпосередньо новинних блоків є "підсвітка" наших Збройних сил, нашої національної єдності, розповіді про наші міста-Герої. Це вдало зроблено, що такий патріотичний дух у українців виховують засоби масової інформації.

- Звідки ви дізнаєтесь новини? Як змінилися ваші джерела отримання інформації з початком війни?

- Моя родина припинила дивитися телевізор 7 березня, коли ми були вимушені тікати від обстрілів нашої домівки і знайшли тимчасовий прилисток у селі на Черкащині, моїй малій батьківщині. Ми жили в будиночку, де було відсутнє телебачення і користувалися Інтернетом. І такий зв'язок давав нам змогу мати все, що ми хотіли. А всі новини черпали з всесвітнього електронного павутиння. І коли повернулися додому, то тривали час не включали телебачення. Ми якось про нього просто забули. І якось, одного вечора, моя дружина Лєна мені каже: "Щось у нас відсутнє". І ми включили телеприймач.

Можу сказати, що це вже був "інший телевізор". Не той, що за три місяці до того. Телеканали позбулися певних  шорсткостей, вони почали працювати зі спеціально обладнаних студій і стали явно на дві голови вищі, ніж на початку війни. Телевізійні студії набули притаманних кожній звичних рис. Але мета буда одна: правдиво і об'єктивно висвітлювати події.

Але хочу зазначити: ми далеко не щодня дивимося телевізор, а черпаємо інформацію з Інтернету. Як і під час нашої вимушеної евакуації в селі на Черкаській Тальнівщині. І ось, до речі, що я там помітив. Іноді містяни говорять, що в дальніх селах живуть забиті люди. Це, вибачте, велика брехня! Через те, що в селах люди, навіть поважного віку, від 60-ти і старші, користуються Інтернетом. І майже в кожній хаті є Wi-Fi, люди мають смартфони, планшети. От, приміром, наша хазяйка, де ми тимчасово прихистилися, їй – 71 рік. Вона, що з телефону виходить в Інтернет, що – з планшету. І вона після 6-ї вечора, коли вже має вільний час, переглядає новини в Інтернеті. А вже потім, пізніше ввечері, включає телебачення.  

Тож телебачення і в селах вже не відіграє в напрямку отримання новин домінуючої ролі. Люди дізнаються про останні події з соціальних мереж, з так званого "сарафанного радіо".  Люди всідаються на лавочки і балакають про те, що там відбувається в їхньому районі, в області і вцілому в світі.

- Сучасна війна – це не лише збройне протистояння, але й боротьба на інформаційному фронті. Слід визнати, що швидко окупувати Крим ворогу вдалося, не в останню чергу, через проросійську пропаганду, яка нав'язувалася місцевим мешканцям протягом десятиліть. Чи вдається українським медійникам гідно протистояти кремлівським наративам від початку нинішньої війни?

- Росіяни дуже давно почали вкладати величезні гроші в пропаганду. І вони початок своєї пропагандистської діяльності обкатували саме в Україні. Старші за віком медійники та й телеглядачі мають пам'ятати, як той же сумнозвісний нині пропагандист Дмитро Кисельов керував новинами на нашому каналі ICTV. У 2002-2003 роках по інформаційному полю України розповсюджувалися так звані "темники", тут працювали російські пропагандистські команди. Але не вдалося їм оте задумане реалізувати і Україна не "лягла" під такий пропагандистський трактор. Але вони набули тут певні навики, і повернувшись в Москву успішно втілили в життя все задумане: засмітили  мізки своїм співгромадянам і та величезна держава почала вірити в свого "царя" і в телевізор.

Саме російський телевізор розсварив мільйони росіян з нами. Мені чимало людей, які мають родичів чи колишніх близьких знайомих в РФ,  розповідають що перестали спілкуватися з росіянами. Бо ті, із запудреними мізками продовжують вірити, що ми, українці, самі винні у тому, що відбувається. 

Звісно, наше телебачення нині набуло великого досвіду протистояння російській пропаганді. Але ще рік тому, чи навіть півроку мені було огидно дивитися деякі наші канали, оці безкінечні студії з ток-шоу, де журналісти відпрацьовували великі гроші своїх хазяїв, які протягували свої антидержавні позиції. Нині ж наші журналісти стали інформаційно набагато сильніші.

- В перші місяці бойових дій Вашій родині довелося залишити домівку і евакуюватися. Адже Ваш будинок кілька разів потрапляв під прицільні обстріли. Втім, навіть у віддаленому селі на Черкащині Ви були віддані пресі і стали розповсюджувачем примірників газети НСЖУ "Ми з України!"  Звісно, знайомилися з матеріалами цього оригінального видання і Ви самі. Що ви можете сказати про його нагальність і творче наповнення?

– Сталося це так. Певна частина тиражу газети була відправлена на захід нашої країни і мої приятелі зі Спілки журналістів, які її доставляли, проїжджаючі повз наше село мені пару сотень примірників цієї газети передали. Перше, що я зробив, я сам прочитав цю газету. Потім частину я передав листоноші, а решту – став розповсюджувати по селу. І це приносило величезне задоволення. Листоноша перепитала: "Чи в кожну хату віддавати, чи лише тим, хто раніше передплачував інші видання?". Я звісно сказав: скільки сил у вас вистачить, туди і передавайте.

А мої відчуття? Я відчув, що я потрібний. Я йшов до людей, розказував, що ця газета – не агітка, це не від якогось парламентаря. "Ми з України!" – це – спілчанська газета НСЖУ, видана спільно з журналістським об'єднанням Литви. Люди раділи цій газети, відразу казали, що вона гарно оформлена. В першому номері було кілька матеріалів про Черкащину і люди відразу сприймали, що це їхнє рідне. Розповсюдження цієї газети приносило мені масу задоволення: я щось розповідав людям, місцеві мешканці казали щось цікаве мені, я набував нових знайомих. Зрештою, займаючись цією справою, мені було не так сумно під час вимушеної евакуації. І завдяки саме газеті "Ми з України!" я набув нових знайомих, які і понині приятелюють зі мною через соціальній мережі.

- Війна, яка спричинила в Україні і люту економічну кризу, позначилася і на наших друкованих виданнях. Деякі часописи з різних причин взагалі зникли, інші – пішли в світ мережі Інтернет. Як Ви гадаєте, чи зможе наша друкована преса відродитися після перемоги і стабілізації економіки і що для цього треба зробити?

- Я не скажу об'єктивно, як для киян, чи жителів інших великих міст, на скільки для них відіграє нині велику роль саме друковані видання, адже сам вже давно перебрався у передмістя столиці. Але коли я пожив у віддаленому від мегаполісів селі, я побачив, як люди дорожать кожним примірником газети, який до них доходить. Треба сказати, що в моєму містечку Тальне, де я народився, видається три газети.  Це – найстарше видання, якому недавно виповнилося 92 роки, газета "Колос". Вона колись була районкою, та зараз вже окремого району немає, але газета виходить. Також видається приватне видання "Поле честі". І відносно недавно, з 2016 року, там почали друкувати видання "Новий дзвін", яке має навіть обласний статус, але редакція знаходиться в Тальному. І люди передплачують газети, в основному, можливо і за традицією, часопис "Колос". І місцеві мешканці довіряють виданню.

Під час свого вимушеного кількамісячного перебування на Тальнівщині, я двічі заїжджав в цю редакцію. Її штат складається з п'яти співробітників, включаючи бухгалтера. Там працюють три творчі працівники. Вони мені розказували наскільки то складно видавати друковану газету. Але все одно вони це роблять, аби це видання зберегти. Бо люди на нього чекають. Вони звикли до того, що листоноша раз на тиждень має принести їм газету "Колос".

На початку війни редакція цього видання припинила свою роботу всього на два тижні. А потім, коли стало зрозуміло, що цей регіон більш-менш безпечний, то редакційний колектив знову зібрався і відновив видання часопису. Своєю чергою я їм трошки допоміг: я приятелям-селянам своїм коштом зробив передплату на наступні півроку. І це була моя подяка тим людям, які нас дуже гарно прийняли під час евакуації. Моя родина поїхала, а люди до цього часу одержують газету.

Я вважаю, що на місцевому рівні газети мусять жити. Вони відіграють там величезну роль. І вони пишуться для людей, які живуть в конкретному регіоні. І люди до останнього їх будуть передплачувати навіть зважаючи на те, що тому самому пенсіонеру знайти ті 200 гривень на передплату місцевого видання, не так просто.

- Відповідно до ще довоєнного законодавства було прийнято рішення про роздержавлення ЗМІ. На Вашу думку, чи варто журналістським колективам розраховувати на державну підтримку?

- Звернімося до ситуації з тією ж згаданою мною газетою "Колос" з Тальнівщини. Вона – роздержавлена і не має фінансування від місцевих органів влади. І живе це видання від передплати і реклами, яку вони подають. І ці гроші настільки мінімальні, що я дивлюсь на цих людей, що видають цю колишню районку і вважаю їх справжніми ентузіастами. Бо заробити шалені гроші там неможливо. Але члени редакції люблять свою справу: вони пишуть історію  Тальнівського регіону.

І як на мене, якби наші законодавці спільно з урядом змогли б організувати хоч якусь підтримку саме регіональним, місцевим виданням – це була б велика справа. У Києві та великих містах практично завжди можна знайти можливість фінансування для друкованого видання. А от на рівні районів в областях, цього зробити фактично неможливо. Я би був надзвичайно щасливий, якби в держбюджеті з'явився рядочок про виділення хоча б невеликого кошторису саме для газет місцевого рівня.

- Ви ведете  популярну фейсбук- і телеграмгрупу "Поважні". Яке майбутнє можуть мати подібні нішові медіапроекти на сучасних цифрових платформах?  

Групу "Поважні" с соціальних мережах я започаткував ще два роки тому. І відверто скажу: я щаслива людина, бо маю справу. Одним з правил довголіття є те, що людина мусить мати якесь захоплення. Якусь справу, якою ти живеш. Досить випадково я зайнявся тематикою людей поважного віку. А почалося все з телебачення. Коли я через 15 років повернувся в телеефір і на замовлення телеканалу ЕкоТВ я зробив 20 фільмів про людей поважного віку. Це передувало тому, що я згодом створив цілу мережу профільних груп в Facebook. В YouTube ми маємо канал "Поважні". І 15 жовтня ми стартували з новим проектом. У мене знайшовся однодумець Петро Левін, чий син Кирило має цілу платформу інформаційно-просвітницьких каналів, який і допоміг нам технічно. Цей канал спершу виходить он-лайн, куди заходять різні люди на платформі Zoom і спілкуються з фахівцями та ставлять їм запитання. А потім ця програма "заливається" в YouTube.

Тобто я зараз живу цією ідеєю. Звісно, що аудиторія у нас специфічна: мало хто розуміється на сучасній техніці з моїх поважних глядачів. Але ми робимо свою справу. Я не ставлю за мету, аби наш канал був у числі перших. Але навіть не будучи в лідерах переглядів ми знаємо, що робимо дуже шляхетну справу. Адже люди такого віку мають відчути, що вони комусь потрібні, а не лише в період виборчих кампаній. І ми з Петром Левіним робимо цю справу для людей, де пенсіонери зможуть поспілкуватися, знайти нових друзів, послухати поради фахівців, лікарів. Так, ми таким чином волонтеримо і не отримуємо від цього жодної копійки. Але особисто я отримую набагато більше – задоволення!