Прагнення України повернути Сполучені Штати Америки до активного переговорного процесу відбувається на тлі глибокої концептуальної трансформації всередині американського політичного істеблішменту. В умовах діяльності Дональда Трампа ідея використання нейтралітету України - зокрема, відмови від її євроатлантичного курсу перетворилася на базовий інструмент дипломатичної стратегії Білого дому. Проте американська владна вертикаль не є монолітною. Внутрішня політика США щодо цього питання розділена на кілька впливових таборів, кожен з яких має власне бачення меж компромісу, обсягів територіальних поступок та архітектури майбутніх безпекових гарантій для Східної Європи.
Головна лінія напруги у Вашингтоні проходить між ідеологами радикального ізоляціонізму, які намагаються повністю мінімізувати участь США у європейській безпеці, та прагматиками-реалістами, які усвідомлюють, що безконтрольний геополітичний відступ продемонструє слабкість перед Китаєм та Іраном. Прагматичне крило намагається трансформувати концепцію нейтралітету в модель озброєного дикобраза для Україна, пропонуючи Путіну формальну відмову України від НАТО в обмін на двосторонні гарантії безпеки, які б унеможливили повторну російську агресію.
Радикальне крило "America First": Джей Ді Венс
Радикальне ізоляціоністське крило "America First", уособлене Джей Ді Венсом, формує цілісну доктрину деескалації через відмову від міжнародних зобов'язань перед союзниками. У її основі лежить, а системне заперечення ролі Вашингтона як гаранта міжнародної безпеки. Український кейс у цій логіці розглядається як надлишкове навантаження, що підриває ресурсну базу Сполучених Штатів і обмежує їхню здатність до стратегічного стримування Китаю. Еволюція позиції Венса у 2024–2026 роках нам може продемонструвати послідовний перехід від критики військової допомоги до повного демонтажу американської участі у війні.
Початкове обґрунтування цієї лінії було побудоване через раціоналізацію дефіциту ресурсів. Венс виходив з припущення, що американський оборонно-промисловий комплекс структурно не здатний забезпечити необхідні обсяги артилерійських боєприпасів і систем протиповітряної оборони без шкоди для власної готовності. Це переводило підтримку України у категорію витрат і дозволяла представити відмову від подальших поставок як як неминучий наслідок матеріальних обмежень.
Потім була сформована модель врегулювання, що передбачає заморожування конфлікту по поточній лінії зіткнення з подальшою трансформацією її у демілітаризовану зону. Україна повинна була зафіксувати нейтральний статус і відмовитися від інтеграції у будь-які безпекові союзи, тоді як функції забезпечення стабільності перекладаються на європейські держави. Питання довгострокового стримування Росії або гарантій дотримання домовленостей залишається поза межами цієї моделі, що фактично закладає асиметрію відповідальності між сторонами.
Паралельно відбувається ідеологічна переорієнтація зовнішньої риторики щодо ЄС. Європейські партнери розглядаються не як союзники, а як системи, що втратили внутрішню стійкість і використовують українську війну для маскування власних криз. Така інтерпретація дозволяє обґрунтувати дистанціювання США від загальної архітектури трансатлантичної безпеки. Контакти з антисистемними політичними силами в Європі доповнюють цю лінію та створюють альтернативні канали впливу поза традиційними європейськими інституційними рамками.
Практична реалізація цієї стратегії вийшла у світ в момент прямої взаємодії з українським керівництвом. Конфлікт у Білому домі засвідчив, що адміністрація не розглядає переговорний процес як інструмент пошуку компромісу, а як механізм примусу до прийняття наперед визначених умов. Відмова України погодитися з цією логікою призвела до припиненні військової допомоги та блокуванні економічних домовленостей. Внутрішньополітична підтримка такого курсу серед республіканського електорату закріпила його як легітимну альтернативу традиційній зовнішній політиці США.
Завершальним етапом стала формалізація виходу США з українського напряму як елементу державної політики. Відмова від фінансування та постачання озброєнь подається як відновлення стратегічної раціональності і звільнення ресурсів для інших пріоритетів. У підсумку це модель, де деескалація досягається не через зміну поведінки агресора, а через скорочення зовнішньої підтримки жертви, що радикально трансформує саму природу американської участі у конфліктах подібного типу.
Прагматичні "угодотворці": Стів Віткофф та Джаред Кушнер
Група найближчих довірених осіб Дональда Трампа, очолювана його спеціальним посланцем Стівом Віткоффом та зятем Джаредом Кушнером, орієнтується на укладення швидкої прагматичної угоди через інструменти непублічної човникової дипломатії. На відміну від радикального крила Венса, цей табір усвідомлює неможливість простого примусу України до нейтралітету без створення альтернативної системи безпеки, оскільки це призвело б до миттєвого колапсу всього східного флангу Європи.
Саме Віткофф став автором концепції "гарантій на кшталт Статті 5" (Article 5-like protections). Ця модель передбачає надання Києву жорстких двосторонніх безпекових гарантій з боку США та провідних європейських держав поза формальними рамками Альянсу. Проте за лаштунками цієї ініціативи криється набагато складніша трансакційна та дипломатична реальність. Протягом осені 2025 року Віткофф та Кушнер вели таємні консультації з російським представником Кирилом Дмитрієвим (керівником Російського фонду прямих інвестицій, який перебуває під жорсткими санкціями США) для узгодження параметрів мирного врегулювання, що вилилося в ухвалений Дональдом Трампом "28-пунктовий план".
Бізнесовий та прагматичний характер цього крила чітко проявився під час візиту Віткоффа та Кушнера до Москви 2–4 грудня 2025 року, де вони провели п'ятигодинну зустріч із Володимиром Путіним безпосередньо в Кремлі (при цьому російський диктатор показово запізнився на зустріч на 2,5 години). Путін згодом охарактеризував переговори як "дуже корисні", хоча й підтвердив, що Росія відкинула низку американських пропозицій, наполягаючи на власних жорстких територіальних вимогах.
Початковий варіант плану, розроблений Віткоффом та його командою, містив вкрай болючі умови для України:
- Обмеження мілітаризації: Штучне скорочення чисельності Збройних сил України вдвічі (встановлення ліміту на рівні 600 000 осіб) та заборона на володіння довгостроковими ракетами.
- Де-факто територіальні поступки: Фактичний перехід Донецької та Луганської областей під контроль Росії. При цьому юридично території залишалися б українськими, а Москва мала сплачувати певну "орендну плату" (rent payment) за їх використання.
- Гуманітарні поступки: Надання російській мові та Російській православній церкві офіційного статусу на підконтрольних РФ територіях, припинення розслідувань російських воєнних злочинів та поступове зняття санкцій.
- Фінансові маніпуляції замороженими активами: Спроба перенаправити 100 мільярдів доларів заморожених російських активів на відбудову України під пряме управління США (з утриманням половини прибутку на користь американсько-російських інвестиційних проєктів). Це викликало різке обурення в ЄС, де план назвали "скандальним", а європейські дипломати публічно заявляли, що "Віткоффу потрібно звернутися до психіатра".
Під впливом консолідованого спротиву Києва та європейських столиць у грудні 2025 року "угодотворцям" довелося піти на суттєві поступки в оновленому проєкті угоди, який українська сторона назвала "значно кращим" (significantly better). Зокрема, ліміт чисельності ЗСУ було збільшено до 800 000 осіб (що наближено до реальної чисельності армії на активній службі). Було вилучено вимогу про негайне виведення українських військ з підконтрольних районів Донецької області (де Україна утримує близько 20% територій), а також відмовилися від вимоги обов'язкового внесення змін до Конституції України щодо заборони вступу до НАТО. Натомість американські переговорники зосередилися на пошуку компромісних форматів: трансформації ліній зіткнення у демілітаризовані чи вільні економічні зони. Будь-які подібні зміни, за наполяганням Володимира Зеленського, мають затверджуватися виключно через всеукраїнський референдум.
Радник з нацбезпеки Майк Волтц: Жорсткий реалізм і перекладання тягаря
Майк Волтц представляє крило жорстких військових реалістів, які оцінюють ситуацію виключно через призму військового балансу на землі та фінансового прагматизму. Його позиція тісно переплітається із поглядами нового міністра оборони США Піта Гегсета: обидва виходять із передумови, що повернення України до кордонів 1991 року суто військовим шляхом є нереалістичним завданням, тому майбутня архітектура безпеки має базуватися на фактичних лініях контролю ("Line of Contact") як точці відліку для будь-яких домовленостей.
Для реалізації цієї жорсткої лінії адміністрація Трампа задіяла потужний адміністративний ресурс Пентагону. Спеціальним посланцем для просування мирного плану було призначено міністра армії США Даніеля Дрісколла — близького друга та колишнього університетського однокурсника віцепрезидента Джей Ді Венса. Саме Дрісколл став головним інструментом тиску Білого дому на Київ. Наприкінці листопада 2025 року він прибув до Києва, де виставив українській владі жорсткий ультиматум: погодитися на рамкові умови американського 28-пунктового плану до наступного четверга (Дня подяки, 27 листопада), погрожуючи повною зупинкою постачання зброї та розвідданих у разі відмови.
Дрісколл також провів закритий брифінг для послів країн НАТО в Києві, який присутні дипломати охарактеризували як "кошмарну зустріч". Європейські союзники були глибоко шоковані як агресивним тоном Дрісколла, так і змістом його вимог, які фактично означали примус України до територіальних поступок та усунення Європи від ухвалення ключових безпекових рішень на континенті.
Волтц займає безкомпромісну позицію щодо розподілу фінансового та оборонного тягаря. Його ключова теза полягає в тому, що безпека європейського континенту є першочерговою відповідальністю самих європейських членів НАТО, а не американських платників податків. Відповідно до цього підходу:
- Фінансування будь-яких стабілізаційних заходів, утримання моніторингових місій чи розміщення миротворчих контингентів у демілітаризованих зонах має здійснюватися виключно за рахунок європейських бюджетів;
- США готові надавати розвідувальні дані та обмежену логістику, проте пряма фінансова та військова участь Америки має бути зведена до мінімуму.
Жорсткість підходу Волтца наочно підтвердилася під час лютневої кризи 2025 року в Білому домі. Саме він увійшов до Рузвельтівської кімнати разом із Марко Рубіо, щоб оголосити українській делегації про припинення переговорів та вимагати негайно залишити Білий дім. Волтц прямо заявив Зеленському, що його непоступливість під час зустрічі з Трампом та Венсом є "величезною помилкою та ведмежою послугою для України та Сполучених Штатів".
Держсекретар Марко Рубіо: Поміркований прагматизм та стримування Китаю й Ірану
Державний секретар Марко Рубіо намагається адаптувати ізоляціоністські вимоги Трампа до збереження ролі США як глобального лідера та захисту трансатлантичного партнерства. Хоча він брав безпосередню участь у розробці 28-пунктового плану, його роль полягає у згладжуванні гострих кутів та пошуку дипломатичних запобіжників проти повної капітуляції Києва.
На відміну від радикального крила Венса, Рубіо змушений зважати на позицію Конгресу. Впливове крило традиційних республіканців (таких як сенатор Мітч Макконнелл та голова Комітету зі збройних сил Сенату Роджер Вікер) публічно розкритикувало початковий мирний план Трампа, назвавши його "умиротворенням агресора" та порівнявши з "капітуляцією Байдена в Афганістані". Окрім цього, Рубіо спирається на серйозний внутрішній фактор: згідно з соціологічними опитуваннями серед республіканців, 74% прихильників партії (та 75% представників руху MAGA) рішуче підтримують збереження та навіть посилення жорстких санкцій проти Росії.
Це дає Рубіо простір для маневру та дозволяє діяти набагато обережніше, ніж Венс. Під час наступних контактів із Києвом держсекретар спільно з віцепрезидентом обговорював можливість використання санкційного тиску як постійного інструменту впливу на Кремль, оскільки Росія досі не демонструє готовності до реальних поступок.
Головний мотив Рубіо щодо найшвидшого врегулювання українського конфлікту полягає у необхідності вивільнення обмежених ресурсів США для вирішення більш критичних, з його точки зору, геополітичних завдань:
- Стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні та захист Тайваню;
- Протидія експансії Ірану на Близькому Сході.
Рубіо намагається збалансувати трансакційний підхід Трампа з інституційною стабільністю. Спільне з Волтцом рішення оголосити українській делегації про виселення з Білого дому в лютому 2025 року було для нього вимушеним кроком, покликаним продемонструвати лояльність президенту, проте в подальшому Рубіо намагається виступати "містком" у комунікації з європейськими союзниками для запобігання повному руйнуванню трансатлантичної солідарності.
Позасистемні альтернативи: Кіт Келлог
Відставний генерал Кіт Келлог спільно з Фредом Флейцом ще у 2024 році представив концепцію, яка мала стати компромісом для залучення Путіна до переговорів. Головним елементом цього плану було офіційне "заморожування" питання членства України в НАТО на термін щонайменше 20 років.
Наразі Келлог пропонує ще більш радикальну та інноваційну безпекову модель. Публічно критикуючи НАТО за нерішучість та інституційне "боягузтво", він пропонує створити принципово новий оборонний альянс поза межами традиційної структури НАТО. До цього нового блоку мають увійти держави, які реально готові до рішучих дій та володіють потужним військовим потенціалом:
- Сполучені Штати Америки та Велика Британія;
- Україна та Польща;
- Японія та Австралія.
У такій моделі навіть за умов формальної відмови від вступу до класичного НАТО Україна інтегрується у глобальну мережу двосторонніх та багатосторонніх безпекових угод під егідою Вашингтона, що дозволяє зберегти її суб'єктність та захистити від майбутнього поглинання Росією
Стратегічні висновки та рекомендації для України
Аналіз поглядів та практичних кроків ключових представників адміністрації дозволяє зробити висновок, що повернення США до класичної моделі безлімітної військової підтримки України в межах чинної політичної кон'юнктури є неможливим.
У цих умовах дипломатична стратегія України має базуватися на гнучкому маневруванні між різними таборами у Вашингтоні:
- Апеляція до прагматичного крила Віткоффа-Кушнера: Оскільки цей табір орієнтований на трансакційний підхід, Києву необхідно відновити переговори про надання США доступу до стратегічних корисних копалин та рідкісноземельних металів в обмін на лобіювання жорстких "гарантій на кшталт Статті 5".
- Використання реалізму Волтца та Рубіо: Україні слід підтримати тезу про неприпустимість демонстрації слабкості перед Китаєм. Слід доводити, що повна капітуляція України зруйнує систему стримування в Азії, тоді як перетворення України на "сталевого дикобраза" за рахунок європейського фінансування та американських ліцензій на виробництво зброї повністю відповідає стратегічним інтересам Вашингтона.
- Робота з європейськими союзниками: Зважаючи на жорстку позицію США щодо перекладання відповідальності, Україні необхідно максимально синхронізувати свої дії з Великою Британією, Польщею та країнами Північної Європи для створення автономних європейських механізмів фінансування та моніторингу майбутніх зон безпеки.
- Розробка альтернативних форматів безпеки за планом Келлога: У разі остаточного блокування вступу до НАТО, Україні доцільно ініціювати створення нового оборонного квазі-альянсу за участю США, Великої Британії та ключових тихоокеанських партнерів, що дозволить обійти бюрократичне вето європейських скептиків та забезпечити пряму військову координацію з Вашингтоном
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.