Будь-яка серйозна розмова про те, як завершиться російсько-українська війна, давно перестала бути розмовою лише про Україну і Росію. Це конфігурація, у якій одночасно діють щонайменше чотири світових центри ухвалення рішень, і кожен керується власною логікою, власним календарем і власним уявленням про прийнятний результат. Без розуміння цієї конфігурації будь-яка дискусія про мирний план перетворюється на спекуляції.
Українська позиція є найбільш послідовною з усіх
Якщо коротко описати позицію Києва, її формула давно сформульована і за останні роки не змінилася. Україна відстоює свою територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах. Україна обстоює свій суверенітет у повному обсязі, без зовнішніх обмежень на власну зовнішню політику, безпекові союзи чи внутрішнє врядування. Україна категорично відкидає сценарії, які передбачають виведення військ із підконтрольних територій під будь-якими формулюваннями і будь-якими гарантіями. Україна відкидає легітимізацію окупації у будь-якій формі, навіть якщо її намагатимуться юридично оформити як визнання тимчасового статусу. Україна не погоджується на скорочення збройних сил, не погоджується на обмеження своєї військової інфраструктури і не погоджується на формати, які заздалегідь роблять її беззахисною перед наступною фазою агресії.
Українська логіка тут прагматична. Будь-яка інша формула неминуче призводить до короткої паузи і нової фази війни вже в гірших стартових умовах. Тому Київ наполягає на справедливому завершенні війни. Справедливе завершення це таке завершення, яке робить повторне ведення війни максимально складним або неможливим для агресора, а не таке, яке усуває біль найшвидшим способом. І Україна готова боротися за цей результат одночасно військовим і дипломатичним шляхом, не розділяючи їх як альтернативи, а використовуючи як два інструменти однієї стратегії.
Європейський Союз і Велика Британія формують найстабільнішу проукраїнську вісь
Позиція Брюсселя і Лондона дуже близька до української, і вона укріплюватиметься тим швидше, чим менш передбачуваним стає Вашингтон. Європейці бачать в Україні не благодійний проект, а власну стратегічну інвестицію. Україна стримує російську військову машину на сході континенту, і ця функція коштує дешевше, ніж її повторне будівництво вже в Польщі, Балтії чи Скандинавії у разі поразки України. Це проста бухгалтерія, і саме так її і подає Європейська комісія, коли пояснює власним платникам податків логіку фінансування.
Звідси випливає кілька конкретних європейських рішень, які варто розглядати як інфраструктуру довгої позиції. Це механізми використання заморожених російських активів. Це програми боєприпасної підтримки. Це інвестиції в українську оборонно-промислову базу. Це підтримка українського членства у Європейському Союзі. Це британська програма безпекових зобов'язань, яка стала шаблоном для двосторонніх угод із низкою країн. Усе це елементи довгої стратегії, у якій Україна розглядається як щит Європи. Тому європейська позиція щодо завершення війни повторює українську у головному. Жодних територіальних поступок, жодних обмежень української армії, жодних форматів, які залишають питання відкритим у вигляді бомби сповільненої дії.
Адміністрація Трампа діє з логіки внутрішньої політики, а не зовнішньої стратегії
Тут починається найскладніша частина пазла. Позиція нинішньої американської адміністрації не вписується в традиційну рамку зовнішньополітичних шкіл і пояснюється не геополітичною доктриною, а особистою політичною економією Дональда Трампа. Він кілька років обіцяв своєму виборцю швидке завершення війни і зараз робить усе можливе, щоб виконати цю обіцянку до значущих електоральних точок. Що саме означатиме це завершення, для нього менш важливо, ніж сам факт завершення. Це не позиція кіссінджеріанця, не позиція ізоляціоніста класичного зразка і не позиція яструбів. Це позиція політика, який оптимізує власний політичний цикл, а не американську стратегію в Євразії на десятиліття вперед.
Звідси і характер американського тиску. Тиск чиниться одночасно на російську сторону через санкційні і тарифні інструменти і на українську сторону через ризик зменшення військової і розвідувальної підтримки. Логіка тут проста. Швидше до угоди прийде та сторона, яку вдасться вивести з рівноваги першою. Для Києва це створює окремий клас викликів, тому що частина прийнятних для Білого дому формул є неприйнятними для України з причин, описаних у першій частині цього тексту. І саме на цьому стику працює українська дипломатія останніх місяців. Вона не намагається переконати Трампа полюбити Україну. Вона намагається зробити так, щоб мирна угода, яка влаштує Трампа, не була угодою, яка знищить Україну.
Китайська позиція є реалполітикою, замаскованою під декларації
Публічно Пекін уже багато років говорить правильні речі. Суверенітет, територіальна цілісність, неприпустимість застосування ядерної зброї, заклики до переговорів. Якщо взяти лише публічні заяви, можна скласти враження, що Китай є нейтральним посередником, готовим сприяти розв'язанню. Але реальна політика Китаю визначається не публічними заявами, а структурою його інтересів. І ця структура говорить інше.
По-перше, війна систематично послаблює Російську Федерацію. Москва втрачає кваліфіковану робочу силу, технологічну незалежність, валютні резерви і політичну суб'єктність. Усі ці втрати конвертуються в зростання китайського впливу на російські рішення, на російські ресурси і на російську інфраструктуру у Центральній Азії і на Далекому Сході. Чим довше війна, тим глибше Росія заходить у роль вассала Пекіна, і тим менш зворотним стає цей процес.
По-друге, війна виснажує ресурси і увагу Сполучених Штатів і Європейського Союзу. Кожен снаряд, кожна ракета і кожен мільярд, спрямовані в український театр, не спрямовуються у Тихоокеанський. Кожна політична криза навколо допомоги Україні ускладнює формування антикитайських коаліцій. Кожен місяць затягування європейських безпекових дискусій навколо Росії відтерміновує європейські дискусії навколо технологічної залежності від Китаю. Це не означає, що Пекін організував війну. Це означає, що Пекін чудово розуміє, на яку чашу терезів падає її продовження.
Звідси випливає висновок, який є очевидним з аналізу китайської поведінки. Допоки війна вигідна Китаю, Китай не використає свого реального важеля впливу: він не натисне на Москву. Він не натисне на Москву для припинення вогню, не натисне на Вашингтон у бік швидкої угоди, не натисне і на Київ. Його ідеальний сценарій - це конфлікт середньої інтенсивності, який триває роками і повільно вичерпує всіх, окрім самого Китаю. Будь-яка китайська мирна ініціатива у такій логіці залишатиметься декларативною, а не операційною.
Що з цього випливає
Чотири описані позиції утворюють поле, у якому насправді ухвалюються рішення про завершення війни. Україна і Європа грають довгу гру з фокусом на сталий результат. Адміністрація Трампа грає коротку гру з фокусом на швидкий результат. Китай грає найдовшу з усіх гру з фокусом на те, щоб гра взагалі не закінчувалася передчасно. Жодна з цих логік не зникне сама по собі, і саме їхнє зіткнення формуватиме реальний контур майбутньої угоди або реальний контур її відсутності.
Для України це означає, що дипломатія найближчого року буде не про вибір між миром і війною. Вона буде про те, чи вдасться українській стороні і її європейським партнерам утримати рамку, у якій будь-яке завершення війни залишається завершенням на умовах збереження української державності, суверенітету та територій, а не на умовах її повільного розчинення в чужих політичних календарях.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.