Нова воєнна Німеччина: кінець пацифізму?

Німеччина намагається переписати власну політичну ідентичність. І саме тут знаходиться головна драма.

Контракт, який тримався 77 років

22 квітня 2026 року міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус представив у Берліні стратегію "Відповідальність за Європу". Формально це не перший документ такого типу: уряд Німеччини і раніше публікував рамкові безпекові доктрини. Але нинішній документ відрізняється за функцією. Він визначає, якими мають стати збройні сили і яку роль Німеччина прагне відігравати в Європі.

Стратегія прямо називає Росію головною загрозою і ставить довгострокову ціль перетворити Бундесвер на найпотужнішу конвенційну армію Європи до 2039 року. Для більшості держав це виглядало б як звичайне стратегічне планування. Для Німеччини це означає перегляд моделі, закладеної після Другої світової війни.

Після 1945 року ФРН свідомо вбудувала обмеження у власну військово-політичну систему. Основний закон заборонив підготовку агресивної війни, а принцип "ніколи знову" став не лише моральною декларацією, а й практичним орієнтиром державної політики. Йшлося про системне обмеження військової суб'єктності.

Бундесвер, створений у 1955 році в межах НАТО, не розглядався як автономний інструмент сили. Він був частиною колективної системи стримування. Парламентський контроль, відсутність класичного генерального штабу та залежність від американського ядерного стримування були елементами цієї конструкції, а не тимчасовими компромісами. Німеччина свідомо обмежила власну військову роль в обмін на гарантії безпеки.

Ця модель трималася на двох припущеннях: стабільності американських гарантій і передбачуваності Росії. Навіть у 1980-х роках, під час розміщення американських ракет середньої дальності в Європі, масові протести не змінили стратегічного курсу. Внутрішній пацифізм мав межу там, де починалася залежність від США.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну обидва припущення втратили чинність. Росія перестала сприйматися як передбачуваний актор, а американська політика — як гарантовано стабільна в довгостроковій перспективі. Це створило для Німеччини структурний тиск: або переглянути власну роль, або залишитися в моделі, яка більше не відповідає реальності.

У цьому контексті нова стратегія є не просто реакцією на війну. Це спроба переозначити місце Німеччини в європейській системі безпеки. Йдеться про перехід від ролі частини колективного стримування до ролі опорної конвенційної сили континенту. Формально Німеччина залишається в межах НАТО, але її функція всередині альянсу змінюється.

Отже, мова не про чергову модернізацію армії. Йдеться про поступову відмову від післявоєнної моделі самообмеження. Стратегія Пісторіуса фіксує зміну не лише військової політики, а й базової логіки німецької державності у сфері безпеки.

Zeitenwende: між словом і інституцією

27 лютого 2022 року канцлер Німеччини Олаф Шольц виступив у Бундестазі з промовою, яка задала нову рамку для німецької безпекової політики. Поняття "зміна епох" (Zeitenwende) він визначив як переломний момент, співставний за значенням із подіями 9 листопада 1989 року. У практичному вимірі це означало запуск спеціального фонду обсягом 100 мільярдів євро, обіцянку довести оборонні витрати до 2% ВВП і відмову від підходу "зміни через торгівлю" (Wandel durch Handel), який десятиліттями визначав відносини Берліна з Москвою.

На рівні політичної риторики це було різке розширення допустимого. Але між декларацією і інституційною реалізацією існує структурний розрив, який не долається швидко.

Перші роки після оголошення Zeitenwende показали масштаб цієї проблеми. Спеціальний фонд використовувався повільно не через нестачу ресурсів, а через обмеження самої системи. Німецька модель оборонних закупівель, побудована на складних процедурах і жорсткому парламентському контролі, виявилася непридатною для швидкого нарощування спроможностей. Виробники вимагали довгострокових контрактів як умови розширення виробництва, тоді як міністерство оборони уникало таких зобов'язань через юридичні ризики. У результаті виник системний розрив між бюджетними рішеннями і фактичним постачанням техніки.

Стан боєздатності окремих систем, зокрема винищувачів "Єврофайтер Тайфун" (Eurofighter Typhoon), став накопичених структурних проблем. Йдеться про наслідок тривалого недофінансування, фрагментованого планування і процедурної інерції.

Схожа динаміка проявилася і в розгортанні 45-ї танкової бригади Бундесверу у Литві. Попри політичний пріоритет, темпи залишалися обмеженими інституційними можливостями.

Zeitenwende 2022 року був політичним сигналом і декларацією намірів. Стратегія "Відповідальність за Європу" 2026 року це вже спроба перевести ці наміри у формат системної військово-політичної доктрини.

Саме в цьому переході від політичного рішення до інституційної здатності - і формується ключовий сюжет німецької трансформації.

Що стратегія насправді говорить

Документ з'явився цього тижня - і він справді незвичайний. По-перше, формально: це перша в історії Бундесверу повноцінна військова стратегія, що поєднує стратегічний документ і план розвитку збройних сил в єдиний пакет. Значна частина його особливо оперативна частина залишається засекреченою. Пісторіус пояснив це так: "Інакше нам доведеться додати Путіна до списку розсилки".

Але важливе не те, що засекречено, а те, що виголошено відкрито. І тут є три концептуальних зсуви, які важливіші за будь-які цифри.

Перший - стирання меж між військовою і цивільною сферами. Стратегія прямо описує характер сучасної війни: ворог атакує не армію, а суспільство в цілому - інфраструктуру, інформаційний простір, інститути, енергетичні мережі. "Оборона" більше не є справою виключно Бундесверу. Резерв, який десятиліттями трактувався як другорядна сила для надзвичайних ситуацій, тепер явно позиціонується "на рівні з активними силами". Пісторіус назвав резервістів "шарніром між армією і громадянським суспільством" — формулювання, яке свідомо розмиває межу між "ними" (солдатами) і "нами" (суспільством).

Другий - технологічна асиметрія як стратегія. Документ відмовляється від логіки фіксованих кількісних показників — конкретного числа танків, літаків або кораблів — на користь так званої effects-based моделі планування: не "скільки", а "що може робити". Це не просто бюрократична реформа. Це визнання фундаментального факту: Бундесвер не може наздогнати Росію або Китай у кількості. Він може зробити ставку на якість, швидкість, точність і технологічну перевагу — штучний інтелект для обробки розвідувальних даних, масові дешеві дрони, системи довгострокового удару, кіберспроможності. Україна стала тут невимовленим, але очевидним уроком: сторона, яка вміло використовує технологічну асиметрію, може протистояти масі.

Третій - Росія названа прямо. Це, можливо, найважливіший елемент документа для розуміння того, де знаходиться Берлін ідеологічно. "Росія готується до військової конфронтації з НАТО шляхом переозброєння і розглядає застосування військової сили як законний інструмент просування своїх інтересів" — це не дипломатична мова, де загрози позначаються натяками і метафорами. Це зміна доктрини. Порівняно з попередньою Стратегією національної безпеки 2023 року, де формулювання щодо Москви були помітно пом'якшеними, документ 2026 року є відвертим.

Кількісний вимір стратегії виглядає так: 460 000 особового складу до середини 2030-х (260 тис. активних і 200 тис. резервістів — проти нинішніх 184 000 активних), бюджет €108 мільярдів на 2026 рік (основний бюджет плюс спецфонд), ціль у €152 мільярди до 2029 року, що відповідає близько 5% ВВП значно вище за мінімальний натівський стандарт у 2%. Panzerbrigade 45 у Литві — перший реальний крок у систему "рамкової нації" (Framework Nation), яка є логікою всієї архітектури.

Та цифри лише верхівка айсберга.

Реальність проти амбіції: три системні обмеження

Найбільша загроза для нової стратегії не Росія. Це сама Німеччина.

Бюрократія закупівель. Це системна культура, що формувалася десятиліттями оптимізації під мирний час, парламентський нагляд і розподіл відповідальності таким чином, щоб жоден чиновник не виявився персонально відповідальним за будь-яке помилкове рішення. Нова стратегія включає окремий план скорочення бюрократії - "Entbürokratisierungs- und Modernisierungsagenda 2026" — 153 конкретні заходи і 580 кроків реалізації. Це вже сигнал, що Берлін розуміє, що проблема системна. Питання в тому, чи вистачить політичної волі на її реальне вирішення, а не косметичне спрощення.

Пісторіус сам визнав це відкрито: "У нас є гроші, і ми запустили закупівлі. Але ми не контролюємо всі змінні". Зростаючий попит на системи ПРО з боку близькосхідного ринку вже стискає глобальні виробничі потужності - і Бундесвер стоїть у тій самій черзі, що й десятки інших армій.

Амуніційна асиметрія. Це, мабуть, найбільш незручна правда нової доктрини. Росія виробляє приблизно 1,5 мільйона артилерійських снарядів на рік. Сукупний обсяг виробництва Європи і НАТО залишається нижчим. Рекордні бюджети не конвертуються в снаряди автоматично: між виділенням коштів, підписанням контрактів, розширенням виробничих потужностей і реальним виходом продукту — лаг у роки, а часом у десятиліття. Стратегія розставляє правильні пріоритети: довготривалий удар, дрони, ПРО. Але жоден з цих пріоритетів не буде реалізований раніше, ніж промисловість пройде через болісний процес переорієнтації.

Кадровий дефіцит - третє обмеження, і воно нерозривно пов'язане з питанням про те, чи справді змінилась Німеччина культурно, а не лише риторично. Ціль у 460 000 — це не реальність, а горизонт планування. Зараз під рушницею близько 184 300 активних військових. Рекрутинг справді пришвидшився: у 2025 році Бундесвер набрав на 28% більше нових бійців, ніж у тому ж періоді 2024-го. Але зростання на 44% від нинішнього рівня до планованого — це не проблема реклами. Це питання про те, чи готове суспільство, яке виховувалося на пацифізмі як чесноті, відправити своїх дітей у солдати.

Саме тут розкривається справжній розлом між амбіцією і реальністю.

Суспільство: між підтримкою і страхом

Соціологія останніх двох років малює суперечливу, але виразну картину.

Підтримка витрат на оборону в Німеччині справді зросла: близько 67% підтримують суттєве збільшення оборонного бюджету, майже 69% підтримують ідею загальноєвропейської армії — ще у 2015 році ця цифра ледь перевищувала 49%. Це справді зміна. Але поруч із цими цифрами стоять інші: лише 38% німців готові особисто взяти зброю в разі нападу на країну. Більшість підтримує більшу армію — але не свого сина в цій армії.

Ставлення до обов'язкової служби ілюструє цей розрив особливо яскраво. Дослідження Університету Білефельда 2025 року показало, що близько 52% підтримують повернення призову — але серед молоді 18–24 років ця цифра падає до 32%, тоді як серед людей старше 60 — злітає до 67%. Жінки більш критичні (47%), ніж чоловіки (59%). При цьому жодна з конкретних моделей організації служби не отримала більшості: найпопулярніша — добровільна федеральна служба з вибором між армією, соціальною чи цивільною — набрала лише 28%.

Цей розрив можна назвати "стриманим авталізмом" — люди готові платити за безпеку через бюджет, але не готові платити за неї власним тілом або тілом своїх дітей. І це не лицемірство: це раціональна позиція суспільства, що двадцять з гаком поколінь поспіль виховувалося на ідеї, що армія — це зло, якого слід уникати.

Новий закон про військову службу, що набрав чинності з початку 2026 року, обійшов це протиріччя технічно витончено: призов закріплений у законі як "запасний варіант" на випадок, якщо добровільний набір не дасть результату. Тобто обов'язкова служба є — але поки що не застосовується. Це дозволяє урядовій коаліції зберігати публічну конструкцію "ми не повертаємо призов" при тому, що механізм вже юридично готовий. Політична майстерність — але не вирішення проблеми.

Внутрішня політика: коаліція і її опоненти

Стратегія "Відповідальність за Європу" — це також внутрішньополітичний проект коаліції Мерца, і варто бути чесними із собою щодо цього.

Фрідріх Мерц прийшов до влади з мандатом, якого Шольц ніколи не мав: "рішучість" після коаліції, що розвалилася. Переозброєння дає можливість поєднати консервативну ідентичність — силу, суверенітет, надійність — з проєвропейським позиціонуванням. Таймінг стратегії, що вийшла саме тоді, коли Вашингтон подає дещо чіткіші сигнали про переорієнтацію на Індо-Тіхоокеанський регіон, не є випадковим. "Відповідальність за Європу" — це і відповідь на загрозу, і заявка на роль.

Але в Бундестазі немає єдиного "пацифістського блоку". Опозиція стратегії є — і вона принципово неоднорідна.

BSW (рух "Сара Вагенкнехт" — льво-популістська партія, що відкололася від лівих кілька років тому) і Die Linke (власне "Ліва партія", спадкоємець східнонімецьких комуністів) виступають проти позиції антимілітаристської традиції: "Nie wieder Krieg" — "ніколи знову війна" — для них не слоган, а серцевина. ідентичності. Ця позиція переконана, навіть якщо з нею не погоджуватися.

AfD (Альтернатива для Німеччини, ультраправа партія) пропонує зовсім інакше — не через пацифізм, а через євроскептицизм і те, що дипломатично можна назвати "відкритістю до діалогу з Москвою". Ці дві опозиції живуть в паралельних політичних всесвітах: ліві — проти армії як такої, праві — проти армії в цьому конкретному геополітичному контексті, що передбачає орієнтацію на НАТО і солідарність з Україною. Те, що вони часом опиняються по один бік у голосуванні, не означає, що вони союзники.

Підтримка ж є широкою — і вона перетинає партійні межі. Показово: 84% виборців ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний і Християнсько-соціальний союзи, консервативний блок Мерца), 86% СДПН (Соціал-демократична партія, центристські ліви, партія Шольця) і 87% Зелених підтримують ідею спільної європейської оборони. Коаліція Мерца грає на полі, де громадське суспільство вже перебуває — питання лише в темпі і деталях.

Кінець пацифізму? Ні. І так.

Повернімося до заголовного питання.

Пацифізм як державна доктрина відступає. Це факт. "Відповідальність за Європу" документ, що свідомо і назавжди розриває з логікою, в якій Бундесвер існував як "армія стримування", що залежить від американського парасолю і уникає ролі проєкції сили. Росія названа прямо. Технологічна перевага обрана як ціль. Цивільне суспільство включене в оборонну логіку. Резерв переосмислений.

Але пацифізм як культурний рефлекс нікуди не зник. Він живе в розриві між підтримкою бюджетів і небажанням служити. Він живе в 80% виборців Die Linke, що виступають проти призову. Він живе в поколінні 18–24-річних, серед яких лише третина підтримує обов'язкову службу. Він живе у виробничих лагах і бюрократичних процедурах, що перетворюють рекордні бюджети на повільні закупівлі.

Справжній кінець пацифізму наступить не тоді, коли міністр оборони підпише стратегічний документ. Він наступить тоді, коли перший Eurofighter вилетить у заплановані терміни, перший артилерійський завод почне виробляти снаряди в достатній кількості, і перший призовник не оскаржить свою повістку в суді.

Доки цього немає - Zeitenwende залишається тим, чим він і є з 2022 року: процесом, а не подією. Процесом, результат якого ще не визначений. І стратегія "Відповідальність за Європу" не його завершення, а, можливо, перша серйозна спроба зробити цей результат реальним.

Матеріал написаний на основі стратегічних документів Bundesministerium der Verteidigung (квітень 2026), даних Forsa/DGAP (2025), Bielefeld Conflict Monitor (2025), аналітики Euronews, Defense News та Chatham House.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.