На 5му році повномасштабної війни називати фізичне виживання економіки успіхом - недостатньо. Питання тепер інше, чи здатна держава перейти від моделі воєнного утримання до моделі структурного зростання. На початок 2026 року картина суперечлива. За оцінкою Мінекономіки, у 2025 році реальний ВВП зріс лише на 2,2%, а МВФ зараз прогнозує на 2026 рік 4,5% зростання за умови збереження зовнішньої підтримки і макрофінансової стабільності. При цьому міжнародні резерви України на 1 січня 2026 року сягнули 57,3 млрд доларів, а експорт товарів за 2025 рік становив 40,37 млрд доларів за імпорту 84,74 млрд доларів, тобто дефіцит торгівлі товарами розширився до 44,37 млрд доларів. Нинішня модель ще тримає державу, але не дає їй довгого економічного розгону. Без переходу до виробництва більш складного продукту, без інвестицій і без розширення власної податкової бази Україна ризикує залишитися економікою зовнішнього фінансування, а не економікою зростання.
Тут варто дивитися на Польщу не як на об'єкт для банального наслідування, а як на робочий кейс. Польща не стала історією успіху лише тому, що вступила до ЄС. Вона спочатку провела жорстку внутрішню перебудову, відкрила економіку для капіталу, інтегрувалася у західні виробничі ланцюги, а потім почала системно використовувати європейські фонди, ринок і правила. За даними Світового банку, польський ВВП у 2026 році переміг позначку 1 млрд доларів, а ВВП на душу населення перевищив 25,1 тис. доларів. За підрахунками Варшавської школи економіки на основі офіційних даних Мінфіну Польщі, з травня 2004 року до кінця 2023 року країна отримала від ЄС 245,5 млрд євро дотацій, що в окремі роки дорівнювало 2-3,5% польського ВВП. Саме ця комбінація, доступ до великого ринку, інфраструктурні вливання, інституційна нормалізація і здатність локального бізнесу зайти у виробничі ланцюги ЄС, і створила польський ривок. Для України урок тут очевидний. Євроінтеграція сама по собі не замінить економічну стратегію, але без неї не буде ні дешевшого капіталу, ні довгих контрактів, ні передбачуваного регуляторного середовища. І тому нинішні дискусії в ЄС про те, що багатші і простіші для інтеграції кандидати можуть виглядати для Брюсселя привабливіше, є для Києва прямим сигналом, що економічну готовність треба підвищувати вже зараз.
Перший базовий драйвер для України це створення доданої вартості. Усі економічні дива, від повоєнної Німеччини до Південної Кореї і Польщі, спиралися не на експорт сировини, а на перехід від простого ресурсу до складнішого продукту. Ставка на переробку аграрної сировини, металів і копалин має дати Україні не лише більшу валютну виручку, а й робочі місця, податковий ефект і промислову компетенцію. Нинішня торговельна структура станом на зараз показує зворотну логіку. Аграрний сектор у 2025 році дав 22,53 млрд доларів експорту і 56,1% усіх товарних експортних надходжень, але це досі значною мірою експорт товару з низьким рівнем переробки. Одночасно ЄС уже є найбільшим торговельним партнером України і забезпечує понад 50% її торгівлі товарами. Це означає, що українська стратегія має будуватися навколо переходу в сегменти, де ЄС купує не лише сировину, а й стандартизований напівпродукт і готову промислову продукцію. Для цього потрібні індустріальні парки, build-ready майданчики, передбачувані податки, нормальна енергетика і логістика. Це єдина можливість скоротити торговельний розрив, який зараз роз'їдає українську модель зростання.
Проблема доданої вартості в українській дискусії часто звучить занадто абстрактно, хоча на практиці йдеться про дуже конкретні речі. Зерно може перетворюватися не лише на експорт пшениці чи кукурудзи, а на борошно, крохмаль, амінокислоти, біоетанол, комбікорми та готові харчові інгредієнти. Соняшник і ріпак мають давати не лише насіння, а олію, шрот, протеїнові концентрати, біопаливо та компоненти для хімічної промисловості. Залізна руда може виходити на ринок не просто у вигляді сировини, а як концентрат, окатиші, DRI, HBI і далі як продукція для машинобудування та будівництва. Титан, літій, графіт, марганець та інші критичні матеріали здатні ставати не лише предметом видобутку, а основою для батарейних матеріалів, спеціальних сплавів, компонентів для оборонної промисловості, електроніки та енергетики. Ліс і будівельна сировина також мають давати меблі, панелі, модульні конструкції, готові суміші та інженерні рішення, а не просто необроблений ресурс. Саме в цьому і полягає різниця між економікою, яка виживає на експорті сировини, і економікою, яка заробляє на кожному її переділі.
Другий драйвер це освіта і кадри. Польський ривок був не лише історією грошей з Брюсселя, а й історією людського капіталу. За даними OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку), польські школярі у PISA 2022 показали результати вище за середній рівень OECD з математики, читання і природничих наук, а 77% досягли щонайменше другого рівня з математики проти 69% у середньому по OECD. Але є ще важливіший урок. Навіть Польща, яка вже давно в ЄС, зараз стикається з дефіцитом навичок і нестачею STEM-кадрів, на чому наголошує Єврокомісія у моніторингу освіти. Для України проблема ще жорсткіша. Світовий банк констатує, що війна завдала українському освітньому сектору збитків на 13,4 млрд доларів, а втрати в навчанні вже у 2022 році дорівнювали приблизно двом рокам недоотриманої освіти. Це означає, що будь-яка розмова про видобуток, промисловість, defense tech чи нову логістику без великої інвестиції в професійну, інженерну і технічну освіту є фікцією.
Третій драйвер це оборонно-промисловий комплекс, причому не як тимчасова галузь війни, а як довгостроковий індустріальний хребет. Міністерство оборони України офіційно заявило, що у 2025 році виробнича спроможність оборонної промисловості досягла 35 млрд доларів, а іноземне фінансування галузі зросло до 6,1 млрд доларів проти приблизно 600 млн у 2024 році. Промисловість може виробляти більше, ніж держава здатна законтрактувати, і цей розрив вже став структурним. Звідси випливає стратегія. Україні потрібні великі інвестиції в R&D, швидке ліцензування приватних виробників, стандартизовані випробування, а також контрольований експорт частини продукції, яка не є критичною для фронту або має надлишкову виробничу пропозицію. У цьому сенсі український ОПК може стати для країни тим, чим для Південної Кореї свого часу стали суднобудування й електроніка, сектором, що створює технології, масштабує інженерні компетенції, витягує суміжні галузі і генерує валютний дохід. Те, що зараз українські виробники дронів уже бачать попит з боку держав Близького Сходу, лише підтверджує, що вікно можливостей реальне. Питання не в наявності ринку, а в тому, чи не вб'є його власна українська повільність.
Ще один важливий драйвер це іноземні інвестиції, але не у форматі прохача, а у форматі рівного партнера. У 2026 році вартість відновлення і реконструкції України оцінюється у 1+ млрд доларів на наступне десятиліття, тобто майже у 6 річних номінальних ВВП України. Це автоматично означає, що без зовнішнього капіталу масштабний стрибок неможливий. Але інвестиції підуть лише туди, де є страховка ризику, нормальна репатріація прибутку, зрозумілий податковий горизонт і мінімум регуляторного садизму. Додатковий шанс дає і Фонд відбудови зі США. За даними Мінекономіки, його початковий капітал становить 150 млн доларів, а фокус інвестицій охоплює критичні мінерали, енергетику, інфраструктуру, ІКТ і нові технології. Reuters також повідомляв, що серед пріоритетів фонду на 2026 рік уже визначені критичні мінерали, видобуток вуглеводнів і dual-use технології.
Не менш важливий драйвер - це природні ресурси, але не у примітивній сировинній логіці. Насправді ресурси дають зростання лише тоді, коли країна контролює не тільки землю, а й перший та наступні переділи. Україні потрібен не просто видобуток, а первинну промислову трансформацію на місці, коли руда, графіт, марганець, літій чи будівельна сировина перетворюються щонайменше на стандартизований концентрат або інший напівпродукт із доданою вартістю. Єврокомісія ще у 2021 році заклала з Україною стратегічне партнерство в сировині по всьому ланцюгу вартості, включно з дослідженнями та інноваціями. А нинішній фонд зі США вже орієнтується на критичні мінерали як на один із ключових секторів. Це і є рівне партнерство. Не позиція країни, яка просить купити її руду, а позиція держави, яка продає стратегічний компонент із власною промисловою надбавкою.
Будь-який економічний ривок неможливий без детінізації економіки. Тут немає нічого інноваційного. Це просто питання грошей. Reuters з посиланням на директора БЕБ у 2025 році писав, що оцінки тіньової економіки України коливаються від 14,5 до 24 млрд доларів. ДПС у 2025 році вже запустила е-акциз і систему простежуваності підакцизної продукції, до цього варто додати повний Track&Trace для підакцизних товарів і жорсткий фокус БЕБ на великих тіньових ринках пального, алкоголю, тютюну, контрабанди і конвертаційних центрів. Тут важливий політичний принцип. Детінізація не повинна означати новий терор проти малого бізнесу. Її сенс у протилежному, держава прибирає великі схеми, стандартизує контроль, цифровізує потоки і перестає душити тих, хто працює в білу. Без цього не буде ні чесної конкуренції, ні інвестиційного клімату, ні достатньої внутрішньої податкової бази для війни і відбудови. Польща свого часу виграла не тому, що всі миттєво стали святими, а тому, що правила поступово почали працювати для нормального бізнесу краще, ніж для схем. Україні доведеться пройти той самий шлях, тільки швидше і в умовах війни.
Якщо Україна системно перейде від експорту сировини до експорту продукції хоча б першого і другого переділу, ефект вимірюватиметься додатковими десятками мільярдів доларів на рік у середньостроковій перспективі. Частина цього ефекту прийде через експортну виручку, частина через податки, зайнятість, локалізацію сервісів, інженерії та логістики, а частина через зниження структурної залежності від зовнішнього фінансування. Але не менш важливий і безпековий ефект. Країна, яка постачає партнерам не сировину, а стратегічні напівпродукти, техніку, компоненти для оборонки, енергетики і промисловості, стає елементом їхньої власної стійкості. Це саме по собі змінює переговорну позицію України. Паралельно виникає і репутаційний ефект, бо інвестор і партнер бачить юрисдикцію, яка здатна виробляти, виконувати контракти, тримати стандарти і вбудовуватися у великі ланцюги постачання. Для країни, яка прагне змінити своє місце в Європі, це частина нової економічної суб'єктності.
Окремим драйвером росту є географія України, яку надто довго сприймали не сприймали як капітал. Насправді Україна здатна стати не лише виробничим, а й логістичним вузлом між ЄС, Чорноморським регіоном, Кавказом, Близьким Сходом і далі азійськими ланцюгами постачання. Йдеться не тільки про експорт власної продукції, а й про заробіток на транзиті, складуванні, обробці, доукомплектації, митному оформленні та реекспорті товарів для європейського ринку. За умови модернізації портів, залізниці, прикордонної інфраструктури та інтеграції в європейські коридори Україна може стати однією з ключових платформ для входу в Європу товарів з Азії та Близького Сходу, а також для швидкого розподілу європейського експорту у зворотному напрямку.
Економічний ривок України можливий, але не як автоматичний наслідок миру чи вступу до ЄС. Україна має перейти від сировинно-виживальної моделі до моделі складного виробництва, наростити людський капітал, перетворити ОПК на високотехнологічний експортний сектор, втягнути зовнішній капітал у конкретні проекти, розгорнути ресурси в ланцюги доданої вартості і вибити з економіки системну тінь. Саме тоді євроінтеграція реальним економічним мультиплікатором. Польща показала, що такий маршрут працює. Але польський досвід доводить і інше. Піднімаються не ті країни, яким просто відкрили двері, а ті, що до моменту відкриття вже вміють виробляти, вчити, інвестувати і продавати себе світу не зі слабкої позиції, а як необхідного партнера. Для України це і є справжня дорожня карта економічного росту.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.