Адміністрація Трампа розглядає припинення бойових дій через передачу Росії додаткових територій на сході, включно з районами, які сьогодні контролює Україна. Росія отримає повний контроль над Донбасом, а Україна погодиться на обмеження власних збройних сил і дальності озброєнь. В обмін США пропонують неструктуровані гарантії безпеки, зміст яких за межами загальної обіцянки захищати Україну від повторної агресії залишається невідомим.
У Вашингтоні це подають як раціональний сценарій, виходячи з припущення, що за тривалого конфлікту Україна все одно може втратити частину території. Питання безпеки більше не розглядається через перспективу відновлення територіальної цілісності, а радше потребою зменшити американську участь у війні й закрити європейський напрям на умовах, які Вашингтон вважає політично прийнятними.
Переформатування європейської безпеки: автономізація Європи
Американська присутність стала фундаментом європейської оборонної архітектури ще з часів холодної війни, але фінансові параметри цієї моделі давно перестали відображати реальний баланс сил. У 2024 році США покрили близько 70 відсотків витрат НАТО — це більше, ніж усі європейські держави разом. Хоча країни ЄС ухвалили десятки програм модернізації, більшість із них досі не перейшла у фазу серійного виробництва. На тлі зростання загроз із боку Росії, Ірану та Китаю європейські оборонні бюджети збільшуються повільніше, ніж вимагає стратегічна ситуація: середній показник витрат на оборону становить 1,7 відсотка ВВП, а лише 11 країн виконують базовий мінімум НАТО.
Структурний дисбаланс видно й у військово-промислових показниках. Європейські заводи здатні виробляти не більш ніж 600 тисяч снарядів на рік, що не покриває навіть половини потреб України у періоди високої інтенсивності бойових дій. До цього додається брак спільних виробничих стандартів: ракетні й артилерійські калібри, оптика, системи навігації — усе досі прив'язано до національних платформ, що унеможливлює швидке масштабування. США натомість наростили виробництво 155-мм боєприпасів утричі та планують вийти на 1,2 мільйона одиниць у 2026 році, що демонструє різницю між американським і європейським ритмом оборонного відновлення.
Для Вашингтона цей дисбаланс означає, що підтримка України не є "спільним" зобов'язанням, а в середньому фінансується американською стороною. Обсяг допомоги Україні з боку США вже перевищив 75 мільярдів доларів, тоді як ЄС разом із державами-членами за цей самий період надав приблизно 54 мільярди. Така асиметрія створює відчуття, що США компенсують недофінансування європейського оборонного сектору, а не лише допомагають Україні. Саме тому в американських оборонних колах формується настрій, що збереження поточної системи підтримки є політично нестійким, а економічно — непродуктивним.
Логічним наслідком стає бажання перекласти фінансову відповідальність на європейських союзників. За внутрішніми оцінками Білого дому, продовження підтримки України на рівні 2023–2024 років вимагатиме до 40 мільярдів доларів щорічно, і понад половину доведеться покривати Вашингтону, якщо ЄС не змінить модель інвестування. План Трампа в цій логіці не розвалює НАТО, а навпаки — пропонує різке скорочення сфери відповідальності США. Україну викреслюють із переліку ключових активів системи стримування, а Європа отримує зобов'язання або взяти її на себе, або фактично втратити її як оборонний пріоритет
Геополітична доцільність: зняття навантаження зі східного фронту
Стратегічне планування США після 2022 року дедалі більше визначається зростанням китайської військової потужності. Індо-Тихоокеанський театр уже сьогодні поглинає левову частку нових оборонних програм, а до 2026 року там має бути розміщено 60 відсотків американських ВМС. Такий розподіл сил не залишає можливості для довготривалого утримання ресурсомісткого фронту в Європі, який з точки зору Вашингтона не визначає глобального балансу сил. Пріоритет — не стримування Росії, а недопущення переваги Китаю у регіоні, де формується нова стратегічна географія світу.
На цьому фоні війна в Україні створює конфлікт інтересів між театрами. Потреби Збройних сил України у високоточних системах, ППО, ракетному озброєнні й боєприпасах конкурують із програмами постачання Тайваню, Японії та Австралії. За оцінками CBO, збереження нинішнього рівня підтримки України вимагає від 30 до 40 мільярдів доларів на рік, тоді як пріоритетні програми стримування Китаю — ППО Гуаму, ракети середньої дальності, безпілотні морські системи — уже мають дефіцит понад 12 мільярдів доларів. Вашингтон фактично змушений обирати, кому надавати першість у розподілі ресурсів.
Ситуацію ускладнює брак американських промислових резервів. Виробництво високоточних ракет збільшилося на 28–30 відсотків, але цього недостатньо, щоб одночасно забезпечувати два активні театри. Навіть стрімке нарощування виробництва 155-мм боєприпасів не компенсує темпи їхнього використання Україною, тоді як Пентагон вимагає накопичення запасів для можливого тайванського сценарію. У цих умовах будь-який додатковий тиск на оборонний бюджет від конфлікту в Україні розглядається як зниження готовності США в ключовому регіоні.
Тому для Вашингтона стратегічно доцільною виглядає модель, яка мінімізує витрати на Східній Європі. План Трампа вписується в цю логіку: завершити війну угодою, зафіксувати лінію контролю, зупинити масштабні поставки США та перенаправити ресурси на Індо-Тихоокеанський регіон. Це не ізоляціонізм, а пріоритезація: США обирають театр, де вирішується глобальна конкуренція XXI століття, і знижують участь у тому, де ставка не є екзистенційною.
Внутрішньополітична логіка: електоральна стратегія Трампа
Позиція Дональда Трампа щодо України формується насамперед внутрішньополітичними розрахунками. За даними Pew Research та Gallup, близько 48–52 відсотків республіканських виборців вважають, що підтримка України є "надмірною", і ще 26 відсотків — що вона "не має стосунку до інтересів США". Це створює для Трампа стійку електоральну нішу: він не переконує свій електорат, а працює з уже наявним запитом на скорочення міжнародних зобов'язань. У риториці передвиборчих ралі він подає себе як політика, здатного одномоментно припинити війну, що відповідає прагненню його бази до швидких та простих рішень.
Теза про "завершення війни за 24 години" стала частиною брендованого політичного продукту Трампа. Його виборець не сприймає складні дипломатичні конструкції, але чудово реагує на меседжі про силу, автономію і зневагу до бюрократичних процедур. Поступки Україні або її територіальні втрати в цій моделі не оцінюються морально: вони подаються як ефективна угода, яка закриває проблему з мінімальними витратами. Трамп позиціонує себе як менеджера, який "знімає з балансу" дорогий проєкт, пов'язаний із попередніми адміністраціями.
Понад 60 відсотків республіканців і 41 відсоток незалежних виборців вважають, що США мають "зосередитися на власних проблемах". Тому українське питання стає маркером для визначення політичної ідентичності виборця: підтримка допомоги асоціюється з "істеблішментом", тоді як скорочення — із політичною революцією Трампа. Це зміщує дебати: питання не в Україні, а в демонстрації здатності Трампа ламати зовнішньополітичний консенсус.
Тактична нормалізація з Росією: стримування Китаю
RAND Corporation прямо вказує, що двотеатрова модель оборони потребує не менш ніж 25–30 відсотків збільшення оборонного бюджету США, що є політично неможливим. А зближення між Москвою й Пекіном набуває особливого значення, оскільки обсяг торгівлі між ними зріс до рекордних 240 мільярдів доларів, а російський експорт енергоресурсів став одним з інструментів китайської стратегічної автономії.
У Вашингтоні дедалі більше усвідомлюють, що Росія виступає множником сили для Китаю — розширює його доступ до ресурсів, робить санкції менш ефективними та створює альтернативні логістичні маршрути. У такій ситуації будь-яка деескалація в Європі автоматично зменшує цінність Росії як партнера Пекіна. Для США це означає можливість "охолодити" російсько-китайський тандем, навіть не переходячи до прямої нормалізації відносин із Кремлем. Формула проста: зниження військової активності в Європі зменшує залежність Китаю від російських ресурсів і політичної підтримки.
Тому нормалізація не означає дружби. Йдеться про створення для Росії альтернативи глибокій інтеграції з Китаєм. Завершення війни на мінімальних умовах дозволяє Вашингтону — принаймні тимчасово — зняти російський фактор із контуру китайського стримування. Це знижує ризик того, що Китай отримає доступ до російських технологій, сировини та військових можливостей у масштабі, що підриває американську перевагу в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Звільнення стратегічного простору у Європі створює більше можливостей для АУКУС та союзників США в Азії. Пентагон зможе перенаправити ресурси на модернізацію систем ПРО Гуаму, розгортання ракет середньої дальності та посилення оборони Тайваню — напрямків, які вже неодноразово називали "перегрілими" через нестачу фінансування. Тому з погляду геостратегічної економії мир із Росією — це не примирення, а перерозподіл ресурсів у бік критичного театру.
Заміна принципів транзакціями: нова модель американської гегемонії
План Трампа відповідає змінам, які давно визрівають у американській зовнішній політиці: перехід від системи зобов'язань до системи угод. Ліберальний порядок передбачав, що США несуть додаткові витрати заради стабільності глобальної системи. Транзакційна модель виходить із протилежного, стабільність є цінною лише тоді, коли не вимагає перебільшених витрат. Це дає Трампу можливість переглядати будь-які зобов'язання, які не приносять швидкої та видимої користі, зокрема український кейс.
Важливою ознакою нової гегемонії є переорієнтація на двосторонні формати. США дедалі більше зосереджуються на "індивідуальних угодах", а не на глобальних нормах. Це видно в політиці щодо Саудівської Аравії, Японії, Південної Кореї — кожен партнер отримує окрему "пакетну угоду", а не загальні правила. У цьому контексті Україна не є винятком: її роль оцінюється через призму витрат і очікуваного результату, а не через ідею демократичної солідарності.
Транзакційна логіка також означає мінімізацію довгострокових зобов'язань. США прагнуть мати максимальний вплив при мінімальних витратах — це нова формула гегемонії, яка замінює дорогі союзницькі програми більш гнучкими, дешевими та оборотною. Україна в цій моделі перетворюється зі стратегічного активу на змінну в рівнянні американського бюджету і політичної доцільності. Якщо інформаційна вартість підтримки падає, її можна замінити угодою з меншими витратами.
У ширшому сенсі ця трансформація означає кінець епохи глобальної американської відповідальності. США не виходять із міжнародної гри — вони змінюють її правила, переходячи від системи обов'язкових зобов'язань до системи ситуативних транзакцій, де кожен партнер має доводити власну корисність. Україна в цьому середовищі змушена конкурувати за увагу та ресурси, а не покладатися на сам факт своєї стратегічної важливості.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.