Домовленість про припинення вогню між Ізраїлем та ХАМАС не була результатом багаторівневих переговорів, як це відбувалося під егідою ООН чи так званого "квартету" у 2000-х. Цього разу не було багатосторонніх форматів, резолюцій Генасамблеї, довгих консультацій із ЄС. Ключовим посередником стала адміністрація США, яка координувала канали з Ізраїлем, Катаром і Єгиптом без формального залучення колективних структур.
Показовим був спосіб комунікації Трампа: мінімум моральних апеляцій, акцент на тому, що конфлікт можна закрити швидко, якщо не розтягувати процес дипломатією. Це вписується у його стиль, відомий ще з кампанії 2016 року - "peace through strength", де мир іде як акт політичної волі. Логіка полягала не в самому припиненні вогню, а в тому, хто його контролює й кому належить авторство.
Трамп запускає формат миру як платформи для торгу
З перших днів каденції Трамп демонструє, що будь-яке врегулювання має приносити йому політичні дивіденди або розширювати поле впливу США. Приклад Авраамові угоди", де Ізраїль нормалізував відносини з ОАЕ, Бахрейном та Марокко в обмін на зняття військових обмежень, оборонні контракти та підтримку Вашингтона в інших питаннях. Механізм був однаковий, швидкі домовленості без тривалого вироблення колективних позицій, із мінімальною участю третіх сторін.
Логіка "постконфліктного врегулювання" або побудови життєздатних держав тут відсутня. Перемир'я використовується як пауза для переналаштування регіонального балансу — наприклад, для торгів із Саудівською Аравією щодо оборонних гарантій, енергетики та стримування Ірану, або для домовленостей із Туреччиною про зони впливу і роль у майбутніх процесах. Таким чином, припинення бойових дій у Газі не фінал, а стартовий етап для регіональних переговорів, де США виступають за власним сценарієм.
Близький Схід як полігон реставрації американського впливу
За останнє десятиліття США втратили здатність одноосібно визначати параметри безпеки на Близькому Сході. Частину політичного та військового простору зайняли Туреччина, Китай, Росія й окремі регіональні актори, які почали домовлятися напряму, без американського посередництва. Вашингтон не може повернутися через багатосторонні інституції, але здатен відновити контроль шляхом прямого втручання в перебіг війни. Перемир'я у Газі стало тестовим інструментом: не архітектура безпеки, а демонстрація можливості одномоментно зупинити конфлікт і нав'язати рамку подальших рішень.
Цей крок перекриває одразу кілька альтернативних сценаріїв.
По-перше, ЄС усунуто з процесу. Його не допустили ані на етапі узгодження, ані до публічного оформлення умов, що позбавляє Брюссель статусу гуманітарного або політичного посередника.
По-друге, ООН зведена до ролі післяконфліктного майданчика. Це зменшує значення будь-яких резолюцій і дозволяє Вашингтону діяти поза процедурою колективної легітимації.
По-третє, Китай отримує сигнал, що регіон не вийшов із-під американського впливу. Навіть без військової присутності США здатні блокувати розвиток альтернативних форматів врегулювання.
По-четверте, Туреччина, Катар і Саудівська Аравія змушені не конкурувати між собою, а коригувати свої позиції щодо вже сформованої американської рамки. Їхня суб'єктність зберігається, але залежить від того, як Вашингтон надалі розподілятиме доступ до безпекових і політичних каналів.
Тобто, врегулювання у Газі стало інструментом перевірки, чи може США повернутися до одностороннього управління великими конфліктами без участі інституцій та союзних структур. Ідеться не про остаточне рішення, а про відновлення можливості задавати параметри дій для інших акторів, які змушені реагувати вже після того, як рішення ухвалено.
Пряма проекція на Україну
Український кейс вже розглядається Трампом як наступний майданчик для демонстрації того самого підходу. Для Вашингтона ця війна виконує одразу кілька функцій: стримування Росії без прямої участі США, примушення ЄС до військово-промислової мобілізації та обмеження китайського впливу через санкційні й логістичні обмеження. Але фінансові витрати, політична фрагментація Заходу й зростання внутрішнього тиску в США стимулюють пошук формули, яку можна швидко оформити без широкої коаліції.
Якщо перемир'я на Близькому Сході можливо реалізувати без ООН, ЄС чи НАТО, це відкриває шлях до спроби заморозити конфлікт в Україні поза форматами "Рамштайна" або ОБСЄ. У цьому сценарії не потрібно колективного рішення: достатньо двосторонніх каналів між Вашингтоном і Москвою, а Київ підштовхується до прийняття умов через обмеження допомоги та пропозицію участі у відбудові.
Мирна формула в такому підході набуває транзакційного характеру. Москва отримує де-факто визнання контролю над частиною територій через зняття частини санкцій або укладання окремих безпекових домовленостей. Київ зберігає доступ до фінансування відбудови, військових поставок та інтеграційних програм, але без гарантій членства або відновлення кордонів. Вашингтон фіксує розв'язання конфлікту як політичний ресурс: скорочення бюджету підтримки, виведення питання з внутрішнього порядку денного та демонстрація здатності стримувати Китай через контроль над європейським театром.
Як може виглядати сценарій для Києва
Передумови вже закладаються. Скорочення або тимчасове блокування військових пакетів використовується як важіль впливу на внутрішні рішення України. Публічно артикульовані вимоги щодо "ефективності управління", "боротьби з корупцією" та "оновлення командних структур" виконують функцію підготовчого тиску перед переговорною фазою. Паралельно питання постачання далекобійних систем, зокрема ракет Tomahawk, ставиться в залежність від американського контролю над їх застосуванням - через інструкторів, подвійне управління або обмеження по цілях.
Наступним етапом може стати вихід на прямі контакти між Вашингтоном і Москвою без колективних форматів. Росія запропонує обмеження співпраці з Китаєм та Іраном в обмін на поступки на фронті й часткове зняття санкцій. Для США це створює можливість представити домовленість як раціональне завершення війни перед внутрішнім виборцем або в рамках ширшої угоди зі Сходом.
Фінальна модель передбачатиме умовне припинення бойових дій із фіксацією лінії розмежування як де-факто кордону. Відбудова перекладається на ЄС, тоді як безпекові гарантії оформлюються як двостороння взаємодія зі США без зобов'язання щодо вступу до НАТО.
Наслідки для України: участь без впливу
Найбільший ризик для України полягає не у втраті територій, а у втраті можливості формувати рамку завершення війни. Якщо Трамп застосує до України модель, протестовану на Газі, предметом домовленостей стане не суверенітет, а перерозподіл балансу між США, Китаєм та ЄС. Київ буде включений у реалізацію рішень постфактум, а не у їхнє вироблення, тоді як Європу поставлять перед необхідністю фінансування нового статус-кво.
Американський підхід у такій конфігурації не потребує НАТО як посередника. Вашингтону достатньо контрольованої угоди, яку можна продати як власне досягнення. Якщо вдалося нав'язати врегулювання в Газі без багатосторонніх структур, Україна може стати демонстраційним кейсом того, що колективна архітектура вже не є обов'язковою умовою для завершення війни.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.