19 червня 2025 р. Сполучені Штати завдали комбінованого удару по іранських ядерних об’єктах Натанц і Фордо. Таким чином, США офіційно втягнулися у конфлікт, який доти залишався двостороннім між Ізраїлем та Іраном.
Цей крок одразу відобразився у Вашингтоні: удар підкреслив боротьбу між двома групами Республіканської партії. Неоконсервативне крило вважає атаку відновленням політики стримування. Ізоляціоністське крило разом із частиною демократів, спираючись на гасло "Америка насамперед" (America First), виступає проти операції. Піддаючи сумніву конституційність операції, вони готують резолюцію про військові повноваження, щоб уже в бюджеті 2027 р. обмежити фінансування кампанії та запобігти розширенню президентських повноважень. У циклі виборів 2026 р. сенатори й конґресмени не бажають асоціюватися з потенційно затяжною війною, що знизить їхні шанси на переобрання. Оскільки 61 % американців виступають проти прямого залучення США до ізраїльсько-іранської війни; серед республіканців частка противників сягає 53 %.
Для Президента Трампа ця боротьба означає гарантувати ресурсну базу Пентагону та мінімізувати ризик, що опозиція представить операцію як його особисту авантюру. Швидкість, із якою адміністрація заручиться підтримкою Конґресу, визначить, чи стане початковий удар керованою багатофазовою операцією з надійним фінансуванням, чи застрягне у статусі нелегітимного конфлікту без стратегії виходу.
Ізоляціонізм проти інтервенціонізму
У внутрішньопартійньому дискурсі MAGA ведуть Марджорі Тейлор Ґрін і Такер Карлсон. Вони одразу попереджають: повторення кампаній в Іраку чи Афганістані буде надто витратним. Кожна ракета «Томагавк» коштує близько 2 млн дол. США, а розробка однієї GBU-57 обійшлася бюджету у понад 500 млн дол. Уже початковий залп становитиме 1,1 % щорічних асигнувань на високоточні боєприпаси. Кожні додаткові 10 днів інтенсивних операцій у Перській затоці додають близько 4-5 млрд дол. до нерозписаних позабюджетних витрат – кошти, які, на відміну від регулярного оборонного бюджету, скорочують простір для соціальних програм і внутрішніх субсидій.
Попри застереження електорату, силове крило наполягає на продовженні операції. Неоконсервативні сенатори Ліндсі Ґрем і Том Коттон, держсекретар Марко Рубіо та керівництво Центрального командування США (CENTCOM) стверджують, що іранська протиповітряна оборона вже придушена першою хвилею ударів; пауза лише дасть Тегерану час замаскувати решту об’єктів і відновити позиції. У їхній логіці будь-який відступ Вашингтона буде інтерпретований Ер-Ріядом і Єрусалимом як сигнал слабкості. Це, своєю чергою, підштовхне Саудівську Аравію до пошуку ядерної страховки в Китаї чи Пакистані, що зрештою нівелює американську безпекову систему в регіоні.
Як наслідок позиції силового крила Ер-Ріяд отримає чітке підтвердження, що розширений ядерний захист з боку США більше не гарантує своєчасної та рішучої відповіді. Відчувши прогалину, королівство активує давно відпрацьований канал із Пакистаном, який може надати готові боєголовки. Сама поява альтернативного китайсько-пакистанського парасолькового механізму різко знижує відносну вагу американських військово-морських баз у Перській затоці та системи ПРО в Кувейті й Катарі. Союзники відчувають, що надійніше спиратися на власний або сторонній ядерний потенціал, ніж чекати конгресових погоджень у Вашингтоні. У такому випадку прецедентСаудівської Аравії запустить каскад розповсюдження – Туреччина, Єгипет і навіть ОАЕ отримають стимул створити власні програми, а Іран отримує аргумент для розгортання повномасштабного збройного комплексу. У підсумку руйнується режим ядерного нерозповсюдження, а разом із ним – архітектура, яку США будували з 1970-х на базі угод про постачання озброєнь, надання гарантій безпеки та домінування на морських комунікаціях.
Тому у Білому домі чітко простежується зсув на користь силовиків. Після відставки ключових «обережних» радників портфелі перейшли до генералів Кіта Келлога та Марка Міллі, тож у ситуаційній кімнаті обговорюють не "ще місяць для дипломатії", а "скільки об’єктів знищити другою хвилею".
Реакцією Конґресу на силовий крен адміністрації стає формування двопартійного запобіжника. Резолюція H.R. 11234, внесена республіканцем Томасом Массі та демократом Ро Ханною, спирається на Акт про військові повноваження (War Powers Act, 1973) і вимагає окремого схвалення Палати представників на кожен наступний удар. Ініціативу підтримують 118 депутатів (42 республіканці-фіскали та 76 демократів); голосування заплановане за десять днів.
Між Близьким Сходом і Індо-Тихоокеанським регіоном
Перекидання двох ударних авіаносних груп — 14 000 моряків, 140 бойових літаків та батарей Patriot PAC-3 — до Перської затоки оголює Індо-Тихоокеанський регіон. Індо-Тихоокеанське командування Збройних сил США (INDOPACOM) залишається з мінімальним контингентом без резервної ротації до весни 2026 р., що означає меншу кількість F-35C у Південнокитайському морі й слабше авіаносне прикриття для Тайваню у разі раптової блокади. Це саме те, що в Пекіні називають правилом шести місяців: якщо Вашингтон веде дві кризові операції понад пів року, ротації, логістика й бюджет починають просідати, відкриваючи НОАК вікно для коротких блокад і демонстрацій сили біля Тайваню.
Прагнучи закріпити цей дисбаланс, Китай підтримує Іран як дешевий мультиплікатор тиску. Через ШОС він ініціює навчання із захисту критичної інфраструктури, що фактично легітимізує появу китайських інструкторів і розвідників у Перській затоці. Десятирічний контракт із NIOC на додаткові 300 000 бар./добу за формулою "Brent − 10 %" гарантує Пекіну пільгову нафту й міцніше прив’язує Тегеран. Паралельно КНР, користуючись пакистанськими дочірніми структурами, постачає Ірану БПЛА Wing Loong-I та РЛС JY-27A, швидко нарощуючи його ППО без прямого порушення західних ембарго.
Відволікання сил США у Перській затоці спричиняє нову проблему – дефіцит перехоплювачів. На захист баз у Кувейті та Катарі вже перекинуті 96 ракет PAC-3 MSE, тоді як у Європі та Азії лишається менш як сорок. Цикл виробництва однієї партії – 27 місяців, тому кожне додаткове замовлення для затоки автоматично зрушує графіки постачань Києву, Варшаві й Токіо. Щоб закрити прогалину, європейські столиці погоджують план Б: до кінця 2025 р. підписати міжурядове MoU про спільне фінансування інтегрованої ПРО на базі Arrow-3, IRIS-T SLS і майбутнього Aster-BMD із початком розгортання у 2026 р.
Якщо близькосхідна кампанія затягнеться на рік і більше, у НАТО природно сформується поділ праці: США зосереджуються на Ірані, а європейці – на стримуванні Росії та побудові власного протиракетного щита. Це ще не формальний розрив, але чіткий сигнал, що американська парасолька більше не безумовна. Пекін і Москва вже вкладають цей дисбаланс у власні сценарії тиску.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.