Відносини між Іраном та Росією останніми роками, а особливо після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, набули нової інтенсивності. Багато хто вважає ці країни союзниками, об'єднаними спільним антагонізмом до Сполучених Штатів. Проте наскільки стійким є "альянс"?
Аналіз історії взаємозв’язків двох країн та подій за останні 2,5 роки красномовно вказує на те, що відносини між Тегераном та Москвою залишаються значною мірою транзакційними, хоча й посилилися у питаннях спільної зовнішньополітичної позиції стосовно Заходу. Проте є серйозні аргументи на користь того, що дві держави не мають абсолютно однакових інтересів, а в деяких питаннях навіть конкурують.
Такі "нюанси" у відносинах між країнами потрібно використовувати офіційному Києву, спираючись на деякі серйозні розбіжності в позиціях двох держав, що не дозволить говорити про можливість створення повноцінного союзу між ними.
Держави мають дещо схожі підходи до впровадження зовнішньополітичного та військового впливу в таргетованих регіонах, наприклад, використовуючи свої проксі-сили (так звані "ДНР/ЛНР", Придністров’я, терористичні угруповання Хезболла та Хамас, єменські Хусити тощо), проте мають абсолютно різні регіональні інтереси.
"Партнерство зручності" та озброєння
Сьогоднішня співпраця між Росією та Іраном має характер так званого "партнерства зручності". Іран надає Росії дрони для використання у війні проти України, тоді як Москва допомагає Тегерану технічно, надаючи військову підтримку та консультації з безпеки. Взаємна економічна ізоляція та необхідність протистояти західним санкціям також посилили співпрацю.
Однак у кожного з них є власний "геополітичний порядок денний", що часто викликає напруженість між двома державами-терористами. Наприклад, Росія вкрай обережно ставилася до ядерних амбіцій Ірану. Москва, як член Ради Безпеки ООН, підтримала ядерну угоду з Іраном, побоюючись ядерної ескалації в регіоні, що могло б спричинити нестабільність серед її власних союзників. Тегеран, своєю чергою, неодноразово висловлював розчарування тим, що Росія раніше використовувала іранське питання як інструмент тиску у відносинах із Заходом.
Для багатьох це може стати несподіванкою, але, попри тісні зв'язки з Росією, Іран все ж не визнає окупацію Криму. У січні 2023 року глава іранського МЗС Хосейн Амір Абдоллахіан заявив, що його країна не підтримує російську окупацію Криму, а також частин Луганської та Донецької областей, наголошуючи на відданості Тегерана територіальній цілісності України.
Такий позиційний баланс видається особливо контрастним на тлі постачання Іраном дронів "Shahed" для Росії та повідомлень американських ЗМІ про можливу передачу балістичних ракет. До речі, США досі офіційно не підтвердили інформацію про передачу, проте й не спростували її, залишаючи питання відкритим. Тим часом у Вашингтоні розглядають можливість подальшого запровадження санкцій проти Ірану за підтримку Росії у війні проти України, зокрема за допомогу в ударах по критичній інфраструктурі.
Хоча Росія та Іран взаємодіють у військовій сфері, Москва обмежує передачу певної зброї, яка могла б змінити баланс сил у регіоні. Наприклад, Росія уникає надання Ірану систем ППО С-400 та винищувачів Су-35, побоюючись реакції сунітських арабських країн і зростання напруженості в регіоні. Іран, зі свого боку, шукає більшої підтримки для своїх амбіцій, проте змушений обмежуватись тим, що дозволяє Москва у питаннях технологій.
Дешеві енергоносії конкурують за великі китайські апетити
В енергетичному секторі Іран і Росія, будучи країнами, що залежать від експорту нафти й газу (у чому вони дуже схожі), змагаються за ринки, особливо в Азії. Китай, як головний покупець санкційної нафти, використовує конкурентне суперництво між ними для отримання вигідніших умов і нижчих цін, що посилює напруженість між Москвою та Тегераном.
Росія, хоча і має подібні економічні потреби, не надає Ірану доступу до свого "тіньового флоту" для обходу санкцій. Що більше, російські компанії не поспішають інвестувати в старіючу нафтогазову інфраструктуру Ірану, що обмежує потенціал іранського енергетичного сектора й робить Тегеран менш конкурентним у питаннях видобутку на тлі Москви.
Російське вторгнення в Україну дійсно суттєво вплинуло на позицію Ірану. Підвищення цін на нафту на початку війни до 91 долара за барель призвело до серйозного перерозподілу ринку енергоресурсів. Відмова низки країн, включаючи Австралію, Канаду, США та Велику Британію, від російської нафти, а також часткове ембарго ЄС змусили Іран і Росію боротися за нових покупців.
Китай, який раніше залишався основним імпортером іранської нафти, підтримуючи тим самим іранську економіку, тепер частково переорієнтовується на російські постачання через їх нижчу ціну та вищу якість. Це скоротило обсяги іранського експорту до Китаю в перший рік вторгнення Росії в Україну, і тепер китайські партнери вимагають від Ірану ще більших знижок, що послаблює фінансовий потенціал Тегерана. Росія, своєю чергою, суттєво наростила постачання нафти до Індії, яка є другим найбільшим споживачем іранської нафти після Китаю.
Китай, завдяки імпорту дешевшої підсанкційної нафти, зекономив близько 10 мільярдів доларів у 2023 році. У торгівлі активно використовується юань, що ускладнює доступ західних країн до фінансових даних і знижує ефективність санкційного тиску. Іран отримує оплату в юанях, які може витрачати на закупівлю китайських товарів або зберігати в місцевих банках.
Особливу роль у цій схемі відіграють малі незалежні китайські нафтопереробні заводи, відомі як "чайники". Вони закуповують більшу частину іранської нафти, обслуговуючись через невеликі банки.
Треті країни й спроби балансування
Суперечливі відносини з третіми країнами також створюють додаткові виклики для співпраці між Москвою та Тегераном. Важливим аспектом у відносинах двох країн є протистояння щодо Зангезурського коридору. Росія підтримує ідею коридору, що проходить через Вірменію і з'єднує Азербайджан з Нахічеванем, проте Іран вважає, що цей проєкт порушує його національні інтереси. Тегеран бачить у цьому каналі загрозу своїм регіональним позиціям і засіб для постачання азербайджанської нафти в Європу.
Також Росія часто відмовляється або затримує запити Ірану на підтримку, що дратує іранське керівництво. Тегеран прагне зміцнити свій ядерний потенціал і збільшити вплив у регіоні, однак Росія, яка історично, принаймні до минулого року, намагалася підтримувати відносини з Ізраїлем, не підтримує іранські амбіції.
Удар Ірану по Ізраїлю у квітні 2024 року ще більше загострив ситуацію, що змусило МЗС Росії закликати до "стриманості" та висловити критику на адресу Ради Безпеки ООН за нібито її "бездіяльність". Росія закликала всі сторони вирішувати конфлікти політико-дипломатичними методами й зазначила, що неспроможність Радбезу адекватно відреагувати на напад на іранську консульську місію в Дамаску посилила напругу.
Ситуація загострилася ще більше після нещодавніх ударів Ізраїлю по Ірану. Голова МЗС РФ Лавров, коментуючи атаку, зауважив, що наразі вдалося уникнути найгіршого сценарію, але загроза його реалізації залишається. Лавров натякнув, що певні сили, як і у випадку з Україною, намагаються "розпалити вогонь" до такої міри, щоб втягнути в конфлікт США. Водночас він наголосив, що такі дії Ізраїлю лише ускладнюють ситуацію і не сприяють стабільності.
Росія опинилася перед складною дилемою: вона змушена балансувати між прагненням Ірану до регіонального впливу через Ірак, Сирію та Ліван, де Тегеран використовує свої проксі сили проти сунітських арабських держав та Ізраїлю, і необхідністю підтримувати хоча б мінімально конструктивні відносини з Тель-Авівом. Таким чином, Москва змушена маневрувати, уникаючи прямих зобов’язань перед одним із партнерів і водночас не викликаючи негативної реакції з боку Ізраїлю.
"Всеосяжний" договір
Росія та Іран наближаються до підписання оновленої угоди про стратегічне партнерство, яка може значно посилити їхню співпрацю. Міністр закордонних справ Росії Лавров заявив, що новий договір передбачає поглиблену кооперацію в оборонній сфері, підкреслюючи прагнення обох країн до зміцнення своїх відносин на глобальному рівні. Лавров зазначив, що угода стане серйозним кроком у розширенні партнерства між Москвою та Тегераном, особливо з огляду на “нинішні геополітичні виклики”.
Підписання угоди очікується найближчим часом, і, за даними російської сторони, президент Ірану Масуд Пезешкян може відвідати Москву до кінця року. Хоч Кремль і не підтвердив офіційно отримання іранських ракет, він визнав, що співпраця з Іраном буде охоплювати "найбільш чутливі сфери".
Підсумовуючи, важливо наголосити, що з лютого 2022 року Росія та Іран демонструють рішучість у зміцненні співпраці для протидії впливу США та колективного Заходу. Без суттєвих змін у політиці США або внутрішній ситуації в Росії та Ірані обидві країни, ймовірно, продовжать поглиблювати співробітництво в оборонній і економічній сферах.
Проте перетворення тактичного партнерства на стійкий стратегічний альянс буде нелегким, адже це вимагатиме врахування конфліктних інтересів та майстерного управління ризиками. Якщо Росія вирішить, що співпраця з іншими державами є вигіднішою, або Іран побачить підвищену загрозу через спільні методи обходу санкцій, чи виникнуть нові регіональні конфлікти на Близькому Сході або Південному Кавказі, це може призвести до розриву відносин.
Між країнами все ще існує значний рівень недовіри, попри створений у медіа образ. Розширення співпраці створює можливості для помилок з обох сторін, особливо якщо вони діятимуть надто швидко. Хоча ще рано говорити про нову еру в російсько-іранських відносинах, Києву, ЄС, США та іншим союзникам важливо оперативно реагувати на щоденний розвиток відносин між цими двома державами, особливо враховуючи посилення кооперації в чотирикутнику Росія, Іран, КНДР, КНР.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.