01 серпня 2022, понеділок, 12:15 1121

"Мрію про мир та повернення додому". Як вчителька історії евакуювала з-під Харкова 100 котів та собак

Евакуйований кіт.

Вчителька історії з Харківщини Альона Тулякова, як і багато хто, не вірила розмовам про війну до останнього, поки не прокинулася о 04.45 ранку від вибухів снарядів біля свого будинку у Липцях. Селище знаходиться трохи більше, ніж 30 км від Харкова, тобто якихось 15-20 хвилин на автомобілі. Альона здобула освіту у Харкові, проте тривалий час працювала у онлайн-магазині. Все дуже просто, жінка дуже любить тварин і левову частку свого часу витрачала на догляд за своїми домашніми улюбленцями. Зооволонтер, як вона себе називає, має власний мініпритулок для котів - "Tea". Рідне селище Альони росіяни окупували з перших днів війни, тому разом з тваринами жінка вимушено шукала можливість виїзду за кордон. Тварин було багато – близько 80 котів та 4 собаки, годувати яких потрібно завжди. Запаси корму звісно були, але їх вистачало б максимум на місяць-два, тому волонтерка розглядала різні варіанти, як евакуюватися. Якби не допомога небайдужих людей та волонтерів, "хвостики" давно б померли, зізнається Альона. В майбутньому власниця притулку дуже хоче повернутися на Батьківщину, але наразі вимушена залишатись на чужині.

50 днів війни

До повномасштабної війни Альона тримала близько 70-80 котів та 4 пса «на перетримці». Вчителька історії не встигла отямитися як в її рідне селище прийшли рашисти. Липці захопили в перші дні війни.

"Це було страшно! Страшно в першу секунду і в наступні 1,5 місяці, проведені в окупації, під вибухами. Страшно й зараз чути новини від друзів із України. Те, що відбувається у Харкові та інших містах України, це жахливо! Знаю, що люди залишаються вдома і не виїжджають рятуючи свої життя через тварин, які від них залежать - вуличних і покинутих, які загинуть від голоду, якщо ці люди поїдуть... Це неймовірно круто і сильно, ці люди герої! Мене та моїх сил вистачило лише на 50 днів війни", - розповідає Альона.

"Ми розуміли, що через місяць це все не закінчиться"

Тварин було багато, тому і корм швидко танув. Запаси залишались на місяць-півтора, можливо, два економ-режимі, тому жінка шукала можливість як евакуюватися. "Коли почалась окупація, у мене було 70-80 котів у домашньому міні-притулку. Я волонтерка, але у зв’язку із тим, що тварин не розбирали, викидають на вулицю, я їх підбираю, стерилізую, каструю…у мене всі коти з вулиці. Я лікую та годую правильно. Це моє хобі, але я дуже люблю своїх маленьких вихованців. Так ось, коли почалась війна…ми розуміли, що через місяць це все не закінчиться", - пояснює зооволонтерка.

Під час окупації село залишилось без світла, води та зв’язку. Магазини та банкомати не працювали. Люди жили в хаосі та сумбурі. Жінка розповідає, що ходила до місцевої влади з питаннями, як і що робити, в якому напрямку рухатися.

"Шукали зв'язок. В магазинах нічого не було. Зняти кошти в банкоматах було неможливо. Нічого не працювало. Я дізналась, що голова нашого селища їздить в сусідню країну домовлятися про гуманітарну допомогу і, можливо, там є телефонний зв'язок. Ми просили його взяти нас з собою. Але виїхати було непросто. Ті хто виїжджав, більше не повертались. Чому – не знаю. Може не хотіли, а можливо не випускали", - говорить Альона.

В перші дні війни вона та інші господарі домашніх тварин намагалися хоч якось нагодувати котів та собак, оскільки був газ та деякі запаси їжі, які закінчувались. Тому, треба було щось робити, пояснює Альона. Врешті-решт жінці вдалося знайти волонтерів та вийти з ними на зв’язок. В середині березня вона написала у Фейсбуці пост про допомогу. Закордонні волонтери зібрали гуманітарну допомогу, однак її було важко перевезти. Правдами і неправдами вдалося знайти військового, який погодився довезти цю допомогу Альоні і згодом він же допоміг з евакуацією тварин.

Евакуація "КАМАЗами"

Коли падали та вибухали снаряди біля будинку, волонтерка забувала про власну безпеку, хоч і було неймовірно страшно. Жінка визнає, що не дивлячись на це, ні на мить не залишала своїх вихованців, адже вони тремтіли від страху не менше ніж люди. "З кожним днем ставало все страшніше, нерви здавали, весь організм реагував спазмами на вибухи, але я не могла собі дозволити сховатися в бомбосховищі, я завжди була зі своїми котиками, бо їм було теж дуже страшно. Вони бігали по кімнатах, шукаючи притулку, ховалися під ліжка і під ковдри", - згадує Альона.

В абсурдність того, що відбувається, її свідомість відмовлялась вірити, все було ніби в іншій реальності... Але здоровий глузд говорив не опускати руки і діяти. Жінці доводилося з раннього ранку виходити з дому у пошуках їжі для «хвостатих» та своєї родини, у пошуках інформації та допомоги. Перед початком комендантської години вона приходила і падала без сил. А вранці все знов, і так 40 днів. Правда, був лише один "вихідний", коли від вибухової хвилі вилетіли шибки на балконі і потрібно було, поки світло, прибрати всі уламки, щоб тварини не пошкодили лапки.

16 квітня Альона вимушено виїхала до РФ, вивізши з собою понад 100 тварин. Інших варіантів у неї просто не було, каже жінка. Селище було відрізане від Харкова з першого дня війни. Мешканцям не могли передати з України не те що мішок корму, а й буханку хліба. Її сім’я виїхала до РФ на 4 дні раніше. «Хвости» вивозили у декілька етапів, оскільки переносок для тварин просто не вистачало. Загалом, власникам місцевих притулків вдалося евакуювати з селища близько 300 котів та собак.

"У нас в Липцях декілька притулків для тварин. Ми об’єднались. Загалом ми вивезли декілька притулків. Одні блогери покинули своїх домашніх улюбленців, яких ми виловлювали і також вивозили. Ми виловили і вивезли біля 300 тварин. Під час підготовки до евакуації люди мені також приносили своїх домашніх тварин, щоб їх евакуювати. Можливо, хтось розумів, що не зможе їх годувати, хтось розумів, що буде втікати далі і не може взяти тваринок з собою, а хтось просто кидав їх на вулиці і ми підбирали. Особисто я вивезла більше 100 тварин. Це і кішки і собаки. Вивозили тварин автобусами та вантажівками. Котів вивозили автобусами, а собак КАМАЗами", - ділиться Альона.

Зараз, майже всі її евакуйовані тварини живуть на дачі одного із зооволонтерів Білгорода. Частину котиків Альона забрала в будинок, де живе разом зі своєю з сім’єю.

Мрії про дорогу додому

Під час війни, евакуації, а потім проживання на новому місці, багато тварин стресували. Спочатку на дачі було холодно і сиро, а зараз жарко і душно. Це все вилилось в захворювання. У шістьох котів були проблеми з печінкою, але завдяки лікуванню вони вже одужують. Зараз у Альони залишилось близько 50 котиків і 4 собачки. Вони у безпеці та нормально себе почувають. Інших в основному розібрали волонтери, частину пристроїли у нові сім’ї. Тим не менше, волонтерка шукає можливість виїзду до Європи, а звідти додому в Україну. Однак, з цим наразі серйозні проблеми.

"Ми зараз шукаємо можливість переїхати в іншу країну. Зв’язуюсь з волонтерами в різних країнах, намагаюсь якось знайти виходи, але, нажаль, поки нічого не виходить. Якщо на початку війни мої знайомі-волонетри виїжджали з країни з великою кількістю тварин без проблем, тобто без вакцинації та інших необхідних документів, то зараз з цим дуже складно. Зараз зовсім інші вимоги європейців. Тому, я де тільки можна звертаюся, але мені ніхто не може допомогти. Плюс в Європі виникає питання з житлом. У мене 55 «хвостів». Де мені знайти такий будинок чи квартиру, де мені дозволять проживати з моїми тваринами? Це основна проблема", - ділиться думками жінка.

Вона мріє повернутися додому, де панує мир та спокій. "Звичайно, хочеться додому, хочеться миру. Звичайно, мені дуже складно морально жити в країні, яка позбавила мене дому та миру. Хоча тут є багато чудових людей, які допомагаю Україні, українським людям та тваринам! Мріємо про мир та повернення додому. Шукаємо можливість виїхати в безпечне місце, щоб із моїми «хвостиками» дочекатися миру!", - ділиться планами Альона.

Вона запевняє, що якби не вимушена евакуація, тварини давно би померли з голоду. А сидіти та дивитися на це жінка не могла, бо вважає їх своїми дітьми. "Зараз у Липцях голод. Люди не виходять з підвалів. Як би ми там жили? Мені сидіти і дивитися, як мої тварини помирають з голоду? Так вони б померли ще два місяці тому. Люди не розуміють. Для мене тварини все одно що малюки. Вони 100% залежать від господаря, від тієї людини, яка піклується ними. Якщо б дитину залишити помирати, як бути? А у мене таких немовлят близько 100 було", - видихає волонтерка.

Жінка хотіла б, щоб 24 лютого не наставало ніколи і мріє повернутися додому зі своїми домашніми улюбленцями, але не знає, чи залишиться хоча б стіна від її будинку.

Публікацію підготовлено в рамках проекту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України