29 жовтня 2009, четвер, 18:03 3191

Поп-політика

Дмитро Корчинський.

Висунення кандидатів, яке було замислене законодавцем як нудна демократична процедура, перетворилося на феєричне шоу. Подібно футбольних болівальників, я душу віддам, щоб на виборах мій мільярдер переграв їхнього.

Це не Юля б’ється з Януковичем. Це сором’язливість змагається з наївністю. Обидва ще не остаточно усвідомлюють власну велич. Інакше б вони не задіювали всих тих співаків. Для прикладу, Полу Маккартні ніколи не спало б на думку підвищувати власну популярність за допомогою Ірини Білик, навіть якби він десь почув її чарівний спів.

Політики є справжніми поп-зірками вітчизняного екрану, а співаки і танцюристи – то художня самодіяльність. Михайло Поплавський, певне, перевертається у своєму Національному університеті культури. Він давно проклав прямі шляхи в пустелі нової реальності. На дороговказі там написано: співай сам. На наступних президентських виборах кандидати куплятимуть вже не співачок, а фонограми й танцюватимуть власноніж.

Висунення кандидатів, яке було замислене законодавцем як нудна демократична процедура, перетворилося на процедуру естетичну, на концерт. І це прогресивно, бо все в світі – поп-культура. «Зоряні війни» і астрологічний прогноз в Інтернеті – тільки це і спонукає суспільство фінансувати астрономію.

Поп-культура вперше була впроваджена у 1841 році двома видатними реформаторами музики і винахідниками «системи зірок» Лістом і Беллоні. У 2009 поп-культуру було піднесено до поп-політики зусиллями Тимошенко і Януковича, і саме завдяки цьому їхні імена залишаться в історії. Першість музики у всіх процесах щось означає… і коли ми зрозуміємо, що саме вона означає, таємницю Всесвіту буде розкрито. Як стверджує Курінський, людина з’явилася одночасно з флейтою.

Нова поп-цивілізація виникла одночасно з роялем (це американський креатив, саме вони додумались засунути всередину залізо). Навіть політичні скандали останнього часу – це не звичні проблеми партгоспактиву, але стиль пороків фешн-тусовки. Корупція, невиконання передвиборчих зобов’язань – вже давно нецікаві і не скандалізують, натомість ми насолоджуємося адюльтером ветерана вітчизняної сцени Симоненка, обсмоктуємо педофілію підтанцьовки поп-діви Тимошенко. Також і електорат переживає поп-еволюцію. Виборці дедалі більше нагадують концертових фанів, або футбольних болівальників, які страшенно радіють, коли негри з київського «Динамо» забивають неграм «Шахтаря». Подібно до того і я душу віддам, щоб на найближчих виборах мій мільярдер переграв їхнього.

Піднесення поп-політики відбувається на тлі деградації традиційних галузей поп-культури. Вєрка-Сєрдючка, ВВ, ТІК (з нових), 95-й квартал – найбільш успішні проекти вітчизняної естради здійснюються з несерйозним виразом обличчя. Фрік-стиль, стьоб, пародійність. Відсутність пафосу і романтики. Згадаймо Гоголя – першого справді популярного вітчизняного письменника. Коли він пише на українському матеріалі – він романтик, навіть з ухилом в містику, коли пише на російському – він сатирик, карикатурист, бо нічого романтичного там не знаходить.
Натомість, високий стиль, пісні за трагічне кохання і «розриту могилу» ми хочемо чути лише у виконанні депутатів.

Характерно, що все починалося з пародії Котляревського, коли ще не було української культури в сучасних поетично-симфонічних формах і завершується естрадною пародією, коли такої вже нема.

Сучасна класика – це попса минулого. Якийсь час генії продюсування ще примудрялися масово продавати цей антикварний «поп» - тенорів, скрипалів, піаністів, Вівальді для туристів, Моцарта для мобілок, гіпсового Кобзаря для міських парків – все це минає. Західні дослідники панічно пишуть про кризу класики. Ми знаємо це і без них.
В Україні, яка (поза жартами) передує в багатьох тенденціях психології мас, авдиторія ретро-попси скоротилася до непристойного мінімуму. Я оціню кількість людей, які здатні сприймати і розуміти поезію десь чоловік у 500 на всю країну. Здатних фахово насолоджуватися станковим живописом, певне 1500. Класична музика існує десь тисяч для п’ятнадцяти. Проте, політику споживають усі. Вона буде інтегральним мистецтвом майбутнього. Вона поєднає в собі всі стереоефекти і досягнення комп’ютерної графіки, вона забере всю аудиторію.

В літописні часи «Rolling Stones» наші великі попередники гадали, що це буде «суспільство театру», а насправді твориться «суспільство амфітеатру» (в римському розумінні).

На арені Колізею часів Коммода був досягнутий синтетичний ідеал. Там поєдналася вся політика і всі мистецтва, штучність яких була окроплена реальною кров’ю. Імператору і сенаторам стало не соромно виходити на сцену, матронам спати з гладіаторами і тільки на тих трибунах суспільство відчувало справжню єдність і справжню насолоду.

Ми йдемо до цього. І перший теле-політ-фешн-цирк буде збудовано на Печерську. Вони будуть співати і битися, хоча можливо ті, хто пропускатимуть удари, відправлятимуться не на цвинтар, а в тюрму.

Ave, Caesar, morituri te salutant! Аве, Савік! Йдучи на вибори, вітаємо тебе!

Дмитро Корчинський для ТСН.ua