Блогер Володимир Коваль прокоментував мовний скандал, що розгорівся через публікацію міністра освіти та науки Оксена Лісового про взаємозалежність патріотизму та виховання дітей виключно українською мовою, на яку відреагував креативний директор та партнер рекламного агентства TABASCO Олександр Смирнов.
Свою думку блогер висловив у соціальній мережі Facebook.
Підсумовуючи дискусію навколо мови, міністра освіта та пана Смирнова пропоную звернути увагу на одну обставину.
Сьогодні Україна на 100% залежить від озброєння та фінансування Західного світу. Рівень постачання зброї та фінансів залежать від суспільної думки в цих країнах - вона впливає на політичні рішення. Формується суспільна думка через інформацію, яка надходить з наших терен.
Колись міністр Кулеба мудро зауважив, що в української дипломатії є лише 2 проблеми: це люди, які нічого не знають про Україну; і ті, хто знають Україну надто добре. Ми керуємося хибним уявленням, що українська внутрішня кухня є ізольованою від зовнішнього світу інформаційною бульбашкою. Але це не так.
З 24 лютого Україна переповнена іноземними журналістами: вони тут живуть, відкривають офіси, шукають теми, збирають інформацію та інтерпретують її у зовнішній світ. Якщо рік тому журналісти, як правило, дивували нас чудернацькими запитаннями, демонструючи невігластво та поверхневість, то за рік ситуація змінилася. Вони вивчили нас, як облуплених. Вони глибоко в контексті нашої історії, релігії, культури, політики. Вони сидять в українському Facebook, Twitter та Telegram. Вони знають всіх спікерів, рівень відносин між ними, їх слабкі місця та останні плітки. За цей рік Україна стала їх роботою - і багато хто відноситься до неї скурпульозно.
Тут важливо розуміти дві речі. По-перше, західні журналісти знаходяться в зовсім іншому емоційному контексті. Вони більш врівноважені та раціональні, оскільки менш психологічно травмовані - знаходячись на роботі не треба брати все близько до сердця. Ми ж в той чи іншій мірі травмовані всі. По-друге, західні журналісти є носіями Західної культури, цивілізаційну приналежність до якої постулює Україна. Але Західна цивілізація має наріжний камень - індивідуалізм. Ми не можемо засуджувати людей за походженням, мовою спілкування, кольором шкіри, віросповіданням, паспортом.
Кожен журналіст, про що б він не писав, постіно шукає відповідь на одне питання: "То хто ж насправді такі Українці?". Український комунікаційний сектор займається міфотворенням та просуванням українського бренду на зовнішні ринки. Але журналісти не міфотворці і не пропагандисти. Вони шукають гострі теми та фіксують в своїх матеріалах реальність - таку, якою вони її бачать.
І ця реальність - наша внутрішня дискусія та її градус - їх лякає. Для декого з них ми можемо виглядати країною, що сповнена ненависті та знаходиться на межі конфлікту на мовному та релігійному грунті - це не моя думка, а утрамбована оцінка за результатами деяких розмов.
Що важливіше: у страху великі очі. Вони відносяться до цього набагато серйозніше, ніж ми самі. Для нас Великий Український срач - як пообідати. Дискусії в Інтернеті ми не переносимо в реальне життя: ми можемо полаятися, розфрендити один одного, додати в друзі наново і все одно працювати разом. Вони ж, шукаючи історичні аналогії, щоб вибудовувати логіку, постійно малюють Другу Світову війну, Руанду та Балкани.
Ці враження вони транслюють назовні. І тоді на кухнях починають розмови. А чи не боїмося ми брати в Європейський союз країну ПТСР? Чи не боїмося ми відправляти їм необхідні види зброї та кошти? Чи можемо ми їм взагалі довіряти? Тож пропоную подумати про це кожному, хто захоче використовувати посади, тавруючи співгромадян, задавши собі просте питання: а чи допомагаю я таким чином Україні перемогти?
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.