Держава зобов'язана захищати свого виробника: це робочі місця для людей, податки і так далі. Все це очевидно. Правда, з цього правила є винятки. Існують міжнародні зобов'язання зразок Договору про асоціацію з ЄС або угод СОТ, які обмежують держави в їх прагненні закрити власні ринки для іноземних учасників. І в цьому є певна логіка: вирівнювання конкурентних переваг, з одного боку, підтягує своїх "відстаючих" виробників, а з іншого - дає своїм "сильним" виробникам можливість грати на інших ринках. Це глобальне "вирівнювання" в кінцевому підсумку працює на споживача, ким би він не був – звичайним громадянином, приватною компанією чи держструктурою: споживач отримує доступ до більш якісних товарів і послуг. Але питання підтримки свого виробника з порядку денного не знімається ніколи. І витримати баланс між підтримкою своїх і участю в глобальній економічній системі шляхом дотримання загальносвітових правил гри - одне з головних економічних завдань будь-якої держави.
Україна з цим завданням, схоже, може не впоратися. Вчора депутати не підтримали законопроєкт про внесення змін до держбюджету і тим самим врятували українське енергетичне машинобудування. Це галузь, яка, на відміну від авіабудування, більш-менш благополучно пережила всі пострадянські кризи. Галузь, в якій так чи інакше зайняті сотні тисяч українців і яка приносить в бюджет країни мільярди. Але все ще може повторитися, і якщо депутати таки проголосують за цей законопроєкт, сьогодні або в майбутньому, українське енергетичне машинобудування ризикує піти за українським авіабудуванням.
Отже, судячи з назви, це був цілком рутинний документ, а судячи за змістом – навіть корисний і декларує благі наміри. Але куди веде цими намірами вистелена дорога, видно не відразу.
По-перше, у законопроєкті йдеться про допомогу українському малому і середньому бізнесу, постраждалому від карантину. Це, звичайно, важливо. Але ця частина написана настільки розмито і безграмотно (про що науково-експертне управління Верховної Ради склало розгромний висновок), що виглядає як маскування для іншої частини документа. А ось тут найцікавіше: у другій частині йдеться про надання державних гарантій для "Укргідроенерго" за кредитами, які залучаються для фінансування будівництва третьої черги Дністровської та будівництва Канівської гідроакумулювальних станцій.
Здавалося б, справа потрібна. Якби не одне "але". Все питання в тому, у кого "Укргідроенерго" збирається брати кредити і до чого це призведе.
Ще у вересні 2018 року китайська POWERCHINA INTERNATIONAL GROUP LIMITED проявила наполегливий інтерес до контрактів "Укргідроенерго". "Укргідроенерго" - приватна компанія, яку майбутнє українського енергетичного машинобудування хвилює мало, - поставилася до появи на горизонті китайських виробників цілком прихильно. Чим була викликана ця прихильність, можна тільки припускати, але те, що інтерес до себе китайці якось "підігріли", - цілком імовірно: українське енергетичне машинобудування цілком відповідає світовим стандартам, і цей український ринок сторонніх виробників не потребує.
Розуміючи, що вибір китайського підрядника виглядає не тільки не патріотично, але і економічно недоцільно, і це викличе питання в українських машинобудівників, китайці почали роздавати обіцянки.
Спочатку все виглядало чудово: ми, говорили китайці, виступимо генеральними підрядниками, а харківські "Турбоатом" і "Електроважмаш" стануть субпідрядниками і теж запрацюють. Навіщо в цій схемі потрібні китайці? Все дуже просто: ціна питання - близько 10 мільярдів гривень (!). "Укргідроенерго" такими сумами не володіє, а китайські банки готові профінансувати реконструкцію об'єктів швидко і без зволікань. Для цього потрібна лише одна "дрібничка": гарантом таких кредитів має виступити держава Україна. Тонкість в тому, що "Укргідроенерго" - приватна компанія, і видачу держгарантій під кредити їй потрібно протягнути через сесійний зал Верховної Ради.
Далі все стало ще цікавіше: відчувши підтримку з боку "Укргідроенерго" і вирішивши, що держгарантії під кредити – питання майже вирішене, китайці, начебто не порушуючи обіцянок, внесли невеликі "корективи" у домовленості з українськими виробниками. Виявилося, що обсяги робіт, які мають виконати українські виробники, будуть оголошені вже після тендеру і з урахуванням того, наскільки "Турбоатом" та інші українські виробники будуть відповідати вимогам китайських банкірів, що фінансують проєкт. Вимоги ці, звичайно, загадка, але навряд чи вони стануть для української сторони приємним сюрпризом.
Крім того, китайці вимагали, щоб українські виробники мали справу тільки з ними. Себе вони теж "пов'язали зобов'язаннями": китайці мають право працювати тільки з певними українськими підрядниками, але якщо вони захочуть розмістити замовлення в будь-якій іншій країні – ніщо не стоятиме на заваді.
Впевненість китайців у тому, що справа в капелюсі, призвела до того, що вони, анітрохи не соромлячись, обговорювали в присутності інженерів "Турбоатома" можливість доставки робочого колеса гідротурбіни з Китаю морем. Тобто про те, що український виробник залишиться за бортом контракту, йшлося практично відкритим текстом.
Чи можна звинувачувати китайців, м'яко кажучи, в агресивній поведінці на українському ринку? Загалом, ні. Вони діють виходячи з власних інтересів, в тому числі - державних. Для Китаю, як і для України, так і для будь-якої країни, великий контракт для свого виробника – це тисячі робочих місць, бюджетні надходження, а враховуючи важливість енергетичного машинобудування для світової економіки – вага держави на міжнародній арені. Це розуміють китайці. Це розуміють в будь-якій країні світу. Чи розуміють це в Україні?
Якщо через Верховну Раду вдасться просунути законопроєкт про держгарантії для кредитів "Укргідроенерго", Україна дасть китайцям можливість за китайські гроші реконструювати свої енергетичні об'єкти. І не просто дасть можливість, але і сама виступить гарантом цього небаченого свята щедрості. А для китайців це буде дійсно свято, адже запрацюють не тільки виробники, але й банкіри: кредити навряд чи будуть безпроцентними. Попутно для України це стане потужним пострілом собі в ногу, оскільки похитне чи не найпотужнішу галузь української промисловості – енергетичне машинобудування.
Цікаво, що б сказав на все це Тарас Шевченко, спостерігаючи з дніпровських круч за реконструкцією Канівської гідроакумулювальної станції, яка ведеться китайцями і за китайські гроші, які Україна повинна буде повернути з відсотками? "Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають". Краще не скажеш.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.