Суспільство 2019-02-18T04:01:09+02:00
Українські Новини
Інна Костиря: Дистанційна освіта - мережа чи боттега?

Інна Костиря: Дистанційна освіта - мережа чи боттега?

Інна Костиря.
Інна Костиря.

Інна Костиря - директор Інституту журналістики і міжнародних відносин, проректор КНУКіМ, завідувач кафедри міжнародних відносин доктор політичних наук та професор виразила деякі міркування про дистанційну освіту.

Усе впевненіше почувають себе в сфері освітніх послуг масові відкриті онлайн-курси (МВОК). Причому не лише в Україні. Такі курси (власні!) створюють нині найкращі університети світу, аудиторія їхня постійно зростає і, коли тематика збігається із потребами часу, інколи налічує сотні тисяч осіб! Масові відкриті курси зазвичай надзвичайно швидко можуть реагувати на запити ринку й задовольняти вимоги найактивнішої частини фахівців. Крім того,  МВОК використовують у своїй діяльності не лише традиційні виші, але й деякі провідні транснаціональні компанії, а також  міжнародні організації.

Утім, онлайн-освіта – це не лише безкоштовні курси. Університети пропонують й цілі програми дистанційної освіти. Можна обирати з-поміж  бакалаврських, магістерських, докторських програм або ж здобувати сертифікати за певними напрямами. Ті, хто пройшов такі програми і підтвердив свої нові знання та компетенції, склавши тести, іспити та виконавши кваліфікаційні роботи, отримують відповідні дипломи. При цьому здобувачам такої освіти надається навчальна література в цифровому форматі (найчастіше, посібники, підготовлені викладачами відповідних вишів, які викладаються на їхніх сайтах). Кількість студентів, які навчаються за такою формою, що не рік зростає. Запитання "чому?" видається майже риторичним.

Секрет популярності

По-перше, це зручно: в мережі людина може навчатися в зручний для себе час, за зручним графіком і, сказати б, у зручному темпі. Часом навіть програма та послідовність проходження курсів складається з урахуванням потреб і побажань студента. Для людей, які працюють, це особливо важливо.  А таких серед студентів, які навчаються за допомогою Інтернету, багато. Можливо, навіть більшість. Адже часто-густо дистанційно здобувають нові знання люди, яких мотивують для цього реальні потреби їхньої роботи, а не просто бажання "бути як усі", виконати батьківські настанови чи сліпо слідувати моді. Тож дуже часто такий спосіб навчатися обирають ті, хто прагне отримати вже другу вищу освіту. При цьому вік студентів ніким не обмежується. Щоправда, навчання може проводитися не лише онлайн. Деякі університети пропонують студентам час від часу особисто зустрітися з викладачами й однокурсниками. Існує і інший варіант: лекції та практичні роботи відбуваються в мережі, але іспити складаються так би мовити "наживо". Ще існує мішане навчання (так зване blended learning), в якому  поєднуються звичайні лекції та навчання за допомогою мережі. 

По-друге, нові освітні технології дозволяють, не виїжджаючи зі свого села, селища чи міста, навчатися в найвідоміших університетах світу і слухати лекції найкращих викладачів і вчених. Певна річ, для цього слід знати мови (чи, щонайменше, одну, окрім рідної, мову – англійську), утім і мови можна вивчати дистанційно – таких курсів (платних і безплатних) в Інтернеті хоч греблю гати. Та й навчання на відстані є дешевшим за навчання в звичний спосіб у традиційних закладах освіти.

При цьому інформаційними  ресурсами дистанційного навчання є не лише розміщені у мережі відскановані підручники, але й, передусім, відеолекції від провідних викладачів. А ще можливості постійного інтерактивного спілкування студентів з викладачами у форумах, за допомогою електронної пошти чи через Skype тощо.  Не менш важливим складником навчання в мережі є спілкування студентів між собою: виконання завдань у групах, проведення семінарів та дискусій у режимі он-лайн. Ну а заміна конспектів електронними ресурсами та новітніми методами презентації певних відомостей,  а також постійні консультації з викладачем надають цій формі самоосвіти додаткові переваги перед традиційною заочною.

Варто зауважити, що у більшості країн дистанційне здобуття освіти частково оплачує держава. Скажімо, в канадійських університетах внески від уряду становлять від 75% до 80% фінансування, кошти студентів – лише 10%, решта ж надходжень забезпечується завдяки платним послугам, що їх надає університет, та доходами від його комерційних проектів. В Японії студенти за таке навчання сплачують лише 15% його вартості, а 85% надходить з держбюджету. У Великій Британії  таке ж само співвідношення: плата від студентів – 15% загального фонду, від уряду – 85%. Але є цікава особливість: плата за навчання точним наукам є на 25% вищою, ніж за вивчення соціальних чи мистецьких курсів. В інших країнах співвідношення інші, але практично повсюди студент платить менше половини повної вартості навчання.

По-третє, людина, яка прагне навчатися дистанційно, має змогу обирати не лише курси, але й викладачів. Не секрет, що за традиційною формою навчання можливість такого вибору обмежена: є обов’язкові курси, які студент мусить пройти, і викладатиме їх хтось, хто працює на відповідній кафедрі. І не факт, що цей  "хтось" – дійсно досконало знає предмет (інколи викладачі змушені читати по кілька курсів, інколи доволі далеких від їхньої основної спеціалізації). А ще не факт, що він є гарним лектором чи ментором – викладання і керівництво навчанням студентів потребує і хисту, і певної харизми, і елементарних знань правил риторики, або й просто гарної дикції. А от в умовах дистанційного навчання студент (чи потенційний студент) може обрати викладача, просто ознайомившись з його науковими досягненнями та викладацьким досвідом…

"Заочно пообідати"?

Дистанційне навчання – це багато в чому сучасна і вдосконалена форма старого й добре відомого багатьом нашим співвітчизниками навчання заочного. Звісно, заочне навчання організується трохи інакше – тут є  начитка лекцій, очні консультації, лабораторні роботи, очне складання іспитів, і важке самостійне опануванням знаннями з книжок…

У колишньому СРСР десятки тисяч людей здобували вищу освіту за саме у такий спосіб. Здебільшого це також були дуже вмотивовані люди. Серед них зустрічалися ті, хто не міг навчатися на  стаціонарі через невеликі статки; ті, хто не добрав балів на вступних іспитах; ті, хто здобував другу вищу тощо. Але дуже багато було й тих, кому диплом відчиняв двері для кар’єрного зростання (хоча, зауважу, слово кар’єра вважалося в ті часи майже лайливим). Таким чином, ця форма комусь давала можливість дійсно здобути нові знання та вміння, а комусь – просто отримати диплом. Загалом, викладачі ставилися до заочників поблажливіше, ніж до студентів стаціонару. І, дійсно, мало хто з таких студентів потім присвячував життя науці (хоча, звісно, були й такі) чи наукоємним видам діяльності, більшість поринали у вир суто приземлених справ. Отож дехто з викладачів всерйоз таку форму навіть не сприймав, недарма ж крилатим став вираз одного університетського гострослова "заочно вивчитися – це все одно, що заочно пообідати". І хоча воно є не зовсім справедливим, чи, радше, зовсім несправедливим щодо багатьох випускників заочної форми, доля правди в ньому була: мотивація диктувала й ставлення до навчання, яке так важко було проконтролювати на відстані.

Заочна форма навчання існує і нині. Але поволі в неї інтегруються інструменти та форми дистанційної освіти. Крім того, дещо змінилися й мотиви людей, які в такий спосіб здобувають нові знання. Це визначається передусім ринком праці, адже тепер важливою кваліфікаційною нормою при прийомі на роботу є не лише наявність диплома, а реальні знання. А нова мотивація зумовлює і вищу якість навчання. Утім, на відміну від стаціонарної і, тим більше, дистанційної, заочна форма навчання передбачає доволі жорстку регламентацію: чітко визначений перелік навчальних дисциплін; графік, у якому розписано години установчих лекції та дні заліково-екзаменаційних сесій; обов’язкова література тощо.

Дистанційна освіта в цьому сенсі, повторімося, дає більший простір для маневру і, завдяки використанню сучасних телекомунікаційних інструментів, є зручнішою для студентів. Особливо у тих випадках, коли до неї звертаються для вивчення якогось одного курсу або циклу дисциплін, потрібних для реального застосування тут і тепер. Тож недарма саме цю форму сьогодні вважають найпридатнішою для втілення у життя ідеї "освіта не на все життя, а крізь усе життя": саме вона дозволяє постійно "донавчатися" тому, що є дійсно необхідним.

Мережа чи боттега?

Італійське слово "боттега" має багато значень. Це і невеличка крамниця, і ятка, і торгівля, і багато чого ще. Відомими є кілька торгових брендів, у назвах яких присутнє це слово. І невипадково: одним із його значень є "майстерня". Проте колись боттеги вважалися не просто майстернями – це були майстерні, поєднані з лавкою та домівкою її власників, їхніх підмайстрів та учнів. У них працювали ремісники, а також художники, скульптори і ювеліри, які багато століть також відносилися до ремісничих цехів. У часи Відродження боттеги, здебільшого, були чимось більшим, ніж просто місцем роботи митців. Це були справжні школи ремесел і мистецтв. У художніх боттегах, скажімо,  учні допомагали майстрам і, водночас, проходили навчання, немов піднімаючись сходинами: ювелірне ремесло; знайомство з технологіями виготовлення фарб, ґрунтуванням полотен і підготовкою стін для фресок тощо; засади архітектури, ліплення і скульптура;  деякі відомості з геометрії та основ точних наук; і, власне, техніка малювання і живопису. Але найголовнішим було те, що тут художник передавав своїм юним помічникам власний досвід. Отож у таких майстернях витворювалася особлива атмосфера, яка надихала молодь на творчість. Тут виховувалися не лише майстри, але й особистості.

Напевно, найвідомішою з таких шкіл-майстерень стала боттега Андреа дель Вероккйо.  Верроккйо був одним з найвизначніших майстрів свого часу, і його боттега була справжньою лабораторією мистецтв, місцем, до якого тягнулися не лише живописці, але й найосвіченіші інженери та вчені Флоренції. Недарма ж серед митців, які навчалися і працювали в ній  – такі визначні і, водночас, дуже різні майстри епохи Відродження, як П’єтро Перуджіно, Сандро Боттичеллі, Доменіко Гірландайо, Лоренцо ді Креді. А найвідомішим з усіх був, звичайно, Леонардо да Вінчі.

Чому саме боттеги спали на думку в міркуваннях про сучасну дистанційну освіту? Напевно тому, що дистанційне навчання має певні і доволі суттєві обмеження  та недоліки. І їх  навряд чи можна буде ближчим часом подолати.

Першим з них є саме брак згаданої вище атмосфери спільної праці вчителів і учнів, яка надихає на нелегку роботу зі здобуття нових знань. Її, цю атмосферу, створюють, або повинні створювати викладачі. Звісно, не всі на це здатні, але мова тут не про найгірших. Отже, якщо в реальній аудиторії чи лабораторії зі студентами працює справжній науковець, який не лише викладає, але й займається певними дослідженнями у своїй галузі чи реалізує на практиці певні проекти, своє ставлення до праці й власні стратегії досягнення цілей він передає й учням. Вплив особистості та її підходів до роботи та, якщо ширше, до вирішення тих або інших професійних завдань важить у процесі навчання дуже багато. Взірцем для наслідування може бути навіть спосіб життя вчителя.

За такої системи навчання викладач часто-густо залучає до роботи у реальних проектах і своїх учнів. Це, до речі, було однією з особливостей згаданих вище боттег, де молоді люди не лише навчалися і виконували чорнову роботу (залишимо осторонь питання, хто вважався автором готових творів), але й долучалися до праці своїх вчителів. Найяскравішим свідченням цього є перший відомий нам живописний твір великого Леонардо – фігура янгола на картині  "Хрещення" Верроккйо. Як писав пізніше історик і біограф видатних митців епохи Відродження Джорджо Вазарі в життєписі Леонардо да Вінчі, "…ангел Леонардо був кращий від усіх постатей, намальованих самим Верроккйо…".

Власне, приблизно за цією моделлю вже багато років працюють творчі виші, в яких визнані митці набирають нечисленні власні курси, класи або майстерні й опікуються кожним своїм студентом від першого року навчання  до останнього. Лише майстер у тісному спілкуванні з учнем може виховати справжнього митця. Щоправда, майстер має бути особистістю, бо інакше освітній ефект може бути і дещо неочікуваним…

По суті, так само, хоча й у формально-організаційному плані дещо ближче до традиційних аудиторно-лабораторних форм, виховували майбутніх колег деякі корифеї науки та засновники відомих наукових шкіл провідних університетів і науково-дослідних інститутів: достатньо згадати науково-інженерні школи Євгена Патона, Віктора Глушкова, Степана Тимошенка; історичні школи Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Дмитра Багалія; наукові школи в галузі філології Володимира Перетца,  Андрія Білецького, Івана Шаровольського та багато-багато інших з різноманітних наукових дисциплін і напрямів. Я навмисно не згадувала в цьому переліку наукових шкіл, які працюють у наших вишах сьогодні, адже їх дуже багато, деякі з них є всесвітньовідомими, тож було б  абсолютно некоректним якусь назвати, а якусь забути. Зауважу лише, що й у Київському національному університеті культури і мистецтв, де я маю честь працювати, є і такі наукові школи, й такі авторські творчі курси. Власне, весь університет, з яким я пов’язала своє життя, у його нинішньому вигляді є великою авторською школою, невід’ємною від особистості його багаторічного ректора Михайла Поплавського.

Об’єднує всі ці школи – як мистецькі, так і наукові – занурення їхніх вихованців у реальні процеси творення і пізнання нового та, водночас,   потужний вплив на вихованців з боку їхніх педагогів.

Таке занурення, до речі, вважається сьогодні одним із найбільш ефективних прийомів при підготовці фахівців для сфери реальної економіки. Воно передбачає інтеграцію традиційних форм навчання з роботою в на підприємствах. Завдяки такій співпраці підприємства і компанії можуть замовляти навчальним закладам фахівців потрібних їм спеціальностей, а навчальні заклади корегувати свої програми у відповідності з вимогами ринку праці. При цьому студенти одночасно здобувають освіту та досвід практичної роботи, а підприємці оплачують підготовку фахівців та навіть їхню зарплату. Така форма організації освіти найактивніше використовується при підготовці кваліфікованих робітників та інженерів. У багатьох розвинених країнах нею охоплено до 50% студентів, а деяким, як-от Південній Кореї, саме така система підготовки майбутніх фахівців дозволила стрімко увірватися до кола найтехнологічніших держав світу. Тож беруть її на озброєння й провідні українські технічні виші. Безумовно, дистанційні форми можуть використовуватися й тут, але лише як допоміжні, при вивченні певних теоретичних дисциплін, або як демонстраційні при ознайомленні з новими технологіями.

Теж саме й при підготовці лікарів. Навряд чи хтось довірить своє здоров’я лікареві, який навчався лише дистанційно, а операційні бачив тільки на моніторі комп’ютера.

Тому, коли мова заходить про те, що, мовляв, дистанційна освіта невдовзі замінить решту форм навчання, слід розуміти, що це – значне перебільшення. І що дистанційна освіта має такі серйозні обмеження, які не зможуть подолати жодні телекомунікаційні технології…

А відповідь на винесене в заголовок запитання "мережа чи боттега", може бути лише такою: "і  мережа, і боттега".


Архів
Новини

ok