Заява, що прозвучала з вуст Юрія Луценка у програмі «Герой дня», відповідно до якої проводити вибори в Донецькій і Луганській областях недоцільно, оскільки влада там авторитетом не користується і результати їх можуть бути небажаними з погляду офіційного Києва, вражає неприкритим нігілізмом щодо базисних елементів демократії. Однак, вона не дивує, оскільки вона тільки підключилася до аналогічних заяв низки українських політиків і чиновників, які формують нову «партію війни» в оточенні Петра Порошенка.
Про це пише у статті "AVE DICTATOR!" для видання "Главком" політолог, голова Фонду «Українська політика» Кость Бондаренко.
Політолог нагадує, що ще навесні прогнозував появу політичного руху за скасування Мінських угод і зрив домовленостей щодо Донбасу. І визнає, що не помилився - цей рух вже почав формуватися, причому на вищому рівні. І це створює підвищену небезпеку для держави.
Заяві Юрія Луценка передували аналогічні заяви кількох губернаторів східноукраїнських областей (у тому числі заява нещодавно призначеного голови Донецької обласної державної адміністрації Павла Жебрівського). Також саме в цьому войовничому ключі звучать останні одкровення секретаря Ради національної безпеки і оборони України Олександра Турчинова, який прогнозує загальну мобілізацію і воєнний стан - як мінімум в Донецькій і Луганській областях (а якщо воєнний стан - то які вибори?). Загострення ситуації в прифронтовій зоні акурат до дати 17 серпня - до завершення шостої (дай Бог останньої) хвилі мобілізації в Україні - теж не випадкове. Та й поява ініціативної групи з числа «моральних авторитетів», що ратують проти внесення змін до Конституції (тих самих змін, які мають розширити повноваження Донбасу в складі України - відповідно до Мінських домовленостей) - навряд чи є збігом. Ми маємо справу з єдиною різноплановою і різновекторною системою дискредитації та нівелювання Мінських домовленостей як інструменту врегулювання ситуації на Сході.
Додайте до цього заяву президента Польщі Анджея Дуди про необхідність перегляду Нормандського формату і включення в переговорний процес «сусідів України» (в першу чергу, зрозуміло, самої Польщі). Не варто забувати, що Польща - це сателіт США в Європі, а перший державний візит в якості президента Дуда здійснить до Естонії (обраної Обамою неформальним центром зосередження американських інтересів в Європі).
У геополітичному плані підрив Мінських угод - це не тільки жест у бік Путіна і Росії. Це - в першу чергу - демонстрація неспроможності європейської миротворчої місії. Меркель і Саркозі виступили в ролі гарантів домовленостей. Обама посилає сигнал: це не ваша гра! Таким чином, Україна може виявитися додатковим фактором впливу на політику європейських держав, занадто довго торгуються зі США щодо створення трансатлантичної зони вільної торгівлі, вигідної для Вашингтона. Якби Обамі вдалося поставити на коліна норовливих «Меркозі», це було б найбільшою перемогою демократів, що перекреслює всі колишні поразки. Тим більше, це б поховало ідею, що витає у високих кабінетах Берліна, Рима і Парижа - ідею створення в майбутньому зони вільної торгівлі «від Лісабона до Владивостока». Тобто, йде величезна дипломатична та економічна війна, відгомонами якої є бойові дії на сході України.
Частині політиків потрібен зрив Мінських домовленостей і потрібна війна.
Українські «яструби» не тільки горять бажанням не допустити до влади у східних регіонах «Опозиційний блок». У них є й інші цілі. Війна служить і засобом заробітку, прибутковим бізнесом для обраних. На війну списуються прорахунки і промахи в економіці (хоча в аналогічній ситуции, ведучи внутрішню кровопролитну війну в 1954 - 1962 році і втративши до мільйона громадян, Франція демонструвала економічне зростання і вважалася однією з найуспішніших держав Європи). Війна дозволяє тримати під контролем незадоволених (незадоволені владою оголошуються ворогами держави і пособниками агресора). Війна виправдовує порушення законності, недотримання Конституції, прав і свобод громадян. Зрештою, вона виправдовує й саме існування нинішньої влади.
Але є один момент, який переважує всі корпоративні вигоди від війни, одержувані «яструбами» та їх командою. За законами історії, подібні ігри незмінно закінчуватись встановленням диктатури - причому доволі жорсткої диктатури, яка не щадить пізніше нікого, в тому числі і тих, хто сьогодні ратує за зрив Мінських переговорів. Україна вже стоїть за крок від цієї самої диктатури - політики, що нівелюють домовленості і виступаючі з ура-патріотичними (а по суті - популістськими) заявами перекреслюють один з головних римських принципів - pacta sunt servanda. Тобто, «Договори мають виконуватися». І це стосується не тільки зовнішньополітичних договорів. Порушення міждержавних договорів - прямий шлях до порушення громадського договору всередині країни і суспільства, шлях до зламу існуючого порядку і існуючого закону.
Всяка революція є запереченням старого. Встановлення нового вимагає якогось варіанту «залізної руки». «Залізна рука» може прийти у вигляді харизматичної команди законодавців, а може - у вигляді диктатора чи тирана. Іншими словами, може прийти або Вашингтон, або Робесп'єр (з поправкою на час і місце можна говорити про карикатури на Вашингтона і Робесп'єра - подивіться на галерею африканських диктаторів ХХ століття, які ретельно копіювали Наполеона чи Муссоліні). Те, що нинішня влада не справляється з образом «залізної руки», очевидно - тому в оточенні Порошенка так багато тих, хто вважає, що міг би стати ідеальним диктатором, а самого Порошенка готові терпіти до тієї пори, поки одне з посольств не дасть команду «Фас!». Але біда в тому, що бажання навести порядок, помножене на спрагу наживи і повне недотримання законів, породить не українського Робесп'єра, а українського Іді Аміна або Жана-бедел Бокасса.
Встановити диктатуру дуже просто. Наприклад, ввівши військовий стан у всій країні. Те, до чого може призвести загравання зі скасуванням виборів в неугодних областях. Або ж розуміння можливого провалу нинішньої влади на виборах до 7 - 8 областях. У кожному разі, беззаконня спричинить нове беззаконня. Беззаконня, зведене в ранг Закону та перетворене в Систему, і є диктатурою.
«Опозиційний блок» призначено сьогодні мішенню і приводом: мовляв, не дамо відродитися колишнім регіоналам. А насправді мішенню є Президент, який поки ще про це не здогадується і намагається грати в колективні ігри разом з тими, хто вже бачить себе в ролі «рятівників Вітчизни (за недорого)». Порошенко для багатьох у своєму оточенні став тягарем. Він змушений виконувати Мінські домовленості - з тяганиною, із застереженнями, з хитрощами. Він ці домовленості благословив. А його оточення думає інакше.
На жаль, дилема вирішуватиметься не в Україні. І без урахування українських національних інтересів. Не дарма один з патріархів американської історичної та політичної думки, Стівен Коен, днями заговорив про можливий варіант «двох Україн» - і це не пустопорожні роздуми кабінетного професора. Це питання явно може виникнути як реакція на спроби встановлення диктатури.
Іноді краще жувати, ніж говорити. Загроза для України полягає не в можливості формування опозиційної більшості у низці місцевих рад. І не в тому, що Донбасу доведеться дати більш широкі права в рамках єдиної держави. І навіть не в можливій федералізації України (у чому я особисто не бачу великої проблеми і трагедії - на відміну від тих, хто тупо вірить у казки про право «вето» федератів на прийняття зовнішньополітичних рішень). Загроза для України полягає в тому, що дії «яструбів» можуть призвести до ситуації, коли нам усім, дивлячись на українських політиків, вигукувати: «Ave dictator!», приречено додаючи: «Morituri te salutant!»
Хоча ... Нас і так вже перетворили на націю, що постійно відчуває себе в ролі потенційних morituri, - пише політолог.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.