Як три українки з різних куточків світу допомагають співвітчизникам
Поки одні в Україні – на передовій, у волонтерських штабах і родинах, – інші, розкидані світом, щодня тримають зв'язок із Батьківщиною: проводять збори, допомагають, інформують про те, що відбувається в Україні. Ця розповідь – про трьох неймовірних українок, які з різних точок планети роблять усе, аби Україна звучала гучно, впевнено й не лишалася наодинці зі своєю бідою.
Юлія Матвієнко-Піацца. Допомога, що надихає інших
Перші тридцять днів війни українка Юлія Матвієнко-Піацца – мешканка міста Коді в американському штаті Вайомінг – практично жила в режимі онлайн: координувала евакуацію друзів, консультувала незнайомих людей і паралельно вивчала регуляції урядової програми Uniting for Ukraine для підтримки біженців.
"Важливо було досконально вивчити всі аспекти цієї програми, щоб допомагати моїм землякам. Мені здавалося несправедливим, щоб вони платили 1000 доларів адвокату за консультацію, коли я можу надати її безкоштовно", - розповідає Юлія.
Разом із чоловіком Ніком, Юлія особисто оформила спонсорство понад 50 українських біженців, допомогла їм інтегруватися у нові умови: знайти житло, влаштуватися на роботу, почати навчання, отримати доступ до соціальних послуг. Її досвід надихнув інших: деякі друзі та знайомі подружжя надали допомогу ще близько 20 українським родинам.
Паралельно з імміграційною діяльністю, Юлія та Нік розгорнули масштабну підтримку України на інших напрямках. Нік допомагав територіальній обороні України: знаходив та надсилав зброю, амуніцію, організовував логістику та фінансування для підрозділу американських ветеранів, які брали участь в обороні Києва. А Юлія займалась збором та відправкою медичних засобів і гуманітарної допомоги, координуючи співпрацю з лікарнями та волонтерами у Вайомінгу.
Коли запитів стало надто багато – від політиків, журналістів, пересічних американців, які щиро намагалися розібратися, що відбувається в Україні і як саме їй допомагати, – Юлія та Нік Піацца створили неурядову організацію Ukraine Future Business Council. Вона працює над тим, щоб доносити до американських законодавців і суспільства розуміння: Україна – це не лише війна, а й країна, що змінюється. У пріоритеті – підтримка ринкових реформ, сприяння чесному та ефективному відновленню з повним контролем за витратами західної допомоги. І, звісно, постійна комунікація – чим живуть і дихають українці, чого вони потребують. Дівчина згадує, що на початку вона періодично зверталася по допомогу із бюрократичних питань до сенаторів США від Вайомінгу Джона Барассо та Синтії Ламміс. А сьогодні вони самі іноді звертаються до неї за консультаціями.
Мабуть, найемоційнішим проектом став документальний фільм, який Юлія Матвієнко-Піацца допомогла зняти старшокласникам із Коді: історія їхніх однолітків з України – тих, хто живе в Коді і хто пережив окупацію Бучі, Ірпеня й Ворзеля. Стрічка здобула престижну нагороду NATAS Student Production Award та була показана на Таймс-Сквер у Нью-Йорку.
Єлизавета Карамушка. Місток між Україною та Ірландією
Єлизавета Карамушка живе у Дубліні вже 12 років. Згадує, як на початку лютого 2022 року українці проводили великий мітинг під стінами парламенту Ірландії із закликом допомогти зупинити війну. А вже за кілька тижнів Єлизавета відправляла на допомогу українській армії перші 700 доларів, зібраних під час благодійного ярмарку у місцевій церкві.
За її словами, влада Ірландії відреагувала дуже швидко: вже на другий день після вторгнення скасувала візовий режим для України і почала приймати біженців. Така швидка реакція та готовність допомогти Єлизавету не здивувала: Ірландія має схожу історію війни з імперіалістичною більшою сусідньою державою, окупації, голодомору та постійної боротьби за виживання.
"Вже на третій тиждень після 24 лютого кількість українців, що прибула на острів, стала перевищувати кількість тих, хто живу тут раніше, тому ми мали змінити динаміку допомоги. Цілком зрозуміло, що і українці, і ірландці були розгублені: перші шоковані та налякані, не розуміють, як тут все працює. Другі – і хочуть допомогти, але не знають як. Було важливо заповнити цю прогалину у комунікації", - розповідає Єлизавета.
Таким "містком" між українцями та ірландцями став Ukrainian Action in Ireland СLG – Ukrainian Voice and Action in Ireland. Його діяльність охоплює соцмережі, координацію багатотисячних мітингів у центрі Дубліна, спілкування із журналістами, комунікацію з депутатами, дипломатами, іншими організаціями.
За два з половиною роки Ukrainian Action in Ireland перетворилася з невеликої ініціативи на потужний аналітичний і культурний хаб, команда якого збирала інформацію про прибулих українців, узагальнювала і передавала до офіційних органів. Паралельно члени організації ведуть просвітницьку роботу: написали тисячі матеріалів українською про повсякденне життя в Ірландії та англійською – про Україну. Також партнерстві з Червоним Хрестом активісти підтримують Український центр у самому серці Дубліна – простір, де можна вирішити будь-яке питання: від оформлення довідки до отримання рецепту борщу.
Сама Єлизавета відповідає в організації за відділ гуманітарної допомоги в Україну, і скоро відзначатиме своєрідний "ювілей" – 100 куплене авто для медичної евакуації, з яких 40 – це карети "швидкої допомоги". Також за допомогою організації з Дубліна до України поїхали сотні павер-станцій та генераторів, біля 1000 тон відправленої гуманітарної допомоги.
Війна забрала у Лізи вже двох родичів, в тому числі, рідного дядька. Тому, окрім публічної волонтерської діяльності, вона постійно проводить приватні збори для своїх підопічних – друзів, сусідів, ірландців, що поїхали воювати за Україну. Згадує, як ще у 2015 році придбала за 15 євро протиуламкові кевларові сорочки під бронежилети, одна з яких врятувала життя побратиму її загиблого дядька. "Це були найкраще витрачені 15 євро у моєму житті. З тих пір я впевнена, що ніколи більше гроші не матимуть в нашому житті таку величезну вагу як зараз – коли вони можуть буквально купити життя та захист герою. Ми все зможемо відновити, окрім людей. Тому борімося за живих і вшановуємо загиблих", - розповідає Єлизавета.
Людмила Шикота. Пазл з українською душею
Людмила Шикота живе у Вінніпезі, столиці провінції Манітоба, яка вважається найбільш "українською" провінцією Канади, оскільки 15% населення тут – етнічні українці. Лише остання хвиля еміграції з 2022 року привела в це місто близько 30 000 наших співвітчизників.
Людмила розповідає, що у Вінніпезі дуже активна українська громада, яка постійно організовує різні заходи, акції, мітинги на підтримку України. Наприклад, щороку 24 лютого Конгрес Українців Канади – провінційна Рада Манітоби – проводить віче в річницю вторгнення. "На ці мітинги приходять тисячі людей, політична верхівка провінції, депутати федерального парламенту, медіа, і це потужне нагадування канадцям про те, що відбувається в нашій країні", - розповідає Людмила.
За її словами, на четвертому році війни зацікавленість Україною трохи згасла, відповідно, "просіли" донати. Тому для того, щоб організовувати ефективні збори, потрібно проявити креативність. Наприклад, під час збору на РЕБ для піхотинців 143-ї ОМБр Міла, яка має багаторічний досвід роботи у PR, продумала цілу стратегію з низкою інфоприводів. 10 тис грн їй надіслали як подарунок на день народження. 215 доларів вона отримала від розіграшу власноруч вишитої картинку. Особливо вдалою виявилася ідея з картиною-пазлом: надрукований на липкому стікері портрет українки вона розрізала на маленькі фрагменти, які продавала по 5 доларів. Люди купували й приклеювали їх на основу, поступово складаючи ціле зображення. Цей креатив приніс понад 1300 доларів на засоби РЕБ.
Особиста гордість Людмили – перший український мурал у Вінніпезі, створення якого тривало цілий рік. Вона знайшла партнерів, художницю, спонсорів, домовилась про стіну і реалізувала все з нуля. Зараз мурал розміром 6 х 9 м прикрашає будівлю поруч з мерією Вінніпега, і про нього пише преса з усього світу. Міла вирішила використати зацікавленість людей на добру справу: кинула клич, щоб кожен, кому сподобався мурал, перекинув 30 грн на РЕБ – і за день закрила збір у 13 000 грн.
Серед локальних ініціатив, які Міла реалізувала у Вінніпезі, – створення Бульвару Української Вишиванки: до Дня вишиванки вона зібрала українську громаду, і разом вони розмалювали тротуар у парку традиційними орнаментами. Ще один корисний проект – Ukrainian Guide to Winnipeg, зручний каталог українських ресторанів, кав'ярень і крамниць міста, доступний у форматі ПДФ та онлайн. На роботі Міла ініціювала проект Celebration Our Diversity, у межах якого кожен працівник знайомить колег зі своєю культурою. Під час української презентації вона розповіла про міста, історію й традиції, показала фото руйнувань, пригостила борщем і салом з часником та подарувала сувеніри – так у канадському офісі з'явилася ще одна точка дотику з Україною.
Юлія, Єлизавета і Людмила живуть у різних країнах, мають різні професії та життєвий досвід. Але їх об'єднує те, що кожна з них щодня робить свою частину роботи – без пафосу та піару, вперто та системно. Вони не змагаються в героїзмі, не чекають вдячності й не запитують, чия це відповідальність. Саме на таких точках дотику – де є зусилля, небайдужість і відчуття причетності – тримається жива Україна. Не лише на мапі, а в людях. У тих, хто далеко, але поруч.
Вікторія Чирва, незалежний журналіст
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.