Війна в Україні – унікальна з багатьох поглядів. Одна з них – обмін полоненими. Вперше держава, перебуваючи в умовах масштабної, виснажливої, кривавої війни, змогла не просто домовлятися, а системно й регулярно здійснювати обміни військовополоненими. І робить це не після укладення перемир’я, не після підписання умов про капітуляцію, а просто під час гарячої фази війни - коли щодня лунають повітряні тривоги, летять дрони, працює артилерія, а ворог обстрілює мирні міста навіть у дні обміну. Це результат цілеспрямованих зусиль, дипломатичних і воєнних інструментів, міжнародного тиску і стратегічного планування, яке здійснює Координаційний штаб при Головному управлінні розвідки.
Згідно з положеннями Женевської конвенції, зокрема статтями 118 та 119, репатріація полонених відбувається вже після припинення бойових дій. Цей принцип вважався майже непорушним. До російсько-української війни обміни під час збройного конфлікту носили радше винятковий, ситуативний характер. У переважній більшості випадків вони були або неформальними, або відкладеними до часу політичних угод. Історія XX століття це лише підтверджує.
Так, після Варшавської битви 1920 року, відомої як "Диво на Віслі", жодних обмінів у розпал бойових дій не відбувалося, хоча у полоні перебували десятки тисяч солдатів з обох боків. Лише у 1921-му сторони дійшли згоди про обмін "всіх на всіх". І все одно навіть після досягнення угоди вдалось повернути не всіх: понад 20 тисяч радянських солдатів померли в польському полоні від хвороб і голоду, а ще 25 тисяч вирішили не повертатися в СРСР - частина приєдналася до армії УНР або залишилася в Європі. Зі свого боку СРСР репатріював 27 тисяч польських військових - знову ж таки, не всіх. І така асиметрія - характерна для багатьох обмінів, які проводились після війни.
Радянсько-фінська війна, завершена в березні 1940 року, ще раз підтвердила: полонені у розпал воєнних дій далеко не на першому місці. У центрі перемовин були території, кордони, політичні вимоги. Дані про полонених утаємничувалися. Фінляндія стверджувала, що утримує понад 6 тисяч радянських військових, з яких 300 - офіцери. Радянська сторона визнавала лише 5 тисяч. У результаті більшість полонених після повернення до СРСР було репресовано, а фінських військових намагались схилити до відмови від повернення - щоправда, без успіху.
Друга світова війна, попри масштабність і технологічний рівень воєнних дій, не принесла практики організованого обміну в розпал боїв. З майже 35 мільйонів полонених, які пройшли через табори, лише одиниці повертались під час війни, і то - за особистими домовленостями польових командирів, або у разі тяжкої хвороби. Повномасштабні обміни почались лише після капітуляцій і міжнародних домовленостей.
Навіть у післявоєнну епоху, де здавалося б, уже існували міжнародні структури для медіації, практика залишалася незмінною. Операція "Великий обмін" після Корейської війни 1953 року відбулася вже після перемир’я, під наглядом нейтрального агентства, до якого входили представники Швейцарії, Індії, Швеції, Чехословаччини та Польщі. Полонені мали право самостійно вирішити, чи хочуть повернутись. І понад 22 тисячі солдатів Північної Кореї й Китаю відмовились — вони обрали Тайвань або інші нейтральні країни. У В’єтнамі обмін став можливим лише після Паризької мирної угоди. Сторони повернули десятки тисяч людей — військових і цивільних, але не під час бойових дій, а після їхнього завершення.
У новітній історії Ізраїль так само, як і Україна, прагне повернути своїх за будь-яку ціну. Але й у його випадку обміни відбуваються тільки після перемир’я. Домовленості залишаються закритими, нерідко асиметричними: десятки або навіть сотні палестинських ув’язнених в обмін на кількох ізраїльтян. Наприклад, у січні 2025 року Ізраїль звільнив близько 90 палестинців заради трьох заручників. Проте ізраїльська модель — це політика винятків, а не системність.
На тлі історичних прикладів український досвід виглядає справді винятковим. Попри активну фазу бойових дій, постійні втрати й обстріли, в Україні вдалося налагодити сталу систему обміну полоненими. Це не поодинокі операції, а продумана інфраструктура.
Ключову роль у цій системі відіграє Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими при ГУР. За його участі розроблено інформаційну систему, що збирає й обробляє дані про захисників, які перебувають у полоні або вважаються зниклими. Налагоджено мережу регіональних приймалень, працює онлайн-підтримка, гаряча лінія, консультаційні центри. Після повернення кожна людина проходить через етапи реабілітації та адаптації. Родини можуть розраховувати на психологічну, правову й матеріальну допомогу. Для дітей полонених і зниклих безвісти започатковано гуманітарний проєкт "Люди майбутнього".
До сфери цієї роботи також входить репатріація тіл загиблих. Окремий напрям — пошук шляхів повернення незаконно утримуваних цивільних, хоча міжнародне право слабо регулює такі випадки під час війни. Ініціативи ГУР дають змогу вести цю діяльність на постійній основі.
Обміни, які почались після переговорів у Стамбулі, не стали результатом поступок з боку російської сторони. Йдеться про наполегливу і часто непублічну роботу — як дипломатичну, так і розвідоперативну - з боку України та її міжнародних партнерів. При цьому ворог нерідко намагається знівелювати ефект від таких подій, здійснюючи інформаційні атаки чи обстріли саме в день обміну. Але для суспільства кожне повернення - це не цифра, а жива історія, ім’я, обличчя.
Україна не робить гучних гасел, але послідовно діє. І в цьому - реальна цінність підходу: повернення своїх стало частиною державної політики навіть у найскладніших умовах.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.