3 квітня 1918 року у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – Герой України, перший лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Голова Спілки письменників України, академік Національної академії наук України. Його твори відомі далеко за межами України, їх перекладено більш ніж 40 мовами світу, багато разів вони перевидавалися, письменник яскраво увійшов в українську літературу і був визнаний наймолодшим її класиком.
Батько, Терентій Сидорович, працював у приміському колгоспі, матір, Тетяна Гаврилівна, – на заводі металевих виробів,а при народженні письменника назвали Олександром Біличенко. У 1921 році мати померла і хлопця взяв під опіку рідний дядько по матері Яків Гончар. Дитинство майбутнього письменника минуло у слободі Суха на Полтавщині, у родині дідуся та бабусі (батьків матері). До школи його записали під прізвищем Гончар, де він і почав писати перші твори і за порадою шкільного вчителя підписував їх іменем Олесь.
У 1933 році О. Гончар закінчив семирічну школу у селі Бреусівка Козельщинського району на Полтавщині і пішов працювати кореспондентом у редакцію районної газети "Розгорнутим фронтом". У 1934 році вступив до Харківського технікуму журналістики ім. М. Островського. Після його закінчення у 1937 році недовго вчителював у селі Мануйлівка, потім працював у харківській обласній молодіжній газеті "Ленінська зміна".
З 1937 року розпочав публікувати твори. Це були переважно оповідання у газетах "Піонерія", "Комсомолець України", "Літературна газета", "Молодий більшовик". Школа згодом направила його у харківський технікум журналістики. 1938-го Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання "Черешні цвітуть", яке опублікували в журналі "Радянська література", а в 1941 році за оповідання "Орля" отримав свою першу премію.
Добровільно пішов на фронт у 1941-му і воював на Київщині, поблизу Білої Церкви. Під час війни Олесь тоді був поранений і у 1942 році потрапив у німецький полон у Харківському концтаборі на Холодній Горі, звідки був звільнений у 1943 році. Після цього Олесеві запропонували працювати у редакції дивізійної газети, але він відмовився, повернувшись на передову. Був нагороджений орденами "Слави" і "Червоної зірки", трьома медалями "За відвагу", медаллю "За оборону Києва".
Після війни розпочав професійну письменницьку кар'єру і про війну пізніше писав у своїх творах. У "Прапороносцях", розповів про свій полк і побратимів. "Людина і зброя", "Земля гуде" — про героїв-підпільників Полтави — Лялю Убійвовк, Бориса Серга й Сергія Сапіго. Згодом переїхав до Київа, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Перша книжка "Альпи" із трилогії "Прапороносці" вийшла у 1946 році в журналі "Вітчизна". Восени 1948-го світ побачила остання книга трилогії "Прапороносці" — "Злата Прага". Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати-українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Упродовж 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: "Земля гуде", "Партизанська іскра", "Людина і зброя". У цей період письменник працює над творами сучасної та історичної тематики (збірки "Південь", "Дорога за хмари", повісті "Микита Братусь", "Щоб світився вогник", романи "Таврія", "Перекоп", "Тронка" тощо). У 1968-му вийшов друком роман "Собор", який вилучили з літературного процесу.
Потім було довге життя — письменника, громадянина, справжнього патріота України.
Він був серед студентів на Майдані у жовтні 1990-го і саме Олесь Гончар на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосив результати волевиявлення українців жити в незалежній Україні.
А дивізія, в лавах якої пройшов війною Олесь Гончар і наразі боронить нашу землю, — це славетна 72-га окрема бригада.
Твори О.Гончара широко відомі не лише в нашій країні, а й за кордоном. Книги письменника перекладалися 67 мовами народів світу. Окремі твори виходили у сімдесяти шести країнах. Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав його "Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років". А також Олесь Гончар був одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар, меморіальну дошку якому було відкрито 17 травня 2011 року на будівлі собору.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.