З початком повномасштабного вторгнення РФ голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім з маловідомого регіонального чиновника став справжньою політичною зіркою і всенародним улюбленцем завдяки щоденним оптимістичним зверненням, які підіймали бойовий дух українців. Сьогодні, коли активні бойові дії відступили від Миколаєва, він вже говорить не лише про війну, а й про інвестиції, індустріалізацію та повоєнну відбудову. В ексклюзивному інтерв'ю "Українським Новинам" Кім розповів про реальний стан Миколаївщини, корупцію в Україні, перспективи миру, майбутні вибори та власні політичні амбіції.
– Є така тенденція, що міста, куди майже щодня щось летить, багато летить, вони якось зникають з інформаційного простору, тому що це вже стає буденністю. Миколаїв вважається саме таким містом, тому перше питання: яка взагалі ситуація у Миколаєві зараз?
– Миколаїв зараз живе нормальним життям, наскільки це можливо під час війни. Діти навчаються, бізнес працює, люди щось планують, ремонтують, щось відкривають. Звісно, війна поруч, і ми це відчуваємо. Але сказати, що місто завмерло чи живе тільки тривогами, — ні, це точно не так.
Загалом, не можна сказати, що по Миколаєву прилітає кожен день. Вчора у нас, наприклад, у місті було три "шахеда", які не змогли збити. Все інше позбивали. А ось щодня у нас прилітає у прифронтові громади, хоча і там люди намагаються жити нормальним життя. Навіть сесії міської ради в Очакові проходять офлайн.
Люди дійсно звиклися з цим.
Але зараз Київ, можливо, більш небезпечний, більш тривожний, тому що місто обстрілюють сильно. Прифронтові міста на "шахеди", дрони не так реагують. Ми пам'ятаємо, що таке С-300, що таке артилерія, коли ти просто не встигаєш ніяк відреагувати… Тому, дійсно, атрофується відчуття небезпеки з часом, просто звикаєш до цих обстрілів і для себе фільтруєш, які з них більш, а які менш небезпечні.
Кожен для себе сам приймає рішення. Я знаю тих, хто досі ходить в укриття щоразу, коли йде обстріл, і знаю тих, хто відмовився від цього. Навчальні заклади у нас усі спускаються в укриття, іноді навчання продовжуються там. В садочках найменші групи одразу в обід сплять в укриттях, щоб не водити туди-сюди малечу.
Скажу, що, наприклад, в Миколаєві може бути 20 тривог на добу. Люди бачать, що летить, наприклад, транзитом в бік Одеси. І вони не реагують. Навпаки, якщо загроза є – то реагують. Фактично людям у прифронтових містах довелося розібратися у всіх деталях обстрілів для того, щоб мати можливість нормально жити.
– Вас призначали на посаду головою облдержадміністрації, військова адміністрація – це для вас було вже такий неприємний додаток до роботи, який виник через російську агресію. Як за ці роки змінився підхід до роботи, пріоритети?
– Багато що змінилося через набутий досвід. І, власне, став доросліше, тому сприйняття змінилося. Через повномасштабну війну, звичайно, став жорсткішим. По-іншому бачу процеси – ширше і глибше. Все більше думаю, що не можу стояти осторонь – треба і оце зробити, і оце розпочати. Якщо порівнювати мене з собою п'ять років тому, єдине, мабуть, що залишилося – це посмішка та гумор, а в голові змінилося все. Всі процеси, всі пріоритети. В останні роки займаємося відбудовою, дивимося стратегічно на питання розвитку країни.
– Попри те, що Миколаївщина залишається доволі складним регіоном в умовах війни, в області продовжуються реалізуватися низка проектів, як безпекових, так і гуманітарних.
– Давайте будемо відвертими: зараз у держави грошей мало, тому що все спрямовано на оборону. І тому фінансуються лише найважливіші проекти. Моє завдання, як голови ОВА, якраз відстояти ці проекти перед Кабміном, перед Офісом Президента, щоб їх реалізувати. Від якості підготовки, обґрунтування проектів, рішень, всіх юридичних питань залежить вірогідність їх реалізації. В нашій країні нічого легко не відбувається.
Це не так працює, щоб я комусь подзвонив і почув у відповіді: "О, Віталік, на тобі на блюдці".
Міністри кажуть: "Це неможливо, потрібно робити за кредити, грошей нема". Доводиться купу всяких дій робити, щоб "вибити", давайте так назвемо, те, що дійсно потрібно. Добре, що у нас Президент, коли бачить, що людям потрібно, то завжди приймає рішення на користь людей.
Віталій Кім. Фото: Миколаївська ОВА
Зараз є певні проекти. Я не про все можу говорити, але я їх ділю на соціальні і проекти розвитку. Наразі ми концентруємося на перших – відновили понад половину втрат від зруйнованого. Наприклад, в нас було 16 000 об'єктів зруйнованих чи пошкоджених з початку повномасштабного вторгнення. Ми понад дев'ять тисяч відновили, тобто понад половину. Для розуміння: у 2022-му році у нас було 16 000 пошкоджених будинків, на Харківщині – 20 000. Зараз там 80 000, бо інтенсивність бойових дій в регіоні не зменшується. Тому нам тут трохи легше, і ми починаємо думати про майбутнє, про відновлення, про реіндустріалізацію. Треба розуміти, що увага світу до України не буде вічна. Тому маємо зробити все необхідне, щоб ми по максимуму допомогу на відновлення використати. У нас буде лише один шанс на це.
Раз вже зайшла мова за податки: у вас був дуже цікавий кейс з Олегом Гороховським – monobank, коли ви буквально переманили великого платника податків з Дніпропетровщини на Миколаївщину. Тоді було багато розмов, що це був суто піар, що там немає жодної практичної користі, що це Кім та Гороховський вирішили трохи себе попіарити і вколоти Дніпровську податкову. В мене два питання: скільки цей крок приніс грошей в бюджет Миколаївщини і чи були інші великі бізнеси, які перереєструвалися в Миколаївській області?
– Він перереєструвався як фізична особа і особисті свої податки сплачує тут. А підприємство платить податки за місцем реєстрації, де веде бізнес.
Щодо другого питання: не він один, і не двоє підприємців "переїхали" юридично до Миколаївської області. Є ті, хто і зараз в процесі реєстрації, ті, хто на наступний рік готується зареєструватися.
А тепер "чому"? Це не був піар-хід. Так, ми з Олегом знайомі. З його слів, це приємно, коли голова області відразу бере трубку і вирішує питання для бізнесу. Тобто я такий персональний асист-менеджер.
І ми дійсно для їх підприємства пропрацьовували аспекти з податковою, йшли назустріч. Ці питання вирішувалися в юридичному полі: ніяких шкурняків, ніякої мінімізації не було. Просто, як то кажуть, недостатньо було уваги бізнесу. Він же міг і назад перейти, правильно? Ні, він каже: "Отак, добре", і він ще радить такий крок і своїм знайомим. Через нього приходять ще інші підприємства, тому я йому щиро вдячний. Ми навіть хотіли подати його кандидатуру на почесного містянина Миколаєва, але є там певні умови, тому поки що не можемо. Але він дійсно приносить користь для Миколаєва і Миколаївської області більше, ніж багато хто, навіть не будучи присутнім тут.
– Ви, казали про зміну власного ставлення до багатьох процесів, чи можете сказати, які помилки були зроблені з початку повномасштабного вторгнення саме у розрізі Миколаївської області?
– Помилки, звичайно, були. Кадрові, наприклад. Є люди, які займалися нісенітницею якоюсь чи просто були юридично слабкі. Хтось прокрався – ми звільняли, хтось недовиконував – теж звільняв. Без помилок не можна, але їх треба визнавати і рішуче на них реагувати. Із критичних помилок, із того, що я сьогодні бачу зі свого досвіду, то ми всі на початку повномасштабної війни, не до кінця розуміли масштаб загроз, з якими зіткнемося. Але це стосується не лише Миколаївщини — вся країна проходила через цей виклик. Головне, що ми швидко адаптувалися і навчилися реагувати на нові ризики. Зараз ми можемо вчити інші країни як захищати себе.
Віталій Кім. Фото: Миколаївська ОВА
– Якщо мова зайшла за військові ризики: у нас за цей час змінилося два головкоми ЗСУ і ви з обома контактували. Чи є різниця у взаємодії з Залужним і Сирським?
– Не обов'язково голова ОВА має спілкуватися з головкомом. Це були мої стосунки більш особисті, ніж робочі. Із Залужним це було у 22-й році – пік введення активних бойових дій на півдні. Була активна взаємодія і по цілях, і по іншим напрямкам. При Сирському вже Херсонський напрямок стабілізувався і для нього звичайно пріоритетність Миколаєва знизилася. Тому з ним менше взаємодії в цьому контексті. У них підхід різний, насправді. Але я не можу сказати що хтось кращий чи навпаки, бо не маю достатньо інформації, щоб давати оцінку.
– Давайте тоді трохи від війни перейдемо до більш позитивних речей. Ви нещодавно відвідували Корею і, в рамках вашого візиту, зустрічалися з представниками Hanyang University. Одне з питань – обмін викладацьким складом та студентами між Миколаївщиною і корейським університетом. А як зараз взагалі ситуація саме з молоддю на Миколаївщині? Чи багато залишилось, чи як діють вищі навчальні заклади, взагалі є ким обмінюватися, якщо простіше?
– Студентів стало менше, це факт. Все одно батьки хочуть відправити дітей вчитися туди, де більш безпечно. Але багато хто планує назад повертатися. Якщо мовою цифр, то десь на 10-20% у нас студентів стало менше. Але студенти є, заклади працюють в штатному режимі. Вони побиті, але попри те навчання йде і в очному форматі також.
Мало того, ми робимо ставку на професійно-технічну освіту. Знаєте, раніше, коли я навчався, було модним вчитися на юриста чи економіста. То потім всі зрозуміли, що робота економіста – це можуть бути таблички, які зараз штучний інтелект за 3 секунди зробить. А ось зварювальники, ремонтники, інженери, які зараз отримують пристойну зарплату, – на них тоді не хотіли вчитися. Це було немодно. Зараз до всіх доходить, що треба змінювати цей вектор. І ми цю стратегію імплементуємо.
Чому взаємодія з корейським інститутом? Це не просто корейський інститут, це один з найбільших технічних університетів Республіки Корея. Там 35 тисяч студентів. Це найбільший інженерний інститут країни. Ідея в тому, що вони готують людей, які роблять станки, заводи, винаходи. Саме це мене цікавить для взаємодії. Я хочу їх знання, їх ідеї, їх досвід імпортувати. Для того, щоб наші фахівці вже це виробляли тут, в Україні. Можливо, зможемо відкрити представництво або кафедру корейського університету тут, в Миколаєві – це було б найзручніше і логічне для нас рішення. Будемо рухатись в цьому напрямку.
Загалом, у нас перспективи дуже великі, тому що план відновлення країни – 588 млрд доларів. Це приблизно розрахована сума, яка має інвестуватися в Україну в рамках відновлення. Як я вже казав, цей шанс буде лише один. І нам потрібні люди, які вмітимуть це робити. Тому ми концентруємося на профтехосвіті та інженерії.
І в цьому контексті, питання не в тому, скільки студентів ми втратили за ці роки. Питання в тому, чи створимо ми умови, щоб вони захотіли повернутися після навчання. Оце для мене справжній показник успіху.
– Продовжуючи тему освіти: нещодавно в Одесі був скандал через дітей, яких змусили 12 годин в укритті здавати НМТ. Як на Миколаївщині цей процес відбувається?
– У нас 83% шкіл забезпечені укриттями. Більшість із них облаштовані за підтримки міжнародних партнерів — Данії, Німеччини та ще понад 20 країн.
Усі тестування в області проходили виключно в укриттях. Це було принципове рішення, адже повітряні тривоги для Миколаївщини, як я вже казав, на жаль, часта історія. Переривати НМТ і переводити дітей в укриття під час тривоги – це додатковий стрес. Тому ми одразу обрали підхід, за якого діти складають тести в безпечному просторі.
Укриття планували так, щоб учні могли там повноцінно працювати. Забезпечили високошвидкісний безперебійний інтернет, питну воду, чергування поліції та медиків. Також врахували потреби дітей з особливими освітніми потребами й безбар'єрний доступ.
Віталій Кім. Фото: Миколаївська ОВА
– Повертаючись до теми обміну досвідом: чи є зацікавленість в наших викладачах у інших країн?
Звичайно! Річ у тому, що це не перший наш досвід співпраці з міжнародними партнерами. Ми вже маємо позитивний досвід з Данією, з Нижньою Саксонією. Університети, з якими ми маємо партнерства, не перший рік обмінюються професорами, вони викладають там, наші студенти їздять. Це вже працює. Ми імпортуємо технології, імпортуємо досвід.
В нашому університеті кораблебудування дві з половиною тисячі іноземних студентів. Більшість з них – з Азії. Філія нашого університету є в Китаї. Наші фахівці там викладають, навчають як проектувати кораблі, і всі суміжні професії теж є. Азійський ринок щодо кораблебудування дуже цікавий. Технологічно в деяких аспектах ми навіть попереду – цифровізація послуг і MilTech. Тому цей досвід двосторонній. Є багато чого, що ми робимо краще.
– У нас дуже багато Міносвіти розповідає про реформи освіти в тому ж в числі закладів вищої освіти. Але на практиці для викладачів це обов'язкове друкування наукових статей у виданнях категорії Б і якісь курси онлайн саморозвитку, за які нараховуються кредити. Як ви взагалі ставитесь до діяльності Міністерства саме у галузі науки і вищої освіти?
– Я на кандидата наук почав вчитися у 2021 році, наразі взяв академвідпустку. Хоча моє дисертаційне дослідження давно написане. І я збираюся восени повернутися до нього. Також викладав в КНУ імені Тараса Шевченка по президентському кадровому резерву.
Вважаю, що система освіти в Україні має більше орієнтуватися на практичну модель – умовно, за принципом MBA.
Студент уже з першого курсу має обирати конкретний напрям і паралельно працювати над реальним проєктом на підприємстві. У такому випадку після завершення навчання він виходить не просто з дипломом, а вже з практичним досвідом і розумінням професії. Його не потрібно заново навчати, коли він приходить на роботу.
Подібний досвід уже є в деяких наших технікумах, де студент фактично з перших етапів навчання готується під конкретне майбутнє місце роботи. І це значно ефективніше, ніж відірвана від практики освіта.
Загалом, не можу сказати, що я радію всьому, що відбувається в галузі освіти. Думаю, що перша реформа, яка мала б бути – це зарплата вчителя. Вона має бути висока настільки, щоб ця робота була модною. Наприклад, в Кореї найвищі зарплати отримують лікарі і вчителі. Там середня зарплата – приблизно 2,5 тисячі доларів, а вчитель і лікар отримують 3,5 тисячі. Конкуренція інша. Ти хочеш туди йти працювати, тому що в тебе поважна професія. І дійсно тоді вчителі конкурентні, сильні. Ми теж маємо підвищувати рівень мотивації та кваліфікації через впровадження ефективної державної політики.
– Давайте ще трохи про інвестиції. Досвід показує, що 99% випадків, коли підписуються будь-які публічні меморандуми – це просто піар за яким нічого не має і не планується в майбутньому. Українські посадовці різних рівнів регулярно рапортують, як вони їздять по різних країнах, звітують про зустрічі, домовленості, плани, але жодного результату по факту. Тому давайте про конкретику: що ми можемо взяти з корейського досвіду для України і коли і якого обсягу інвестицій варто очікувати?
— Я прийшов із бізнесу і завжди орієнтований на результат. Коли прийшов на посаду, чесно кажучи, терпіти не міг усі ці меморандуми. У перші роки підписував їх і питав: "Навіщо це потрібно?". Мені пояснювали, що без цього в цивільному праві неможливо запустити певні процеси. Тому з вами тут погоджуюсь, але частково.
Моя сильна сторона – пряма комунікація. І це підтверджують конкретні приклади. Президент дав нам можливість працювати з Данією. І зараз Миколаївщина в цьому напрямі – номер один в Україні. Реально. Загалом міжнародні партнери допомогли області на 320 млн євро. Із них 170 млн євро – це допомога Данії. Ще 225 млн євро данські партнери вже виділили на наступні три роки й розпланували під конкретні проєкти.
Чому так? Бо їм сподобалася модель, яку ми вибудували: швидко, з результатами, прозоро, адресно й напряму. Ми не торкаємося грошей – усе йде через міжнародні фонди, а потім напряму громадам.
Я мав досвід співпраці з міжнародними партнерами ще в бізнесі, тому розумів, як із ними потрібно працювати. З Кореєю теж був попередній досвід. Ще у 2000-х роках до нас приїжджали їхні представники, ми супроводжували їх по бізнесу. Але тодішній мер їх, по суті, кинув. Після цього інвестори відвернулися від регіону на багато років.
Тому зараз я одразу їхав із конкретними кейсами. Багато з них – великі програмні проєкти, які виходять за межі моєї посади. Тому я погоджував їх із прем'єр-міністром, профільними міністерствами, Енергоатомом. Тримаю це на контролі, і справа вже рухається.
Загалом, щодо Кореї, то на URC [Конференція з питань відновлення України – ред.] у Гданську в мене будуть зустрічі щодо наступних кроків співпраці. Детально про проєкти поки говорити не можу, бо є азійська специфіка. Вони не люблять, коли про щось розповідають до того, як це зроблено. Спочатку реалізація – потім презентація результату.
– Ви зачепили тему ошуканих інвесторів. Я можу пригадати за останні роки низку випадків, коли були буквально кинути іноземні інвестори. Один з останніх яскравих прикладів – ситуація у Львові з сміттєпереробним заводом, де команда мера щоб не розраховуватися з підрядником, спробували чинити перепони для завершення будівництва. Вони вже програли низку судів, але все одно до останнього намагаються не платити за роботу. Чи стикалися ви з якимись побоюваннями з боку інвесторів іноземних, щодо подібних ситуацій в Україні? Чи були ну випадки, коли вам казали "ми боїмося давати гроші чи вкладатися?
– Наведу приклад. У 2021 році компанія ДТЕК разом із данською компанією Vestas працювали над проєктом вітропарку на Миколаївщині. Вони прийшли з дуже чітким запитом: є готовність інвестувати, але є питання, які гальмують процес на місцях, – земля, дозволи, сесії, технічні умови. Тобто великий інвестор готовий заходити, але стикається з бюрократією на місцевому рівні, яку потрібно швидко й правильно пройти.
Я сказав: добре, заходьте, будемо допомагати в межах повноважень. І за місяць ми змогли розблокувати ці питання та організувати нормальну комунікацію між усіма сторонами.
Після цього партнери запитали, що потрібно від нас. Я сказав: якщо є можливість, зробіть дорогу, передбачте соціальний пакет для громади. Вони це зробили. Потім знову прийшли й запитали, чи потрібно ще щось. Я відповів: ні, нічого не потрібно.
Через деякий час вони повернулися і сказали, що готові розширювати проєкт майже втричі. Для мене це був важливий показник. Бо інвестори приходять туди, де бачать зрозумілу позицію влади, нормальну комунікацію і бажання не створювати проблеми, а вирішувати їх.
Ось чим відрізняється державна позиція, яка має бути насправді, і ось за чим приходять інвестори.
До речі, перша частина цього проєкту була реалізована у 2023 році – вже під час повномасштабної війни, постійних обстрілів і дуже складних безпекових умов. Друга черга реалізовується зараз.
Це не єдиний приклад, але один із перших великих інвестиційних кейсів на Миколаївщині. І зараз у такому підході працює вся наша команда. Всі розуміють: потрібно робити швидко, не задавати зайвих питань інвесторам, не ставити палки в колеса. Бо в нас тут вилітають з роботи аж бігом, якщо побачимо, що посадовець комусь палки в колеса вставляє. У нас тут так не прийнято.
– Тобто те, що там відбувається, на умовній там Дніпропетровщині чи Львівщині, не впливає на Миколаївщину? Коли приходить Кім домовлятися, то інвестор розуміє, що Кім виступає гарантом угоди?
– Це так, але це неправильно. Річ у тому, що це гарантії особисті, а я ж на посаді – мене раз і звільнили. А має бути інституціонально, тобто має система працювати. У нас же децентралізація, і територіальні громади є з різними думками. Тому державна позиція тут важлива, щоб на неї орієнтуватися.
– Як ви оцінюєте зараз ситуацію в Україні з корупцією саме державному рівні?
– Зараз люди, які йдуть до влади, кажуть – раніше було багато грошей, а відповідальності мало, а зараз грошей все менше, майже нема, а відповідальність росте і росте. Тому що побудовані антикорупційні органи, антикорупційні інституції (журналісти, розслідування, декларації). Всі вже забули, що 5 років тому чи 10 років тому, народний депутат – це прямо якась священна корова була. А зараз це звичайні люди, як і має бути в європейській державі. На жаль, всі дуже швидко забувають, як було раніше.
Так, в нас недосконалі антикорупційні органи, але вони теж розвиваються. Інструменти створені. І дедалі частіше з'являється розуміння – якщо ти нечесний, робити тобі на держслужбі нічого, тому що невідворотність відповідальності до всіх дійде.
Моя оцінка: все дуже змінилося за 10 років і продовжує змінюватися. Просто неможливо це в один день зробити. У нас ніколи не садили суддю Верховного суду. У нас не було довічного вироку для прокурорів. Конкретні приклади: Князєв, він з Миколаєва, вчився на клас старше в моїй школі. Прокурор Миколаївської області, перший заступник – сів на довічне за зраду.
– Але за найбільший хабар в історії Князєв отримав п'ять років, коли у нас за палку ковбаси, що поцупили в магазині, можна отримати вісім.
– Я думаю, що треба оцінювати по сумарним рокам посадки. Тому що, якщо він на 500 аркушів написав свідчення на всіх-всіх-всіх, їх всіх посаджають і сумарно набіжить там років 100, мабуть. Я вважаю, що це буде справедливо.
– За останні роки в Україні з'явилось дуже багато громадських об'єднань, які себе позиціонують як антикорупціонери. Низка з них, наприклад, там навіть мають бронювання для працівників, таке ж саме, як у підприємств критичної інфраструктури. Як ви оцінюєте їх діяльність?
– Двояко. Я різних знаю. Ті, хто отримують гроші незалежні грантові (я нормально до отримувачів грантів ставлюся абсолютно) і лушпарять корупціонерів – це добре. Ті, хто обирає працювати на замовлення однієї зі сторін – це погано. Але між ними теж є конкуренція. І теж є очищення певне. Тобто, не може довго проплачений борець з корупцією існувати, якщо працює на конкретну сторону. Йому скажуть: "Ти не об'єктивний, до побачення". З'явиться інший. Це теж приклад розвитку.
Я думаю, що їх буде дуже багато. І ніхто нічого не сховає. Все дуже просто оцінити: по статках, по способу життя. Гроші вже давно неможливо сховати. Навіть крипту бачать зараз, хто як живе. В тебе зарплата 100 тисяч, а ти живеш як мільйонер. Ну все, до побачення.
– Українські Новини майже щодня публікують декларації людей, які отримують гроші з бюджету, і де є різні дивні речі: преміум-авто, придбані за кілька тисяч гривень, мільйонні подарунки від батьків-пенсіонерів, нова нерухомість, яка в рази перевищує прибутки, і антикорупційні органи якось всього цього не бачать.
– Я знаю людей, які помилки робили при декларуванні. Різні є ситуації. Але точно вам скажу, що коли через подібне заводиться справа, то посадовець вже далі так помилятися не буде. Він розуміє, що другий раз вже його ніхто не відпустить, не відкупишся. Коли ще раз таке відбувається, то підійматися і попередня вся історія. Там же строки відповідальності 10-15 років. Це все еволюція.
Зараз, наприклад, арбітражні керуючі, які мають працювати з державними підприємствами, мають подавати декларації і ставати публічними особами. Вони відмовляються від ліцензій, аби не декларувати своє майно. В принципі декларування і статус публічної особи є гальмом для того, щоб туди йшли непорядні люди.
– А як, до речі, ви ставитеся до довічного фінмоніторингу політично значущих осіб?
– Нехай моніторять, чому б ні?
– Ви себе вважаєте більш посадовцем чи політиком?
– Я, мабуть, себе вважаю політичним менеджером, якось так. Тому що я розумію, що моя посада політична. Але успіхів якраз найбільше в мене, як я вважаю, як у менеджера. Антикризовий менеджер.
– А щодо планів на майбутнє: що більше до вподоби – політична кар'єра чи бізнес?
– Якщо чесно, я вже трохи забув, як це – займатися бізнесом. Відчуваю, що за цей час багато процесів змінилося, і зараз там уже трохи інші правила.
Щодо політичної кар'єри – скажімо так, я її планую. Але якщо в якийсь момент не буде виходити або я зрозумію, що більше не потрібен у цій ролі, штучно триматися за посаду точно не буду. І декласувати себе теж не буду.
Якщо не буду потрібен у публічній сфері, то піду працювати в бізнес. Думаю, зараз там у багатьох сенсах легше жити й працювати, ніж у публічній площині.
Але все ж у мене ще є амбіції поборотися за країну.
Віталій Кім. Фото: Миколаївська ОВА
– Не можу не запитати про взаємодію з Офісом президента. Зі зміною очільника чи змінилось щось для вас?
– Знаєте, я вам відповім так: я співпрацюю з системою. Тобто там заступники, департаменти, офіси, люди, які працюють по 10-15 років. З приходом Буданова з'явилося більше конструктиву. Трохи легше стало обґрунтовувати проекти, більше уваги для регіону.
– Якщо ми вже про політику і політичну кар'єру, вибори в Україні під час війни потрібні?
– Спочатку закінчення війни і гарантії безпеки. Тільки потім треба щось міняти.
Вибори – це завжди конкуренція, давайте так скажемо. Конкуренція – це як бійка. Все одно всі з усіма будуть битися. Це аж ніяк не допоможе єдності країни під час війни. Тому я вважаю, що потрібно закінчити війну, потім проводити вибори. І там вже ми "пересремося" всі з усіма і когось люди оберуть. Під час війни це буде дестабілізуючий фактор.
Крім того, необхідно забезпечити безпеку на дільницях і право волевиявлення для військових. Не дуже бачу, як це можна зробити зараз.
Тому я проти виборів під час війни. Після перемоги – це необхідний демократичний процес, і я тільки за.
– Ви прийшли у владу завдяки політичної сили "Слуга народу". Як ви вважаєте, чи здатен взагалі хтось повторити успіх попередніх виборів, чи це був разовий кейс, який вже в Україні більше ніколи не відбудеться?
– Я впевнений, що монобільшості більше не буде. Можливо, за якихось виняткових обставин, але загалом – навряд чи.
Та й ту монобільшість, яка була, ніхто окремо не планував. Я прийшов у команді президента. Усі тоді прийшли завдяки президенту, а не партії "Слуга народу", бо як повноцінної політичної сили її на той момент ще не існувало. Тому, вважаю, він має право казати: "Ви тут завдяки мені, тож давайте робіть те, що потрібно країні".
Надалі, думаю, буде парламентсько-президентська республіка, де будуть розділені портфелі й здорова конкуренція.
Я, чесно кажучи, про це мрію – про здорову конкуренцію між політичними силами, які завдяки цій конкуренції стають кращими.
Називайте мене ідеалістом, але я вірю, що так може бути.
– Якщо ми вже кажемо про вибори після перемир'я, то як ви взагалі оцінюєте перспективи миру?
– Нормально. Якщо наша ініціатива продовжиться, якщо в росіян і далі горітиме стільки ж заводів і переробки, як у травні та червні, то побачимо. Думаю, що наступні кілька місяців Україна продовжить цю роботу. І якщо темп збережеться, це буде серйозно впливати на ситуацію.
Зараз тенденція оптимістична з погляду військової ситуації. На мою думку, ініціатива – на українській стороні.
– Мир у 2026 – це реальний розвиток подій?
– Як казали окремі "експерти" – "два-три тижні", а розтягнулося на чотири роки, тому тут чіткого прогнозу не буде.
Ми не перший раз в такому місці, де мир можливий, але все це буде залежати не від нас. Є деякі речі, на які ми погодитись не можемо аж ніяк. Є деякі речі, на які ми об'єктивно не впливаємо.
Наша справа – працювати. Вважаю, що наш приватний сектор вже так глибоко в дронах, що наступні роки будуть розвиватися на користь України.
– Мир колись наступить і потрібно відновити як конкретно Миколаївську область, як всю країну. Але грошей на все не вистачить, неможливо буде відновити все одразу. Що, на вашу думку, має бути пріоритетними напрямками відновлення?
– Виробництво, робочі місця, промисловість. Нам потрібно розвивати, індустріалізувати країну. Тому що ані аграрний сектор, ані який інший не витягне нас в принципі. ВВП наше – це 4%. А ось індустріалізація може до 30% дійти за роки. Це має бути стратегія держави на 15 років. Але мають бути люди, які це будуть робити. Позиція держави, яка має створити всі умови, щоб це працювало. У нас основна проблема у тому, що кожен політичний цикл вигадується якась нова історія, щоб залишитися у владі ще на один політичний цикл. Але немає стратегії на 15-20 років. Це основна проблема.
– Тобто розмови про аграрну наддержаву, про нову Кремнієву долину – це історія не про Україну?
– Ні, чому? Інженерні винаходи, технологічні рішення – усе це буде. Але без індустріалізації економічний стрибок неможливий.
Я вивчав досвід 21 країни, які свого часу зробили економічний стрибок, зокрема азійських тигрів і тієї ж Кореї. І в усіх є спільна риса - індустріалізація.
Тому якщо ми хочемо не просто відновитися, а реально вирости як країна, нам потрібні виробництво, технології, промисловість і системна робота з інвесторами.
– І останнє питання, не можу не задати. В мережі ширяться чутки, що у власника телеграм-каналу Миколаївський Ваньок, який вів його з моменту створення забрали доступ і тепер канал модерується з Києва.
– Ми над цим сміялися буквально позавчора. Ні, це неправда.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.