Режисерка "Мавки" Саша Рубан: В українській анімації діє самоцензура

Саша Рубан – одна з найяскравіших постатей української анімації, режисерка "Мавки: Лісова пісня" та авторка сценарію мультсеріалу "Пес Патрон". У відвертій розмові з Українськими Новинами вона пояснює, чому індустрія балансує між життям і стагнацією, як самоцензура впливає на творчість і що потрібно українським мультфільмам, щоб вони могли конкурувати з європейськими.

– Що у нас зараз взагалі в індустрії станом на сьогодні? Вона жива, не жива?

Знаєте, от саме посередині між “жива” і “не жива”. Індустрія безумовно є, тому що з'являються нові роботи, люди намагаються все ж таки лишатися в країні, в індустрії та власними зусиллями створюють анімаційні мультфільми. Є талановиті, неймовірні люди, які створюють авторські анімаційні серіали.  Вони вкладають туди власні кошти та час без сторонньої підтримки, а результат просто викладають на YouTube. Є і невеликі гранти для авторських робіт, але переважно вони не набувають широкої популярності і по факту про них мало хто знає, а ще менше тих, хто бачив ці твори, на жаль. 

Безумовно, іноді зустрічаються державні замовлення, наприклад, від Суспільного. Як на мене, дуже скромні. Адже і кошторис, і час на виготовлення контенту виділяється зовсім небагато. В цілому, українського анімаційного контенту приголомшливо мало. Хотілося, щоб телеканали, і платформи  частіше замовляли дитячий контент, адже, вочевидь, його катастрофічно не вистачає. Ми не можемо постійно казати дітям: "Поки ми своє не виготовляємо – переглянемо щось закордонне". Це не розв'язання проблеми.

Ми маємо створювати історії для власних дітей всіх вікових категорій: від дуже маленьких до підлітків. З підлітковим контентом у нас взагалі не просто нуль, а повний мінус. Є окремі кльові проекти: наприклад, підлітковий авторський серіал "Університет Чупарського", але це не рішення в масштабі країни. Не можливо закривати всі потреби індустрії просто перекладанням проблеми на працівників індустрії лишаючи їх сам на сам. 

Саша Рубан та автори серіалу "Університет Чупарського". Фото: С. Рубан

– Державна підтримка є?

Ось недавно голова Держкіно Андрій Осіпов, здається, писав, що в бюджеті на 2026 рік на культуру закладено 15,8 мільярда гривень, що на 4,7 мільярда більше ніж торік. Але невідомо скільки з них підуть на кіно, а скільки грошей планується виділити саме на анімацію. Я не знаю, чи взагалі існує практика, щоб кіноіндустрія отримала цей документ з розподілом грошей і сказала: "Ой-ой-ой, щось отут перефінансування, а тут  явно недофінансування і давайте це виправимо". Не знаю, чи хтось показує ці документи взагалі комусь? 

– В минулі роки державне замовлення на анімацію було? Чи були якісь великі проекти?

Я знаю, що студія Animagrad працює над анімаційною стрічкою "Наша Файта". Колись був однойменний серіал, декілька серій, він був дуже популярний: такий зі специфічним гумором. Він подобався глядачам. Тому чекаємо на прем'єру. А інші повнометражні історії не знаю чи робляться. Гадаю, вони на безстроковій паузі. На анімацію ідуть великі гроші та багато років. І не так щоб ми мали, як перше, так і друге в достатній кількості. 

– Ви автор сценарію в серії мультфільмів про Пса Патрона. Це комерційний проект, це соціальний проект, це держзамовлення? Як взагалі з'явилася ідея робити мультсеріал про Пса Патрона.

Це соціальний проект, він виник він через вторгнення РФ. Він не комерційний, тому що він створений задля того, щоб навчити правил мінної небезпеки. Якби проект був комерційний, там були зовсім інші пригоди, і зовсім нічого би не було про зброю. Ніхто за кордоном не хоче купляти дитячий проект в якому показані уламки ракет та типи вибухових пристроїв. 

Власники Пса Патрона – це ДСНСники, які працюють в Чернігові. Це чоловік і дружина Ірина і Михайло. І в них просто є людина, яка допомагає вести Instagram. І ось ця людина запропонувала створити мультфільм, через який можна розказати діткам про небезпеку, допомогти запам’ятати телефон 101, про особливості роботи в Державній Службі Надзвичайних Ситуацій. Просто була така ідея, що треба щось створити, задля поширення важливої інформації серед малечі. І Юлія Гребеньовська (продюсерка проекту) звернулась до Анастасії Фалілеєвої, яка  згодом стала режисеркою проекту. І разом вони почали шукати автора сценарію. Того, хто б розробив концепцію в цілому.

Ми всі дуже несподівано зустрілися, одразу знайшли спільну мову. Я задовго до нашої зустрічі думала, що Пес Патрон – це персонаж, який має стати символом для українських дітлахів. Бо нам необхідно мати такого супергероя, як кажуть маскота, щоб він став символом безпеки, надійності та відваги. І ще… він просто такий милий. Я подумала, чому б через такого персонажа не розповідати дітям про важливі і складні речі? І я, коли про це думала, просто собі написала на листочку декілька ідей, щоб не забути. Тож на зустріч пішла саме з цим листочком, і сказала: "Дивіться, у мене є концепція №1, №2 та №3 і  можна з них якусь обрати". І всі сказали: "О, мені, будь ласка, №2". І я така: "Ну, окей. Розпушу вам її детально і глянемо що вийде". Так ми створили серіал. 

Запис серіалу через Zoom. Рубан в Кривому Розі, а команда в Києві. Фото: Саша Рубан

– Хто фінансував проєкт?

Це грантова програма USAID і UNICEF. Ми пішли до них, щоб вони виділяли кошти для того, щоб обізнаність дітей про мінну небезпеку в нашій країні була якомога ширша.

– Скільки вдалося зробити?

Значить, у нас був сезон на 10 серій плюс одна спешл – серія про “Клуб анонімних пухнастиків”. І ще п'ять серій було другого сезону, а вже останні п'ять ми так і не доробили, тому що  пан Трамп сказав про USAID наступне: "...керували грантовими програмами купка божевільних і ми їх виженемо". І грантові програми було скасовано. 

Через це постраждав і інший наш мультсеріал. Ми встигли зробили за грантовою програмою USAID три серії серіалу "На краю світів". Історія про татка з дітьми, який приїжджає в дивакуватий будинок, що розташований в дереві великого дуба – на краю села Світи Запорізької області. Це вигадане село. Його не існує на карті. А от пригоди і міфологічні персонажі в серіях абсолютно реальні (посміхається).  Ми дуже полюбили цю історію і досі мріємо завершити перший сезон.  

– А що у результаті по цифрах, по переглядах? Наскільки цей продукт був затребуваний аудиторією?

Перша серія Пса Патрона на зараз має 4,5 млн переглядів. Друга серія – 3,5. Я думаю, що це непоганий показник. В цілому кожну серію "Пес Патрон" дивились щонайменше 2 млн разів. На канал підписано на 223 000 людей.

Для того, щоб канал жив, продовжував далі збирати перегляди та набирати оберти, просто треба випускати контент. Постійно. Щоб випускати контент, треба отримати на нього гроші. Зараз грантовій програмі позакривалися, інші гранти дуже складно отримати. А з "Патроном" це доволі складно через те, що це суто український продукт і це не міжнародна історія, де ми розповідаємо щось зрозуміле для абсолютно кожної дитини по всьому світу. Ніякий Nickelodeon, Disney+ чи Netflix не придбає  дитячий серіал, який в легкій і не ретравмуючій формі розповідає дітям про мінну небезпеку. Це, м’яко кажучи, дуже специфічна тема і це не комерційний проект.

Пес Патрон особисто приходив на запис серіалу. Фото: Саша Рубан

– А скільки коштує узагальнено зробити одну серію такого мультфільму? Якщо, наприклад, якийсь великий український бізнес захоче зробити серіал про свого маскота.

Анімаційна індустрія – це ж кінобізнес. А в слові кінобізнес важливо саме остання частина – бізнес. Тому продукт, звісно, повинен приносити гроші. Тож, всі хочуть отримати умовний "Щенячий патруль", але вкладати стільки часу та грошей як потребувалось для створення того патруля – не хочуть. Всі питають: "А коли ж у нас буде як в Pixar?". Але річ в тому, що, коли, наприклад, Стів Джобс купив Pixar, він заплатив близько 10 мільйонів. А потім лупанув ще 50 мільйонів доларів, щоб Pixar почав приносити гроші. І він, таки, почав! Просто не одразу. 

В анімацію, щоб вона окупалася, потрібно “грати в довгу” і вкладати гроші постійно. І не малі суми. Це не спринт. Це виснажливий та коштовний марафон. 

Дарчики - персонажі, створені для "На краю Світів". Фото: Саша Рубан

Але порахуймо хоча б приблизно якийсь проект для бізнесу. От у нас є умовний "Єнотобанк" який мріє створити дивовижно крутий анімаційний 3D серіал зі своїм маскотом – Єнотом, який починає працювати стажером в банку і мріє стати великим босом. 10 серій по 10 хвилин. Стилістика, наприклад, як в мультфільмі "Зоотрополіс". Адже всі замовники люблять приходити з такими амбітними референсами. Тож давайте відштовхуватись тоді і від такого цінника як Pixar. Якщо бюджет анімаційного стилю Зоотрополіс був 150 мільйонів доларів, а хронометраж – 108 хвилин, то виходить, що хвилина коштує 1,3 мільйона доларів. Секунда, відповідно – 23 150 доларів. Але так, в цю ціну входить все: сценарій, аніматік, локації, асети (предмети якими наповнено середовище і з якими взаємодіють персонажі), самі персонажі: їх дизайн і моделінг, ріги (скелети, якими керують при анімації), освітлення, камери, композ, рендер, ефекти звукові та візуальні, музика, озвучення акторами та ще купа слів, яка втрачає сенс для тих хто не знайомий з тим як створюються мультфільми.

Безумовно наші ціни дуже далекі від вказаних вище, але і результат відрізняється. Окей, спустімося на землю і порахуємо, хоча б приблизно, свій кошторис. Підкреслюю, що ціни дуже умовні та кожен раз рахуються залежно від складу команди та рівня спеціалістів: 

• Сценарій від 400 до 1500 доларів за серію (10 сторінок) адже нам треба сучасний і непересічний гумор, тому краще брати цілу групу сценаристів – коміків і редакторів 
• Аніматік – від 70 до 200 доларів за хвилину
• Розробка головного героя від ефектного ескізу до готовності використовувати її в анімації з шикарним хутром, виразними емоціями та динамічними рухами ідеального рігу – від 3 до 6 тисяч доларів за персонажа (і це я ще скоріше за все мало нарахувала) 
• Локація від 700 до 2500 доларів, зважаючи на складність та деталізованість інтер’єру та екстер’єру
• Постановка камер від 700 до 2000 доларів за хвилину (дивлячись на складність) 
• Анімація від 60 до 160 доларів за секунду (так, вам не почулось, за секунду).

Тож, якщо ми порахуємо тільки виключно 10 хвилин анімації по 60 доларів за секунду, то виходить сума в 36 000 доларів. І це тільки анімація! А тепер додаймо все вищезазначене по переліку (в якому багато ще чого я не вказала з необхідного) і маємо космічний цінник та інфаркт замовника.

Отак і виходить, що анімація – це дуже-дуже-дуже дорого і щоб вона була варто витрачених грошей, треба точно знати хто її купить і нащо взагалі її робити.

– Як гадаєте, чи не є проблемою те, що в інформаційному просторі все українство звелося до геометричних фігур Галичини, трохи Петриківки і десь там ще зовсім трохи козацтва? Тобто ми самі звузили всю тематику до буквально кількох архетипів.

Так! Знаєте чому? Тому що в нас є самоцензура. Дуже важливо як саме ми розповідаємо про себе. Через які засоби транслюємо себе. Я вважаю, що ми самі застрягли у своїх кліше. Неможливо закрити якимось одним, будь-яким масовим популярним продуктом чи образом, запити всієї України і сподобатись всім і одразу. А ще і всьому світу на додачу. Зробити щось універсальне і як наслідок шалено популярне  – це задача з зірочкою. Ми всі живемо в дуже різних реаліях одночасно і нам подобається різне. Це нормально і, навіть, прекрасно! Наша краса в розмаїтті. Мені здається, треба припинити шукати "найправильніший" і найзрозуміліший образ. З таким підходом ми втрачаємо абсолютно смачні, неймовірно цікаві нюанси і відтінки, втрачаємо глибину персонажів, спрощуємо та стерилізуємо теми та погляди. І як наслідок лишається лише “байрактарщина” та “шароварщина”, від якої вже всіх нудить. 

Нам треба набратися сміливості створювати живі історії та припинити повторювати кліше про самих себе із серіалу в серіал, із фільму в фільм. Просто прийняти нарешті факт – не існує якоїсь одної формули яка всім зробить красиво, популярно і прибутково. Нам треба багато сміливого і чесного контенту. І тоді з десятків фільмів буде все частіше з’являтись щось особливе та непересічне. 

Кіноіндустрія це взагалі дуже ризикована тема постійного пошуку, де творче та практичне зустрічаються разом, щоб знайти відповідь на питання яке ставить перед нами життя. А якщо ми не шукаємо цих відповідей та не бажаємо ризикувати, то яких непересічних результатів ми прагнемо досягти?  Чому ми будемо шукати якийсь універсальний код, якщо його немає? Ми вже зрозуміли це. Немає простих рішень. Немає зрозумілого чогось одного, що працювало одразу на всіх. Але самоцензура і бажання подобатись всім одразу... І це теж дуже складна історія.

– Ви казали, що мільйонні перегляди на YouTube збирає український контент, але цього недостатньо, щоб фінансувати такий контент. Тобто ці гроші, монетизація – це крапля в морі. І є шлях, який здається очевидним: це збільшення аудиторії. Але кількість споживачів україномовного контенту обмежена об'єктивними показниками.

Звісно! Але для цього треба озвучити контент англійською мовою.  І тими акторами, яких точно аудиторія не обійде увагою. Тобто, якби, наприклад, Віра Фарміґа [американська акторка, режисерка та продюсерка українського походження – ред.] озвучила персонажку козу – спецагентку, то звісно це б привернуло увагу до закордонного глядача до серіалу "Пес Патрон". Чи Тімоті Шаламе, Бред Піт та Ленні Кравіц, припустимо, подарували б свій голос персонажам – це б стало сенсацією і знову привернуло увагу до України. Але звідки ми візьмемо гроші на Віру Фромігу, Тимоті Шоломе і Бреда Піта? Ви тут від попередніх прорахунків на анімацію не відійшли, а знову треба уявити космічний цінник на озвучення дитячого контенту. Я впевнена, що нам би сказали: "Ви що, ку-ку? Такі гроші витрачати на мультики?!”

– Ну українські ж зірки озвучували персонажів у "Псі патроні"

Актори, які озвучували наших героїв, вони безплатно це робили, тому що це соціальний проект. Вони приїжджали, дуже професійно відпрацьовували і їхали по своїх справах. У нас дуже багато зірок було. Був Монатік, він Мишеня озвучив. Була Ірма Вітовська, вона озвучила Паланицю – козу-агентку під прикриттям. Була Суперкиця, така собі Лара Крофт котячого світу, яку озвучила Надя Дорофєєва. Був KADNAY, який озвучував Крота в серії "Лабораторія бубухів". Був Володимир Дантес, який чудово зіграв закоханого Метелика в серії "Небезпечні метелики". Був Євген Клопотенко, який озвучував Короля ельфів в серії “Зненацький сон”. У нас там купа крутих чуваків.

– А був хтось, хто відмовився?

Був один, не скажу хто. Сказав, що треба гроші, бо, це ж все одно робота, а я відомий і зайнятий. Але це нормально. Розумію право людині відмовити. До того ж людина збирає величезні гроші для ЗСУ і ніяких претензій взагалі не може бути. "Ні" це така ж нормальна і стандартна відповідь як і "так". Все окей, ніхто на кого не ображається.

Василь Байдак озвучив кожного Бубуха в серіалі "Пес Патрон". Фото: Саша Рубан

– В Україні продовжують масово споживати російськомовний контент. Це і контент російського виробництва, і не тільки. Як гадаєте, чи є сенс дублювати російсько-український контент, щоб боротися за українську російськомовну аудиторію?

Чесно кажучи, оскільки нас дуже сильно меншає за численністю, я б боролося за всіх. За кожного глядача. Всі вже розуміють, що народжуваність дуже сильно зменшилась, а смертність неймовірно підвищилась. І якщо ми тут будемо ще на додачу один від одного відмовлятись, то наше зменшення ще прискориться. 

Але я розумію, що в окремих людей дуже негативне ставлення до російської мови. Чому воно виникає теж зрозуміло. Але я розумію, що не хочу відмовлятися від українських глядачів, які хочуть споживати контент російською. Я розумію, що зараз отримаю купу хейту, але це український глядач – він українець, він тут живе. Ми не знаємо через що ця людина пройшла. Я не хочу дорікати людині за те, що вона звернулась до мене не українською. Я не буду зупиняти переселенців, коли вони розповідають про свій жахливий досвід переїзду з окупованих територій та діляться болем втрат, і робити зауваження чому вони розповідають це не українською. Для чого мене її травмувати? Людина живе у своїй країні, в Україні. Якщо їй зараз легше розмовляти російською, нехай розмовляє російською.

– Українізація потрібна?

Потрібен крутий контент для всіх вікових категорій: для дошколят, для підлітків, для дорослих. Цей контент буде зроблений професійно і з любов’ю, зроблений уважно українцями українською для своїх глядачів. Оце і буде найкраща українізація.

Полюбити Ріка і Морті дуже легко, бо він кльовий. Закохатися в Сімпсонів легко, бо вони шикарні, вони гумористичні, в них є якісь чари. Бо класно зроблений продукт закохує в себе без зусиль. Лишається просто почати створювати такий продукт! І тоді не треба буде примус, щоб когось навчати української мови. Всі будуть дивитися і так.

– В Україні колись можуть з'явитися свої "Сімпсони" або "Рік і Морті"?

Щоб вони з'явилися треба послідовність корисних для  здоров’я анімаційної індустрії вправ.  Вправа перша – вміти "бачити" перспективні проекти і людей. Друга – дати завдання цим людям створити та спродюсувати такі проекти. Третя вправа – профінансувати ці проекти. Четвертий пункт – продати створений перспективний продукт на міжнародному ринку. П’ята вправа – знову повторити все спочатку з міжнародним партнерством масштабуючись. За три роки послідовного системного підходу до власного здоров’я ви не впізнаєте індустрію. 

– Раз зайшла мова про гроші: як ШІ взагалі вплинув і вплине на індустрію?

ШІ – не панацея і він не зробить всю роботу за тебе. Але ШІ може значно зменшити витратну частину бюджету, якщо правильно його використовувати. Складність в тому, що можливості ШІ треба коректно інтегрувати у твоє виробництво. Але якщо нічого не виробляється, то як можна щось інтегрувати в неіснуюче?  

Уявіть, що у вас є кінь. І ви прочитали, що є такі корисні інновації як  руль, педалі, гальмо і двигун. Годувати коня стає все дорожче, тому виникає ідея модернізувати тварину, задля підвищення продуктивності і зниження витрат на корм. Ну от ми прикручуємо до коня руль, педалі та двигун в очкуванні покращення показників. Кінь повертається, дивиться довго на тебе і каже "Ти ідіот?" І з ним складно не погодитись.

– Чи реально зробити сьогодні в Україні мультфільм світового рівня?

Уявімо ситуацію в якій я приходжу до Олега Гороховського [засновник необанку monobank – ред.] і кажу: 

"Олег, я хочу створити повнометражний анімаційний фільм про Пса Патрона. Це історія про елітну, породисту і таємну організацію супер тваринок зі всього світу “Гав 6”, з якої виключають Пса Патрона через провалену спецоперацію. Патрон намагається провести власне розслідування, щоб повернутись до складу супер агентів, але зненацька всіх учасників організації викрадають. Тепер Патрон збирає  власний спец загін з простих свійських тварин, щоб розкрити дві справи, не знаючи що його чекають пригоди космічного масштабу, адже злодії, яких він шукає – прибульці.

Тож, це буде міжнародний проект, я шукатиму ко-продукцію з Францією, планую залучати реальних відомих тваринок зі всього світу. Мені для початку проекту дуже потрібно 3 мільйони доларів. Я почну девелопмент, почну пітчити проект на міжнародних платформах та фестивалях. І потім ще 3 мільйони дозбираю на закордонних інвесторах”.

Олег послухає мене і скаже: "Сань, це все дуже цікаво, але декілька питань: коли ти повернеш мені гроші, скільки ти плануєш зібрати в міжнародному прокаті та як ти гарантуєш міжнародний прокат? Окей, в тебе проект коштуватиме 6 млн. І ти можеш створити його, в найкращому випадку, за чотири роки, так? Якщо знову виключення світла не буде. Скільки ти хочеш в прокаті зібрати?" Я скажу: "$40 млн". Він кивне: "Амбітно. А ти розумієш що через п'ять років, якщо навіть ти мені 6 мільйонів повернеш, це будуть ті самі 3 млн, просто тому, що інфляція зжере прибуток?". 

Тож питання – як залучати інвесторів без підтримки держави? Річ у тім, що в Європі, наприклад, з 10 повнометражних фільмів фінансуються державою шість. Так, можливо це фінансування на стовідсоткове, але воно покриває точно 60 відсотків, а то може і більше. 

Саша Рубан. Фото: facebook/radiotigra

Але, якщо я не маю фінансування зі своєї країни, то чому якась інша країна, або інвестори з інших країн захочуть фінансувати мій проект? В який не вірить власна країна, яка планує його виготовляти. 

І я розумію, коли українські бізнес-партнери не хочуть йти в анімацію, тому що результату і прибутку треба чекати роками. І вкладатись роками в те, що має потенціал, але водночас має й високий ризик без підтримки та гарантій. 

– Яким ти бачиш майбутнє української анімації?

Таким, яким ми його зробимо. Все залежить від нас. Ми можемо сидіти фантазувати про прекрасне, неймовірне повернення, ренесанс і все таке. Але якщо кожен день, кожен місяць, кожен рік, ми не закладаємо правильних, стратегічних засобів в розвиток та утримання української анімації, утримання спеціалістів в цій індустрії, її просто не буде. Тому що роза в пустелі не квітне. Не можна її туди посадити, сказати: "Знаєш що? Всім складно. Квітни!"

Так не можна робити ні з ким взагалі. А чому воно буде квітнути? Чому всі мають гроші отримувати, щоб щось виготовляти, а анімація має бути якось, не знаю, сама по собі. Щось там сидить і робіть. В Росії є "Інститут розвитку інтернету". Там просто дикі гроші. Знаєте, скільки дитячого контенту завдяки цьому виготовляється? Тисячі одиниць щороку. Купа серіалів, купа документальних, купа ігрових, для сімейного перегляду – купа. Ну, тоді виходить, ми програємо інформаційну і культурну сутичку. Ідеологічну сутичку. Це вже питання державної стратегії.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.