Тетяна з дитинства мріяла про військову кар'єру, бо надзвичайно пишалася своїм батьком – армійським авіатором. Тому на значній частині дитячих світлин вона – у форменому кашкеті татуся. А потім прийшла любов до написання творів і віршів. От так дитяча мрія про небо і юнацьке захоплення об'єдналися у вибір професії – військового журналіста.
У свої 23 роки лейтенант Головатюк вже встигла отримати перший репортерський досвід висвітлення реальної війни на передовій і першу нагороду – "Знак пошани" від керівництва Міністерства оборони.
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!".
- Я з дитинства просто марила небом. Бачила батька у військовій формі і дуже пишалася ним. Здається мені тоді було всього сім років і я дуже хотіла стати пілотом. Але згодом подумала, що це не зовсім жіноча професія. З часом з’явилась зацікавленість до написання творів, я навіть вірші писала. І десь в 10-му класі я зробила свій вибір – піти навчатися на армійського журналіста у військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
- А як проходило навчання. Сам процес тобі подобався?
- Мені дуже сильно подобалося вчитися. Все почалося із КМБ (курс молодого бійця – Ред.)... Я була добре підготовлена фізично, тому курс молодого бійця для мене пройшов дуже легко. На здивування, мені навіть берці не натирали ноги, хоча ми цілодобово у них бігали, а знімали лише перед відбоєм. І форма подобалася – я була готова носити її щодня. Всі, хто пройшов КМБ – складав присягу на вірність українському народові. І вже з цього часу почалася моя служба. Звичайно, перший рік було дуже важко. Я трохи романтизувала армію у юності, але не розчарувалася. І постійно підкреслювала собі, що не шкодую, про обрану професію.
А складності в організації навчання полягали спершу у тому, що я не знала про навчання по суботам. Графік був дуже важкий. Ти прокидаєшся о 6-й ранку, по розпорядку зарядка, сніданок, розвід на плацу, навчання у військовому інституті. Потім переїзд до цивільного інституту журналістики університету Шевченка і навчання там. І в деякі дні ми поверталися до військового інституту тільки о 9-й вечора. Тобто, здається, таке навантаження було зовсім не для 17-річної дівчини. Але з часом до всього звикаєш.
Поступово я опановувала відеозйомку, написання матеріалів. Бували випадки, а ми вчилися у другій половині дня в одних аудиторіях із цивільними колегами-студентами, то викладачі часто хвалили саме нас і ставили у приклад за творчі роботи.
В чому був плюс саме для нас, курсантів, то зранку ми вчилися як майбутні військові журналісти, опановували якусь специфічну оборонну термінологію і армійські навички, а після обіду вже разом з цивільними однолітками отримували знання в загальних журналістських науках. Тому я вважаю, що наша підготовка була більш універсальною.
Цікавим досвідом для мене була участь в параді до Дня Незалежності. Я крокувала Хрещатиком, а мій батько пролітав в небі в Ан-26.
І це, зрештою, на моє переконання, позначилося на медійній роботі у нинішніх вкрай складних для нашої країни умовах. Адже військовий журналіст, навіть початківець, знає як інформацію з фронту подавати. Про що можна розповісти і показати, а що варто залишити "за кадром", аби, в першу чергу, не зашкодити тим, хто на фронті, на передовій. Хоча, звісно, завжди бувають свої нюанси.
- І от, навчання йшло до завершення, про що ти думала на випускному курсі?
- Я була на п’ятому курсі, але повноцінно мені не вдалося закінчити магістратуру. Це був лютий місяць 2022-го, ми як раз повернулися зі стажування в університет. Але, як кажуть "у повітрі" вже відчувалася загроза. Хоча тоді ми все одно чекали на закінчення навчання, отримання лейтенантських погонів, вдягти нову парадну форму, пройти востаннє по плацу інституту, традиційно підкинути у повітря монетки. Ми дуже сильно чекали випуску. Але в нас його не було. Нас розподілили по підрозділах і почалася служба.
Попередньо я була готова їхати як прес-офіцер у бойову бригаду. Адже, знову таки, повертаючись до своєї родини – у мене і батько учасник бойових дій з 2014-го року. І мені чомусь здавалося, що я відразу поїду на передову. І від того мені взагалі не було страшно.
Але командування вирішило мене направити в Інформаційне агентство. Скажу відверто, через те, що ось так несподівано все обірвалося з навчанням, спочатку, на цьому місці служби якось на рівні підсвідомому було не все зрозуміло. Але через якийсь місяць все стало на свої місця: ти вже не курсант, а офіцер.
- Твій перший виїзд на фронт, як він відбувався?
- Це був вересень минулого року. Я дуже хотіла поїхати на передову. Під час виїзду присутні певні хвилювання, адже ти не знаєш, як там реально все відбувається. Перший мій бойовий виїзд був до деокупованого Святогірська. Як для журналістського досвіду – це було супер! Від побаченого жаху мені хотілося плакати: нерозірвані снаряди, потрощені дороги, розвалені будинки з дірками у дахах… Відразу помітна була "рука руського міра". І люди… Люди з порожніми поглядами.
До мене підійшла бабуся. Вона обійняла мою колегу і дуже попросила, щоб українські військові більше не залишали їх. Це було дуже зворушливо. Ця мить потрапила до мого фотооб’єктиву. Згодом ця світлина стала популярною.
- Наскільки важко і які особливості роботи військового журналіста у реальних бойових умовах? З чим ти особисто зіштовхнулася на фронті?
- Скажу так, що військові журналісти у багатьох випадках першими потрапляють на місця подій на нулях. І це наша прерогатива. Допомагаємо ми і цивільним колегам. Приміром, коли відбувалося звільнення з полону українських жінок-військовослужбовців, за уточнюючою інформацією українські та іноземні представники ЗМІ зверталися саме до нас – це і є довіра до нас.
- На тільки-но звільнених територіях, наскільки людям там бракує отримання достовірної інформації?
- Я розкажу і про військових, і цивільних. Бійці підходили до нас та просили, щоб ми обов’язково надсилали їм наші друковані інформаційні дайджести. І такий проект був реалізований АрміяInform. В цих виданнях мої колеги розповідали про все, що цікавить бійців: законодавчі норми, питання соціального захисту військовослужбовців тощо. Нашим військовим потрібна така друкована продукція.
Інформаційне агентство готувало, друкувало і розповсюджувало через визначених військовослужбовців і спеціальні випуски, орієнтовані саме на цивільне населення, людей, які перебувають на прифронтових та деокупованих територіях. Ці видання просто "розліталися" серед наших співгромадян. Це у великих містах та населених пунктах зі стійким зв’язком дехто може назвати друковані ЗМІ анахронізмом. А ви спробуйте прожити хоча б тиждень у інформаційному вакуумі та ще й після російської пропаганди! Наклади таких інформаційних дайджестів ми друкували як у Києві, так і в Краматорську.
- Питання з розряду гендерності: військова журналістика – це жіноча справа?
- Однозначно так. Професійність не має статі. На передовій жінок в одностроях намагаються оберігати. Нас, наприклад, не хотіли брати у "гарячі точки". Але ми самі доводили, що можемо там перебувати. Одного разу, коли нам потрібно було під обстрілами переправитись на інший бік річки, мене запитали: "Може ти залишишся? ". Я відповіла: "Ні. Це моя робота. Я маю бути там".
Насправді це дуже ображає, коли тобі на передовій говорять, що ми тебе на операцію не візьмемо, бо ти – жінка. Але я ж така ж військова як і вони, про яку рівність можна говорити. Чомусь усталеною є чоловіча думка, що жінки – слабкі, злякаються. Не погоджусь. Здебільшого жінки психологічно стійкіші за багатьох чоловіків.
- Який момент з твоєї роботи на фронті тобі запам'ятався найбільше?
- Я думаю найемоційнішим моментом було звільнення з полону жінок-військовослужбовців. Я не знала цих дівчат особисто, але раділа за них як за рідних людей. Намагалася показати справжні емоції. Одна з колишніх полонянок посміхнулась мені, підійшла і обійняла. Я не стримала сліз. Мені дуже тепло стало на душі.
А ще запам’яталися ті моменти, коли ми супроводжували підрозділи, які відправлялися на штурм для звільнення чергового населеного пункту. Я фотографувала наших хлопців, через об’єктив ловила їхні погляди. Вони були вкрай промовисті. Там не було страху, хоча вони розуміли, на що вони йдуть. Там читалася лише лють до ворога – до клятої русні.
- Запитання не надто оригінальне, але, які мрії ти хочеш, щоб матеріалізувалися після війни?
Я мрію обійняти рідних, тому що зараз ми знаходимося у різних містах. Хочу продовжити вчитися. А ще – я б написала книгу: про своє життя, про людей, з якими познайомила війна…
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.