17 січня 2023, вівторок, 08:11 244

Воїн-кінематографіст і блогер Павло Белянський: Друковане видання, яке ти можеш почитати на передовій, непогано було б там отримувати

Олег Мащенко

Павло Белянський. Фото з особистого архіву П.Белянського.

Художній фільм, знятий за його книгою "Я працюю на цвинтарі" став не лише однією з небагатьох повнометражних стрічок, які вийшли на екрани під час війни, але й підкорив знамениту кіноплатформу Netflix. Втім самому сценаристу, автору кількох книжок і знаному блогеру Павлу Белянському побувати на головній прем'єрі не вдалося: завадила війна. Сьогодні Павло з позивним "Паштет" боронить Україну на передовій. Про роль правдивої і оперативної інформації на фронті, важкі зарубки, які залишає у розумі і психіці людей російська пропаганда та популярність його блогів Павло Белянський розповів корреспондентам Українських Новин.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!".

- На скільки там, на передовій, солдати відчувають проблеми з отриманням інформації та звідки вони її черпають?

- Ну якщо ти на самому передку перебуваєш, у траншеях-бліндажах, то звичайно у тебе там немає смартфона. А якщо є, то там немає Інтернету. Так, побільшало "Старлінків", але вони не розташовуються на передовій. Та й робити їм там нічого, створюючи так звану теплову пляму, щоб на неї краще наводилися міномети. Тому коли до тебе приїжджає машина з продовольством чи ротацією, то всі біжать запитувати: "Ну, що там? Як справи у країні?".

Добре пам'ятаю, як ми стояли під Балаклією, то бігали, коли приїжджав водій і питали: "Ну що там Херсон?" І якщо водій казав: "Та все зашибись, хлопці, ми їм навалюємо!", то й настрій у траншеях був кльовий. Звісно, брак інформації є. Але часто ти маєш там такі заняття, що й не до новин.

- Кажуть, що газети, та й взагалі – друковані видання, своє віджили. Твоя думка: чи потрібні газети на передовій? Тим самим бійцям, місцевому населенню, які місяцями живуть без сталого зв'язку та Інтернету?

- Не можу висловити якусь стійку думку щодо цього. Але хоч якесь видання, багатотиражку, якийсь умовний бойовий листок на передовій, який ти можеш почитати, це досить непогано там отримувати. Тільки щоб доставляли таку газету оперативно, а не з новинами позаминулого дня.

Із місцевим населенням дещо простіше. Працюють ті самі "Старлінки" та цивільні можуть почитати новинні сайти і бути в курсі останніх звісток.

– Окрім війни з жорстокими бойовими зіткненнями, сьогодні відбувається і війна інформаційна, на ідеологічному фронті. Будемо відвертими: Крим ми програли насамперед через ватяні настрої дуже і дуже багатьох тих, хто там жив. Донбас, частково – так само. А якою є ситуація, на твій погляд, сьогодні?

- Мені здається, що у програші в Криму – це дуже вузько дивитися, що там були "ватні настрої". Там було дуже багато кримських татар, які мали історичний досвід свого народу з боку імперії, яка їх не тільки гнобила, а й убивала, і вони зовсім не хотіли в росію. Там було дуже багато проукраїнських активістів. І вони – пручалися.

А взагалі, пропаганда, вона залишає в людині великі та серйозні зарубки. І з цією травмою, отриманою від російської пропаганди, нам доведеться дуже довго і багато працювати. Те саме стосується і Донбасу, де виросло ціле покоління дітей, які, власне, і в Україні не жили.

З цим населенням доведеться працювати довго і складно. Але я впевнений, що своєрідними ін'єкціями правди все це змінюється. Я думаю, що якби того ж таки 1941 року відбитому нацисту сказати, що його предок згодом проситиме прощення, за все, що відбувалося тоді, виплати репарацій тощо, нацист покрутив би пальцем біля скроні і сказав, що ви – ідіоти. Все змінюється.

- Чим, на твою думку, блогер відрізняється від журналіста?

- Мені здається, що блогер – це особистість, а журналіст – інформація. Блогер – це про те, як розповісти, а журналіст – про те, що розповісти. Журналіст все ж таки асоціюється з певною редакційною політикою. А блогер – це найчастіше образ, імідж. Люди частіше спостерігають за блогером, як за якимось своїм приятелем, їм здається, що вони вже добре його знають, їм подобається його спосіб думки. І таким чином вони стежать за його реакцією на ті чи інші події. І йому можуть пробачити якусь суб'єктивність в оцінці інформації читачі та глядачі. І йому ці оціночні судження вибачать: він же образ.

- Ти – людина відома. Твоя пізнаваність на війні, вона допомагає?

- Ну, моя популярність, вона дуже надумана. Я завжди цитую фразу, що "я широко відомий у дуже вузьких колах". Моя популярність, це міфічна штука. Насправді на війні, і в роті, у батальйоні, у відділенні, я ніколи не говорив, чим я займався на "гражданці". "Чим ти займався раніше?", – запитують мене. Відповідаю, що я був менеджером. Так я говорю і це всіх завжди влаштовувало.

І особливо ніхто не знав доти, доки вийшло на YouTube моє інтерв'ю, і хтось із моїх пацанів-послужників випадково на нього "набрів". І скинув посилання на загальну нашу групу в соцмережі підрозділу. Але, як на мене, далі з нашої роти це особливо й не пішло.

Я прихильник того, що потрібно себе виявляти в тій справі, якою ти зараз зайнятий, а не нести за собою якісь колишні заслуги. Вони нічим не допомагають, а тільки швидше за все – заважають. Вони роблять умовні шори, завішують тебе якимись атрибутами. Скажу так: накладають на тебе непотрібного гриму. На війні – все чесно. Будь самим собою і в тебе буде все добре, якщо ти нормальна та чесна людина.

- Фільм "Я працюю на цвинтарі", він вийшов уже після того, як ти був у війську. Цілком природно, що на прем'єрі тебе не було. Критики зустріли картину більш ніж позитивно. А як тобі, як сценаристу та людині, яка зіграла там хоч і коротку, але роль, здалася ця кіноробота?

– Кіноробота ця була складною. Тому, що цей фільм у стандарті "повний метр", це – 5 років роботи. Сценарій ми писали рік. Над ним працювали втрьох, я його писав, а потім доопрацьовували ще режисер та продюсер фільму. І це я зараз розумію, що ми хотіли зняти три дуже різні картини. У мене була своя ідея та задум, у кожного з них – свої. З одного боку – це прикольно. Тому що в цих суперечках відлущилося все непотрібне і другорядне.

І зараз мені, критично дивлячись, здається, що фільм вийшов не надто рівним. У ньому втілився складний жанр "драмеді", де поєдналися і драма і комедія. Я більше хотів комедії, більше хотів "чорнухи". Я хотів показати більше людей, які приходять до головного героя, розповісти про більшу кількість доль, якось їх закільцювати. Режисерові найбільше подобалася драма самого героя. Він із нею працював більше. Він і вигадав цю центральну історію головного героя, його трагедію у ній. І колись він так спробував переписати сценарій, що там від цвинтаря не залишилося практично нічого. Потім ми довго сперечалися і сварилися, щось повертали.

Зараз, дивлячись як сприймають "з боку", як оцінюють фільм глядачі, вже залишивши цю роботу, так би мовити "за спиною", як таке, що вже щось відбулося, я однозначно бачу ті проблеми, які в ній залишилися, якісь недоліки. Але при цьому я розумію, що вийшло хороше і добре кіно, яке несе надію, дає людям відчуття того, що життя продовжується. Вони виходять із кінозалів з цією ідеєю, це особливо важливо у цей складний період. Життя перемагає смерть, і це найголовніше. Це найголовніша ідея, яку я хотів у цей фільм вкласти. І, сподіваюся, вона дійшла до глядача, дійшла емоційно. Значить, все вийшло.

І ще що хочу сказати. Треба завжди пам'ятати, що над фільмом працює не одна, дві чи три людини. Це велика, велика робота великого колективу. Я всім, хто працював над фільмом, акторам, усьому гурту, всім дуже вдячний. Тому що всі на своїх позиціях зробили свою чудову роботу і це все поєдналося у такий фільм. Кіно – це складне виробництво, складне мистецтво. І коли щось виходить, це особливо чудово. Загалом мені за фільм не соромно, я ним пишаюся.

- Ти продовжуєш публікувати короткі історії. Щоправда, тепер у них все менше місця гумору та іронії. Вони стануть основою майбутньої книги?

- Не знаю. У цих публікаціях я завжди маю і гумор, і іронію. З останнього ось, коли я описував, як ми сидимо після чергового обстрілу в траншеї, трохи приголомшені від вибухів. Навколо валяються палиці, купа жижі. І один товариш мені каже: "Слухай, може, нас уже вбило? Чи може у нас ось таке чистилище і ми не зовсім розуміємо?". А другий побратим відповідає: "Та як так? Адже "там" має бути чистіше. Не таке г@вно як навколо нас постійно. Якщо вже убило, то ти там маєш десь бути в чистому місці". А перший: "Та гаразд, "там" напевно, просто черга, і поки що черга до нас дійде, поки – ось так". А третій товариш додає: "Ні, все – фігня. Я слухаю музику своїх улюблених виконавців, а вони всі давно померли. Так от, пацани, поки я не бачу навколо себе своїх улюблених музикантів, а лише ваші брудні обличчя, я – живий!". Ось так, іронічно. Може, просто гумор став трохи специфічний. Він став жорсткішим. Часто пишеш, здається смішно. А цивільні, мирні люди читають: "О Боже, який жах!" Чого – кошмар? Це – війна, на ній характерно, що ворог хоче убити тебе, а ти хочеш убити ворога, позбавити життя. Території – це побічне явище. І якщо на цій території вб'єш більше ворогів, ця територія стане твоєю.

Чи стануть ці історії основою майбутньої книги? Та Бог його знає. Де ми, а де – книга. Доживемо і там дізнаємось. Я не загадую так далеко.