Коли колеги-репортери представляють своїй аудиторії журналіста, члена НСЖУ з багатолітнім стажем, Романа Цимбалюка, то неодмінно підкреслюють, що "він був останнім акредитованим українським кореспондентом у Росії". Самому Роману таке нагадування не дуже подобається. Як дуже не подобалися його запитання російському диктатору Путіну, які той отримував від Цимбалюка на своїх щорічних пропагандистських шоу під назвою "велика прес-конференція". І все-таки російська тема стала головною в розмові репортерів Українських Новин з Романом, який нині є знаним відеоблогером і чиї аналітичні випуски мають на YouTube багатотисячні перегляди.
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!".
- 13 років роботи, а головне – життя в Росії. Стільки не дають і за деякі тяжкі злочини. Яким був твій "термін тримання" в РФ, на скільки суворим був режим?
- Я дуже дивуюсь, коли з мене роблять героя через те, що я провів в Росії ті 13 років, 4 місяця і, здається, 3 дні. Насправді, я в Москві не страждав: я приїхав туди, коли мені було 28 років, а поїхав, коли виповнився 41 рік. Життя – воно неповторне, у мене в Москві народилися діти, двоє синів. Дружина у мене теж з Москви. Але якщо говорити не про особисту частину життя, а робочу, то запам'яталося те, що на моїх очах відбулася остаточна фашизація російського суспільства. Коли люди з позиції ставлення до нас, як до "менших братів", з якоїсь зверхності, але без агресії, трансформувалися до стану "ми вас всіх переб’ємо" коли ти виступаєш за незалежну державу. Все це відбувалося протягом цього періоду і, напевне, 2014-й рік став ключовим.
Ті, з ким я здебільшого спілкувався, а це були люди переважно освічені, багато хто з них виїхав за кордон. Чимало ставилися до тверджень кремлівської пропаганди, як до фейків і вигадок. Але були і ті, хто перетворився на членів російського нацистського суспільства, які обрали гаслом "давай-давай, вперед, бомбити Київ".
- Мін'юст РФ включив тебе до списку фізосіб-іноагентів. Як тобі живеться з цим почесним званням?
- Такі їхні заяви, чесно кажучи, мене не цікавлять. І єдине, що мене нині пов'язує з Росією, це лінія фронту. У нас іноагентами стали журналісти Дмитро Гордон і Тарас Березовець, який, на секундочку, є нині військовослужбовцем Збройних сил. І ставлюся я до цього "звання" таким чином, що можу відповісти, щоб вони йшли по курсу російського воєнного корабля.
Але у цьому їхньому схибленому світі є певне протиріччя.Тому що цим статусом вони наділяють людей, які в Росії займаються політичною діяльністю і отримують гроші з-за кордону. І так от хочеться сказати: "ідіоти, за ті 13 років, що я жив в Москві, я не отримував гроші від Російської Федерації". Лише на початку мого журналістського відрядження у мене був рахунок в росбанку, куди мені перераховував гроші мій український роботодавець. Потім змінилась система і у мене вже була картка українського банку, яка і зараз зі мною. Тобто я, як кореспондент іноземної держави отримував там гроші з іноземної держави. Теж мені відкриття, ну а хто ж тоді мав фінансувати мою діяльність?
Взагалі, я коли про цей статус свій дізнався, спочатку думав на Фейсбуці про таке написати. А потім вирішив: мене це не цікавить.
- Ти виїхав з РФ не тільки після порушення проти тебе кримінальної справи. Адже звучали тобі і погрози. Журналістам не звикати до серйозних закидів на свою адресу і практично кожному медійнику за життя доводиться чути, що йому, в кращому випадку, руки переламають. Тому запитаю так: яка, на твою думку, була найкумедніша погроза?
- Дійсно смішні ситуації бували. Я не беру якісь постійні дописи в Фейсбук, листи на електронну пошту з якоюсь дурнею від анонімних адресатів. А в публічному спілкуванні, як каже Путін, "на зємлє", сам факт того, що я вів досить публічне життя в Москві, це мене і рятувало. От був такий випадок, що у самому центрі Москві, де люди мене впізнавали, якась компанія вирішила влаштувати зі мною бійку. Я вже потім зрозумів, що їх зупинило те, що вони збагнули: ага, раз він там ходить у Кремль і задає питання Путіну, значить у нього там який імунітет.
А з кумедних, я на все життя запам'ятав реакцію моєї сусідки по сходовому майданчику. Якось я виходжу з ліфта, а вона стоїть на площадці. У мене на плечі величезна сумка, де був складений дитячій візочок. І з того чохла стирчать всілякі ручки. Вона побачила ту сумку і однією фразою засвідчила все, що вона думала про мене і про українців. Вона запитала: "У вас там - бомба?". Ось так вони з цим і живуть. І колись було в РФ опитування на одній з радіостанцій: "Кого ви боїтеся більше – українців чи чеченців і інших кавказців?", то ми перемогли всіх.
Так, різне було під час мого життя в Москві, але я проти якоїсь героїзації моєї тамтешньої роботи. І зараз, озираючись на той період, коли мені довелося виїхати з Росії, я оцінюю його тверезо. Я перетнув кордон 1-го грудня минулого року і вдячний тим людям, які тоді доволі неоднозначно мені натякнули, що час їхати з Росії. Бо вже наступного дня після мого від’їзду, до тієї оселі, яку я винаймав, прийшла поліція. Певен, що вони б хотіли прийти до мене додому вже і в Києві, але руки в них виявились короткими.
- Ти неодноразово ставив запитання Путіну. Один раз він навіть обсмикнув Пєскова зі словами "навіщо він тобі дав слово?" І прес-секретар, як солдат перед офіцером, відповів "улюбленому" персонажу твоїх блогів: "Винен!". Звісно, там гебешні зірки на погонах у обох на плечах з-під піджаків стирчать… Так от, якби сталася нагода, яке б нині ти запитання поставив "бункерному дідугану"?
- В цьому плані мені поталанило. І всі питання, які я йому хотів поставити, я поставив. Як не дивно, саме відповідаючи на мої питання, він дав найцінніші покази, які потім будуть розглянуті і в історичному контексті, і, сподіваюсь, в судовому. Це і те, коли він (Путін, - ред.) говорив, що "мы направляем людей решать военные вопросы на Донбасс", це ще тоді, коли деякі проросійські партії і ЗМІ в Україні намагалися розповідати про те, що у нас тут якась громадянська війна. А Путін тобі прямо говорив, що "я несу ответственность за своих солдат и офицеров". Це було у 15-му році, між іншим. Потім у відповідь на моє запитання він визнав що вони туди (на Донбас - ред.) постачають зброю.
А з моїх питань Путіну мені найбільше сподобалося таке: "Понимаете ли вы, что когда уйдете на пенсию, русские и украинцы останутся врагами друг для друга?". Тому, що питати у нього, чому ти нас хочеш всіх вбити, мені здається недоречно. Бо наступив момент, коли їхні дії і їхні слова не розходяться по відношенню до нас.
- Ну, про те, що ми з тим народом "за порєбріком" різні, було відомо ще до виходу відомої книжки Леоніда Кучми. А в чому різниця між українськими журналістами і російськими пропагандистами? Чи розгледів ти в них щось таке "унікальне", що не притаманне нашим медійникам?
- Оці всі їхні вислови про наявність у них, росіян, якоїсь додаткової "хромосоми", про їхню велич над іншими, оці паростки фашизму, які з'явилися на початку "нульових" років, оце все і проросло. ЗМІ там немає! Там дійсно – агітація і пропаганда. Порівнювати їхніх і наших журналістів неможливо: це абсолютно різні світи. Говорити, що у нас все чудово в журналістиці теж не варто, бо всі у нас добре знають, кому належать приватні медіа. Можливо все у нас стрімко зміниться після війни, бо українська журналістика дуже сильно пішла в YouTube. А це – незалежне джерело. Тобто там залежність тільки від глядача: якщо тебе дивляться, то ти отримуєш гроші через партнерську програму. А щодо росіян, то що про них казати... Я для себе сформулював їхнє становище так: всі ці канали-газети, вони фактично є такими собі підрозділами прес-служби Кремля. Звідти в редакції надсилаються головні наративи. Все це дуже чітко читається. Сьогодні "відомий"знавець російської мови, "дон-дон" РамзанКадиров – "на коні", а завтра раз, і його замінили на екранах "героями війни", а насправді вбивцями і ґвалтівниками з ЧВК "Вагнера". Цей процес у них дуже керований.
Можливо, що є речі,які у них дійсно краще вибудовані. Скажімо у нас більшість репортерів, це молоді люди з невисокою зарплатою. Там може бути по іншому. Коли ти дивишся в комплексі на питання інформаційної безпеки, то в це треба вкладатися і вирощувати кадри професійно. Якщо повернутися до цієї опції, то скільки у нас "в кадрі" дорослих обличь з мікрофонами в руках? Я – за молоді обличчя в ефірі, але якщо у тебе двоє малих дітей, то ти на репортерську зарплату не проживеш. Так, бувають винятки, як той же Андрій Цаплієнко, я не його зарплату рахую, там у нього особливий статус. Але – він – виняток із правил.
- Зараз ти – знаний блогер. На твою думку, в чому різниця між тим, чим ти займався в тій же Москві і нинішньою твоєю працею?
- Коли ти працюєш на стрічку новин, то там не надто підкреслюється твоє авторство. А блогерство, як на мене, воно ближче до публіцистики. Бо ти, певною мірою, висловлюєш свою думку по відношенню до тих чи інших подій. І зараз такий час цікавий, що через сучасні інформаційні технології людям не потрібно передавати новини. Їм треба допомогти, що думати по відношенню до цих новин. Аналізувати ці новини разом із глядачем. Мабуть в цьому і є головна відмінність мого нинішнього статусу.
- На скільки, на твою думку, змінилися наші журналісти після початку війни і в чому ці зміни, якщо такі відбулися?
- Я би визначив тут два аспекти. По-перше, у нас чудово працює навіть не військова цензура, а самоцензура. Візьмемо таку річ, як наші втрати. І звузимо це питання до втрати у військах через тупість командирів. Про це ж не прийнято говорити. Люди про це знають, але не говорять, щоб не загнати українське суспільство у ступор і в стан поразки. Війна затягується і ми не можемо чекати на опцію типу "розберемося після війни". Люди мають право знати хочаб частково, про реальні справи.
І чимало спеціалістів мені казали, що якщо ми хочемо проводити реформи, економічні, законодавчі, це треба робити саме зараз. Бо зараз можна реалізувати навіть саму непопулярну річ. І якщо журналісти просто будуть мовчати, то нічого в нашій державі не буде. А коли люди повернуться з фронту вони запитають: "А ми що, за це воювали?".
Повторюся, може бути рівень військової цензури,якийсь рівень самоцензури. А процеси, які відбуваються в державі, вони мають оприлюднюватися. Бо коли в регіонах керівники місцевих адміністрацій вихваляються, що за шалені бюджетні кошти у цей час будують дороги, а люди віддають останні власні гроші, аби придбати дрони для армії, це – нормально?
Зараз я з однодумцями збираємо гроші на спеціальні дрони. Кожна така "пташка" коштує близько $50 тис. І от ситуація: ми купили такий коптер, а потім раз, якийсь "розумник" через недбалість взяв його і розбив об землю. Чи дрон цей підбили свої ж із сусідньої позиції, бо їх про цей апарат не попередили і не була напрацьована взаємодія між підрозділами. Такі ж факти є? Є! Але ж про це ніхто не говорить. Загальний рівень підтримки Збройних сил – це аксіома. Але ж має бути постійний розбір у суспільстві, чи правильно ми використовуємо ресурси для перемоги. І журналістика навіть під час війни має залишатися журналістикою, аби інформувати людей про проблеми. Щоб ми "на потім" не консервували свої проблеми.
- Доволі часті відключення світла, вкрай слабкий мобільний Інтернет, а чимало людей повикидали батьківські і дідівські приймачі. Звідки людям черпати інформацію, особливо на периферії? На твою думку, газети своє у нас віджили і чи варто все-таки відроджувати друковані ЗМІ?
- Я б подивився на цю проблему трошки з іншого боку. А саме: як люди можуть отримати за нинішніх складних умов достовірну інформацію, яка розповсюджується українським урядом і людьми, які дивляться на світ з висоти київських пагорбів. Якщо треба приймачі на батарейках, значить мають вони бути. Якщо це місця, де відсутній Інтернет і немає ніякого зв'язку, значить там мають виходити газети. Це ж розмова про інформаційну безпеку, вона точиться вічно і до повномасштабного вторгнення вона також не була вирішена. Давай пригадаємо, чому наші військові з часів АТО слухали на лінії зіткнення не якісь "сєпарські хвилі", а російське радіо? Бо це робилось російським урядом. Це ж проблема, яку так і не вирішили за ці вісім років.
Тому в мирному житті, воно здебільшого йде до того, що газети – все, їх час відходить... Але на час війни треба і друкувати їх, і шукати шляхи для того, щоб був зв'язок зі світом. Коли у лютому-березні Київ був в осаді, і ми з сусідами виходили з нашого паркінгу-бомбосховища, щоб знайти інформацію. Зараз періодично стається блекаут. А значить – зникає світло, з ним – дротовий інтернет, і поступово сідають батареї живлення на вежах мобільних операторів. Але так відбувається протягом кількох годин. А якщо світла не буде чотири-п'ять діб, то звідки черпати інформацію? І якщо якесь містечко занурити у такий інформаційний вакуум, як було з Маріуполем, де люди взагалі не мали уяви, що відбувається в країні? Тобто ці речі потребують негайного вирішення на державному рівні. Це – стратегічне питання!
- Зараз точиться чимало розмов про те, що крім військових і політичних злодіїв з РФ після нашої перемоги варто обов'язково притягти до карної відповідальності і російських пропагандистів. Що ти про це думаєш? А може Бог їх і так вже покарав, що вони народились в РФ і живуть (хоча дехто і не погано, сподіваюсь – поки що) за часів Путіна?
- Я думаю, що справи Божі ми маємо залишити Богу: хай він сам там розбирається як і кого карати. Але ми всі люди, і ті пропагандисти так само. І вони мають нести повну відповідальність за ті злочини, які вчиняють російські військові тут. В історії так вже неодноразово було, коли люди, які закликали до вбивства інших людей, понесли найсуворіше покарання. Це було і після знищення нацистської Німеччини з прототипом Путіна Адольфом. І в Руанді це так само закінчилося, адже нещодавно керівництво і ведучі "Вільного радіо Тисячі пагорбів" були засуджені за розпалювання геноциду спеціальним Міжнародним трибуналом до довічного ув'язнення. Тож і в нашому випадку справедливість, не Божа, після смерті, а прижиттєва, має бути встановлена, і всьому людству було доведено, що нацистами, м'яко кажучи, бути погано. Що це завжди завершується шибеницею. Навіть умовною.
- Колись потім, не думаю, що надто скоро, після перемоги, але є у тебе бажання повернутися до Москви і який би перший репортаж ти звідти зробив?
- Наразі мені здається, що я і так там провів багато часу і супербажання повертатися туди не маю. Але… життя підкаже і покаже. Зрозуміло, що в нацистську Росію я не поїду за жодних обставин. Ніякої ностальгії за тими часами, що я провів у російській столиці, не маю. Я просто до того веду, що трибунал буде не в Москві, а він буде тільки після поразки Російської Федерації. Тому я б з більшим задоволенням поїхав би в Севастополь. В український Севастополь!
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.