Євген Завгородній вже більше 10 років тримає в руках фотокамеру. Знімає як для українських, так і для закордонних ЗМІ. Його роботи можна побачити, зокрема, у «Телеграфі», AP та Reuters. Фотожурналіст-фрілансер бачив війну зовсім поруч, працював і на деокупованих територіях і в тилу. Потрапляв під обстріли. Однією з найемоційніших вважає поїздку до Херсону, коли з кожними кілометром, який наближав його до міста, на очі наверталися сльози. Він, як і ніші журналісти, не готували себе до війни, ні морально, ні фізично. Євген каже, що на війні легше працювати, аніж в тилу, тому що там, де бойові дії, всі все розуміють і ніяких перепон не виникає.
В інтерв’ю Українськими Новинам фотожурналіст розповів, чи страшно працювати на війні, яке фото з цієї війни вважає найбільш символічним та чому те, що зараз роблять журналісти – важливо.
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!".
Ви багато їздите. На прифронтовій території давно були?
Остання поїздка була в Херсон. Був невеличкий скандал, як ви пам’ятаєте, але вже все нормально. Був інцидент що була певна заборона, а журналісти завжди всеодно шукають шляхи, як це все відзняти. В будьякому разі це потрібно було зробити. Я приїхав і попрацював там. Все пройшло чудово.
Що найбільше вразило вас як фотографа та журналіста під час роботи на війні?
Емоційно – поїздка в Херсон. Я був у Бучі і ви мабуть пам’ятаєте історію зі спаленими тілами, ми туди приїхали і знімали, як ці тіла пакували у мішки. Піднімали і пакували. Життя тебе до цього не готувало. Ти там перший раз опинився в такій ситуації і ще й знімаєш до того ж. це було перше таке враження. Але емоційної реакції не було, тому що з камерою ти фіксуєш як ніби криміналіст. Ти ніби ховаєшся за камерою і тобі так легше і взагалі ситуація була трохи стресовою, бо це ж був початок того всього і ти не відчуваєш цього всього. А от коли я приїхав у Херсон…коли ми їхали і я розумів, що це звільнене місто і ти туди під’їжджаєш і бачиш знаки, які показують, скільки залишилось кілометрів до міста і вони тікають як таймер – 15, 10, 5 км і ти бачиш людей обабіч дороги, які махають прапорами…ну взагалі максимально привітлива реакція людей і прямо на під’їзді до міста в тебе починають навертатися сльози. За весь цей час у мене не було такого, що хотілося плакати, а там реально були сльози.
Чи складно працювати на війні, знімати все це на камеру?
Як вам сказати. Я не розлучаюся з фотокамерою більше 10 років, тому для мене не існує технічних питань, як це все робити, ти просто як машина включаєшся, для тебе це як робота і тобі емоційно не так важко. А якщо зі сторони комусь взяти фотокамеру і знімати, то я не знаю, можливо це буде важко.
Чи важко працювати з людьми на окупованих територіях, та й не тільки на окупованих?
В Херсоні було легко, бо там всі були щасливі, це зрозуміло. А в таких місцях, як під Слов’янськом ми були, якщо не помиляюся – Миколаєвка, там періодично відбувалися обстріли, то люди там не завжди привітні і кажуть: «від вас одні проблеми», «от ви приїхали і після вас почнуться обстріли». Ну це тема на кшталт російської пропаганди, коли вона приїжджає на окуповані території і там завжди обстріли. І вони роблять таку картинку, як за сценарієм. Тому, в принципі є таке як упереджене ставлення людей. Але з іншого боку підходять люди і питають, чи можемо допомогти. Вивезти людину на візку. І ти чим можеш, тим і допомагаєш.
Що і як знімати на війні ви самі обираєте?
Ну так. Ми ж майже всі перший раз на війні, хтось з 2014 року працював над цією темою, але більшість вперше зіткнулися з цим. І ми інтуїтивно знімаємо те, що бачимо як щось важливе. А з іншого боку ти дивишся як працюють західні колеги. Бачиш, як вони знімають і ти вчишся у них. Наприклад, я б уже по-іншому знімав ранішні події. Якась еволюція, як ти бачиш, як вони це роблять.
Де важче працювати: на деокупованих територіях чи в тилу?
По-різному. Наприклад, в тилу буває складніше в тому плані, що якщо щось трапляється, то поліція може виставити декілька кордонів і ти не пройдеш. Потрібно щось вигадувати і придумувати. Дуже багато таких перепон. До прикладу місцеве ТРО теж може підійти і у них своє бачення, як має працювати журналіст і яку загрозу він може нести. А на територіях, які уже ближче до бойових дій – там людям не до цього. Там можна спокійно працювати. Навіть у Миколаєві, коли там були масовані обстріли, ти просто приїхав на місце і працюєш. Дуже рідко хтось заважає. Тобі просто можуть сказати, що туди чи туди не лізь, бо там небезпечно. А щоб там принципово казати: «Тут не можна, не знімайте», то такого немає. А от на більш мирних територіях таке буває.
На війні простіше?
Так. В плані доступу.
Чи ділитеся ви з колегами якимось матеріалами, можливо чимсь допомагаєте?
Інколи ділимося. По-перше, якщо хтось з колег питає, то ти в будьякому випадку розповідаєш: що і як. Інколи кооперуємося, щоб разом поїхати в те чи інше місце. Інколи буває, що одному легше працювати, а іноді вдвох простіше і безпечніше якось. В залежності від ситуації.
Чи страшно працювати на війні?
Та ні. Не страшно. Наче все як з боку відбувається.
Таке враження як герой фільму?
Зі сторони, так. Наприклад, коли ми поїхали на бойову позицію з артилерію на півдні. Ти сидиш на цій броні зверху як на кораблі, який пливе і ти дивишся і відчуваєш, що це наче в кіно. Їдеш, бачиш як військові говорять, перші вибухи, як воно бахкає, а потім ти звикаєш, навіть ближче підходиш. Щодо страху, то ти просто не встигаєш перелякатися, але це мабуть тому що в той момент звідти нічого не «прилітало». Тобто тобі це здавалося як легка прогулянка. А були такі моменти, коли поїхав до Миколаєва і зняв обстріли у неблагополучному районі, який час від часу обстрілювали. Я відзняв пожежу, як горіли цивільні об’єкти. Ми вже поверталися назад, десь 23:00, темно, а потім бах, бах, поруч спалах, обстріл на рівному місці. Це ж не фронт, просто арта дістала. Там було страшно, коли водій «втопив» максимально і просто вжався в це крісло і все…тільки б вирватися. Навіть не те що було страшно, а якась максимальна напруженість, щоб чимшвидше виїхати звідти.
Для іноземних ЗМІ також знімаєте матеріали?
Так, звісно. AP, Reuters.
Який кадр вам запам’ятався найбільше з війни, котрий ви зняли?
В мене є кадр, навіть декілька, які я вважаю вдалими. І там немає якоїсь «жесті». Для мене вдалий кадр, це кадр символічний, який щось додатково пояснює, а не просто картинка. Це буденність. У мене є такий кадр. У Чернігівській бібліотеці, там де був «приліт» по стадіону і поруч бібліотека, куди впала бомба. Приміщення зруйноване на половину, покосилися стелажі з книжками. І один стелаж, який присипало землею, дивлюся, а там корінці книжок з авторами розстріляних радянською системою. Симоненко та інші. Тобто список авторів, які постраждали від радянської системи. І виходить так, що вони постраждали уже вдруге, як надруковані видання, від РФ, яка є спадкоємницею радянської системи. І для мене це такий дуже символічний кадр і саме його я періодично зустрічаю десь. Українські письменники часто його публікують на обкладинці. І ще один є з Миколаєва. Там був обстріл і деталь від ракети встряла в асфальт і проїжджав поруч тролейбус, де було зображено місто на хвилі і там якась жінка сидить, з байдужим виглядом. Вона сидить і дивиться кудись в далечину і поруч деталь від ракети на фоні цього. І це також один кадр показує те, що там відбувалося. З одного боку «жесть», а з іншого те, що люди міцні і переживуть.
Наскільки важливі журналісти під час війни?
Дуже важливі. Те що вони роблять дуже важливо. Якби не кадри з тієї ж Бучі, то ми могли б не отримати військову допомогу. Журналісти ще й на інформаційній війні, тому ми робимо все, що можемо. Часто буває, що важко дістатися кудись, а так журналісти намагаються зробити по максимуму.
Чи часто потрапляли під обстріли під час виконання професійних обов’язків?
Траплялося, але не часто. Завдання журналіста і фотографа спланувати так, що не було таких ситуацій багато. Це скоріше як виключення і як погана організація, якщо в тебе такі ситуації часто трапляються.
В яку гарячу точку хотілося б зараз поїхати?
Зрозуміло, що багатьох зараз цікавить Бахмут. Можна було б і туди. Бажано, щоб це були звільнені території. Це для всіх добре: і для фотографа і для країни. Щоб більше було таких прецедентів та приводів туди поїхати.
Коли ЗСУ звільнять всі окуповані території, куди б ви поїхали в першу чергу?
В курортні місця. В Крим та Херсонську область. Якісь невеличкі курортні містечка. Чисто з людською метою, щоб відпочити. А по роботі, то звісно, що Крим, Севастополь.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.