Ян Доброносов – відомий фотокореспондент. Мабуть, чи не кожен бачив його світлини чи то з мирного чи воєнного часу. 13 років Ян працював на ріхних українських телеканалах.Сім років рік працював на 5 каналі відеоператором, але вже паралельно знімав фотографії. З 2014 року - репортажний фотограф. Уже понад 5 років працює виключно фотографом у парламенті та на різних подіях в Україні і не тільки. Є фотокореспондентом у "Телеграфі" з 2021 року.За час війни Ян побував майже на всіх прифронтових ділянках. Сьогодні у нього може бути Миколаїв, через кілька днів Харків, Херсон, Лиман. Фотограф зізнається, що після кожної поїздки на деокуповані території почуває себе погано і прагне чимшвидше повернутися назад, щоб продовжувати розповідати людям правду про війну з РФ.
Публікаціюпідготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!"
Яне, як часто Ви буваєте на прифронтових територіях?
Нещодавно був у Миколаєві, потім престур до Херсону. До цього був у Харкові на Салтівці, а ще раніше у мене була невеличка перерва на тиждень-два після поїздки на Донеччину у Лиман, Ізюм, Святогірськ і навколишні села.
Чи бував ти на окупованих територіях?
Ні, жодного разу, безумовно, я не заїжджав на будьякі окуповані території. На деокупованих так, а безпосередньо там, де була тимчасова влада так сказати на цих територіях, то жодного разу. Це дуже небезпечно. Був момент на початку війни, коли в Миколаївській області, коли ми доїжджали практично до ворожого блокпосту, що було видно по червоних стрічках солдатів, які стояли там. Десь за 100 метрів ми розвернулись. Оце мабуть найкоротша відстань була до ворога.
Що тебе найбільше вразило на деокупованих територіях під час роботи?
Безумовно, цинізм та жорстокість з якою ворог пройшовся по наших територіях. Це чітко видно, якщо дивитись на деокуповані території під Києвом: Ірпінь, Буча і так далі. Багато про це свідчать розповіді мешканців, які були там під час окупації, коли окупанти гвалтували, вбивали…ніби «гралися в танчики». Для мене незрозуміло більш за все щодо дітей. Коли я бачив дітей з обмотаними головами, очами, зав’язаними руками – це просто шок. Я наприклад, боюся взагалі чіпати дітей. Якщо біля мене наприклад плакатиме дитина, то я сам буду шокований. Як це можна було робити з дітьми, у мене не вкладається в голові.
Як працюють журналісти на війні?
Безумовно, що у нас є зв'язок з військовими офіцерами і у нас є медіахаб. У нас є документ, який надається у Міноборони, де ми проходимо всі перевірки перед отриманням і можемо їздити. Але, є така річ, що це не дає нам право робити чи знімати все, що ми хочемо, тому що війна це все ж таки боротьба наших з ненашими і допомагати ворогу неможна. Тому, безумовно ми не знімаємо такі речі, як наші військові споруди, дії наших військових, які дозволяють побачити де вони знаходяться, тобто зв’язати позиції. Тобто, є обережність. У мене особисто напрацьована поведінка, як я маю себе вести на прифронтових територіях. Але є один нюанс. Будьяка прикордонна до війни територія має свої моменти, через так званий «ефект Бучі». Через те, що проукраїнські люди знають, що відбувається, коли наступає окупація, то вони з’їжджають. Була історія, коли люди зі Слов’янська і Краматорська з проукраїнською позицією поїхали, а залишились…тобто змінився відсоток людей, які чекають на «русский мир». І в цьому є складність. Я для себе випрацював поведінку і тому не спілкуюся з такими людьми та не сперечаюся. Це все в мене з 2014 року досвід. Як правило, люди, які мають проросійську позицію – це люди, які мислять примітивно. Тобто, люди, які мають логіку і аналітичне чи критичне мислення, то вони все розуміють. А примітивні люди дуже добре піддаються на аргументи телевізора «Рашки». Тому, трохи складно з ними. Потрібно бути обережним з ними, потрібно розуміти, що не завжди тебе раді бачити, не дивлячись на слова. Тебе можуть здати, чи «спалити» твої позиції і так далі. Ну і автоматично ти вивчаєш територію, куди ти їздиш і вивчаєш, які бувають види прильотів, тобто яка зброя ворога. Одна з таких, яка мене зачепила, це була Північна Салтівка у Харкові, куди я їздив у квітні і туди постійно прилітали міни. Ти бачиш там людей, але кожен, з тих, кого ти бачиш, стоїть поруч з надписом – «Укриття». І коли прилітали міни, або «Гради», то перший «вихід» дуже низький, після чого в тебе є десь 4-5 секунд, хоча в емоційному стані складно це все сказати, і ти бачиш, що з тих людей уже немає нікого. Потім 7-8 «прильотів», умовно, це все проходить, ти чуєш, що «виходів» уже немає і люди починають з’являтися, тому що наступний «вихід» буде через півгодини-годину. Не сидіти ж й далі в підвалі, тому вони гуляють біля укриття і як «прилітає» – відразу в укриття. Це мене дуже вразило, тому що це страшна річ.
В цілому, як місцеве населення деокупованих територій сприймає роботу журналістів?
Буває навіть з побоюванням. На початку війни був момент з тим, що «палять» позиції і що неможна все знімати і дуже багато людей думає, що знають нашу професію і дуже багато хто намагається підійти і запитати: «А що ти тут знімаєш і так далі». Все ж таки, є люди, які нам допомагають та розповідають, що бачили, що відбувається, пропонують поїсти та переночувати. Але буває по-всякому, і так і так. Проте, всежтаки в 2014 році, мабуть, «русский мир» чекало набагато більше людей, тому що зараз вже люди розбираються, розуміють, хто це робить і тому це ми бачимо на Херсонщині, на Донеччині може трохи менше, але все ж люди радіють тому, що Україна визволяє свої території.
Чи важко працювати журналісту на прифронтових територіях?
Що таке важко? Працюєш практично постійно. Буває, що фізично трохи втомився і хочеться відпочити. Я можу сказати щодо себе. Хтось скаже, що важко, хтось навпаки, але мені здається, що я звик і десь працюю в задоволення. Я люблю свою роботу ще далеко до війни. Але якщо розібратися в нашій професії, то ми були завжди на легкій війні, тому що професія журналіста, фотографа передбачає цілий процес: там прилаштуватися, там домовитися, тут форс-мажор, там вибухнула будівля через газ, там ще щось…тобто, ти не працюєш в одному тільки офісі, ходиш однією дорогою та вулицею кожного дня. Ні, в нас постійна динаміка. А війна, це саме це. Тому, почалася війна, а для нас по суті нічого не змінилося. Трохи змінилася система зв’язку, бо потрібно спілкуватися з представниками Міноборони постійно. А так, це те саме – ти постійно шукаєш ходи та виходи, не сильно шкодуєш, якщо не вийшло щось та дуже радієш, якщо вийшло і так далі.
Наскільки важливим є те, що ти та інші журналісти, фотографи роблять зараз?
Ми зараз як велика сім’я, не важливо, як в тебе називається редакція, головне, щоб вона була не ворожа. І ми всі тут працюємо задля одного і вважаю, що наша праця приносить дуже багато користі. Давайте чесно – ми цю війну виграємо саме завдяки технологіям: соцмережі і так далі. Чому? Давайте візьмемо досвід Сакартвело (Грузії), Ічкерії, Вірменії, Азербайджану, де все вдалося росіянам. Чому? На мою думку, тому що не було інформаційних умов, які ми зараз маємо. Ми показуємо все, що відбувається. Вони вже цю війну програли, як би не обманювали далі. Світ уже не вірить їм завдяки саме нашій роботі, тому що саме ми передаємо інформацію в соціальні мережі, наші редакції і так далі, саме ми їздимо і все це показуємо. Я думаю, що це один із дуже важливих моментів перемоги. Я вважаю, що якщо б не було цієї всієї інформаційної частини, то не факт…можливо, їм би вдалося, тому що саме на інформаційних обманах у них будується вся стратегія війни. Танків у них не вистачає, але полякати людей це їхній метод.
Що найважче під час роботи в цих умовах?
Нічого важкого немає. Найважче, це приїздити потім додому на тиждень і якщо чесно в тебе починається просто апатія, якщо можна так сказати. Перші два дні, після того, як ти повертаєшся – складні, тому що ти відходиш від усього. Безпосередньо, робота на деокупованих та прифронтових територіях мене не обтяжує, я не думаю про те, що найважче, бо працюю. Я люблю свою роботу, мені здається, що наша робота не є останньою в черзі на перемогу. І тому, я навіть радію, коли зміг щось зняти таке, що не могли мої колеги. У нас є здорова та чесна конкуренція, бо кожен мріє зняти щось таке, чого не зняв інший колега і це нормально, тому що поганий той фотограф, який не хоче піти трохи далі.
Чи доводилося тобі допомагати колегам під час війни і як саме?
У нас постійно є взаємодопомога. Зараз у Миколаєві є побутове питання житла і я, наприклад, допомагаю колегам у цьому питанні як адміністратор, хтось допомагає об’єктивом, хтось підвозить. Допомагають всім чим хочеш, бо на війні ми – одна команда. Тут немає, коли кожен за себе. Ми спимо на двоспальних ліжках по-троє, коли це потрібно, у нас постійно є взаємодопомога і я також допомагаю колегам із задоволенням.
Тим колегам, які виїхали з окупованих територій особисто я не допомагав, але моя редакція, де я працюю, допомагає людям, які живуть на окупованих територіях і отримують у нас зарплатню. Редакція допомагає на всіх рівнях і робить так, щоб не підставляти людину. Це дуже важливо, тому що це дуже небезпечно. Гадаю, що моя редакція не єдина, яка допомагає нашим журналістам, які працювали в українських редакціях у інших містах.
Чи часто під час роботи ти потрапляв під обстріли?
Постійно. На Північній Салтівці (Харків) одного разу і крайній раз, коли приїхав із Запоріжжя. Виходжу значить я на вокзалі, потяг приїхав о 06:30, у 06:40 я ще був у приміщенні вокзалу та йшов до виходу. Виходжу і починаються ці всі дрони, які по Жилянській вдарили. Там попали в будинок. Був один «прильот», потім другий, я стрибнув у яму разом з колегою і ми обидва бігли біля розбитого «Самсунга». Коли починається автоматна черга, то це означає, що дрон десь вже поруч. Автоматами, я вам чесно скажу, їх збивають дуже мало і тому це був такий адреналін і одночасно страшно.
Скільки днів загалом за час війни ти провів на прифронтових територіях?
У кожній своїй поїздці я буваю 3-4 дні. Якщо порахувати загалом, то це трохи більше 110 днів. Якщо рахувати без Києва, то виходить більше трьох місяців, але якщо рахувати і столицю, бо тут також і ракети і час від часу щось відбувається, то тоді весь цей час.
Яка історія війни тебе вразила найбільше?
Охтирка. Пам’ятаю одну бабцю…є такий психологічний фактор у людей, коли вони бачать своє розбомблене житло, то дуже довго звикають до цього, що з ним сталось. Тобто, немає сприйняття реальності одразу. І от ця бабця, а це був той момент, коли тільки-тільки звільнили Тростянець, втратила пів свого будинку, але все одно ходила і щось замазувала у будинку постійно, щось робила, ладила якось, хоча було видно, що там вже нічого не зробиш, тому що немає домівки. Там треба було або фундаментально до цього підходити, або ніяк. І що вразило…коли вона зі мною розмовляла, то я бачив як вона нервує, заїкається від нервів, але при цьому вона забрала з вулиці всіх тамтешніх собак. У мене навіть є десь фото цих тварин. І це мене дуже вразило, бо їй було дуже в той момент погано. І ще вражають дуже сильно те, що відбувалося у підвалах Бучі, але той момент з Охтиркою мене не менше зачіпає. Я їжджу на фронт з 2014 року і скажу тобі чесно, що якихось емоцій я вже не переживаю, в якийсь момент всередині мене відключились ці емоції і мені погано домапісля того, як я приїхав, а на війні я працюю. Я знаю, кому потрібно допомагати і як, але у мене немає емоцій як таких. Я вже так не реагую, як реагувавраніше, тобто я не можу бути якимось дуже враженим. Нема такого, що бере за серце, за живе, що хочеться сісти і заплакати. Це в мене було вперше за довгий час в Охтирці і вдруге – діти в Бучі із зав’язаними руками та пов’язками на голові. Це емоційний момент, тому що у мене є донька і я незнаю, як так можна! Я не пам’ятаю вже, чи плакав я тоді фізично чи ні, але в душі 100%. Для мене ця емоція…як так можна? У кожного є діти, це просто жах.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.