18 листопада 2022, пʼятниця, 11:45 195

Журналістка та волонтерка Анастасія Рокитна: журналісти показують людям справжнє обличчя війни

Сергій Босак

Анастасія Рокитна. Фото з особистого архіву

Уже чотири роки Анастасія працює у виданні "РБК-Україна". Близько трьох років активно займається волонтерством та є засновницею волонтерської спільноти VATRA. Журналістка писала матеріали про українських політв'язнів, брала інтерв'ю у дружин репресованих кримських татар у Prisoners Voise. Під час повномасштабного вторгнення Анастасія поєднує і журналістику і волонтерство, постійно їздить на передову та де окуповані території, де допомагає людям та розповідає правду про війну. В інтерв’ю Українським Новинам журналістка-волонтерка розповіла, чи важко журналістам на війні, що її найбільше вражає та чому щоденна, а часто, цілодобова праця працівників медіа, особливо у нинішніх умовах, надзвичайно важлива.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!"

Як часто ви їздите на деокуповані території?

Ось їдемо в Херсон. Але взагалі залежить від успіхів наших Збройних сил. Бо ми досить оперативно опиняємось на звільнених землях після ЗСУ.

Що вас найбільше вразило за час роботи волонтером та журналістом

Мене найбільше вражають дороги, які розбиті. Усвідомлення, що в тих населених пунках, які зараз знищені, жили люди. От коли ми їздили по Харківщині, то там були розбиті вщент дороги, все заросло бур’яном і ти думаєш, що колись тут була цивілізація, і ти наче переїжджаєш зовсім в іншу частину країну.

Особливо мене дивує те, що дітей ніяк не можуть вивезти з Бахмуту. Ми були в Бахмуті тиждень тому і бачили батьків, які чомусь агресивно налаштовані і не хочуть думати про те, щоб їх вивезти. Хоча є волонтери, які займаються евакуацією.

Загалом, по факту вражає те, що я живу в двох реаліях. Ось я в Дніпрі і тут спокійно, хоч світла немає, але якось затишно та прибрано. А коли ти вириваєшся на деокуповану територію, то там повністю розбите життя, наприклад на Херсонщині. І між цим всім доводиться «жити».

Як часто ви їздите на деокуповані території?

Залежить від успіхів ЗСУ і території, яку вони звільнили. Але ми почали возити волонтерку давно. Почалося все з Києва. Потім, коли ситуація в столиці покращилась, то ми почали возити допомогу у Миколаїв, Краматорськ, Запоріжжя, Кривий ріг. Після деокупації на півночі у мене почався активний режим. До речі, з Харківщини, коли ми їздили у Балаклію та Ізюм. Привозили медикам допомогу, військовим. От з того часу у мене почався «двіж», ми постійно їздимо.

Також привозили допомогу прикордонникам за 6 км від російського кордону. Лиман, Сіверськ, Луганська область. Деокупована частина Луганщини ще поки небезпечна, тому що дуже активно «літає», але там також займалися евакуацією. Зараз на Херсонщині, але скоро знову на Донбас поїду.

Чи складно поєднувати роботу журналіста та волонтера?

Організаційно так, тому що ти маєш думати про те, щоб зібрати допомогу, відвезти її, правильно роздати. Але є сильна команда. Зокрема, наш волонтер Андрій Вдовиченко дуже допомагає. І возить в найвіддаленіші місця, і роздає допомогу, яку ми зібрали.

Тим часом я можу поспілкуватися з людьми та побачити, що робиться навколо. До речі, нещодавно були в Нікополі, куди возили і допомогу, і поспілкувалися з представниками офіційних структур, і загалом оцінили ситуацію.

Зараз ви більше займаєтеся журналістикою чи волонтерством? Чи паралельно всім?

Я голова організації, тому не можу залишити волонтерство, тому наразі 50 на 50. Можливо, часом хочеться відпочити від усього, але поки що не на часі це.

Як Ви прийняли рішення зайнятися волонтерстом? Це було обдумано чи спонтанно вийшло?

Волонтерством ми почали займатися три роки тому. Ми тоді допомагали військовим, кому була потреба, або людям, які до нас зверталися. Потім дитбудинкам, медикам, але з лютого у нас сформувалися окремі штаби в різних містах і з того часу ми працюємо посилено, тому рішення зайнятися волонтерством було прийнято ще задовго до 24 лютого і ми зараз просто робимо те, що повинні робити.

Який напрямок волонтерської допомоги у вас?

Ми допомагаємо медикаментами, спорядженням, бронежилетами, касками, також у нас є волонтери, які займаються евакуацією, зокрема у Донецькій області.

Чому робота журналістів важлива, зокрема, в нинішніх воєнних умовах?

Насправді це як посередники між наданням Заходом нам зброї, коли журналісти висвітлюють події, які відбуваються в Україні…я до речі часто чую від бійців про те, як журналісти їдуть туди, де військові дії, зупиняються посеред дороги і починають знімати і їм взагалі не страшно, хоча – війна. Тобто, журналісти показують те, що насправді відбувається, щоб світ розумів, тому що не всі можуть приїхати на той самий Донбас і показати відчуття і розуміння, що там відбувається насправді. Тому те, що роблять журналісти також як і виховний процес для людей в подальшому. Це як збереження пам’яті, як збереження історії і знову ж це також посередники між наданням зброї Заходом, тому що журналісти публікують, громадськість читає, обурюється і так само може викликати подальші рішення влади інших країн.

Чи доводилося вам під час війни допомагати колегам, які виїхали з окупації на підконтрольну українську територію? Можливо житлом чи роботою…

Періодично ми беремо журналістів у свої поїздки, тому що на війні насправді немає конкуренції. На війні ми всі працюємо в одному режимі і нам потрібно допомагати один одному, тому ми намагаємося брати з собою фотографів та журналістів і рушати в дорогу. Щодо прихистку, то в перші дні ми журналістським колом могли перебувати разом, якщо раптом виникне потреба в один одному. Тому, я думаю,. Що ми всі один одному допомагали і там не було різниці – журналіст чи не журналіст.

Чи небезпечно займатися журналістикою та волонтерством на війні?

Я думаю, що це небезпечно, але це не страшно. Тобто, у нас були різні ситуації. Волонтери потрапляли і під обстріли. Наприклад ми їздили в Ізюм і потім виявили в автомобільній шині цілий патрон, який у будьякий момент міг відскочити і зробити неприємності. Мені здається, що зараз небезпека існує у всіх сферах. Зараз ніде немає безпеки. Тобто ти можеш сидіти умовно в спокійному Дніпрі, а по тобі прилетить і все.

А як люди з деокупованих територій реагують на вашу роботу?

По-різному, абсолютно. Є люди, які негативно налаштовані, або навпаки готові допомогти. У східних областях набагато гірша ситуація, тому що там багато людей проросійськи налаштованих, або навпаки заляканих. Наприклад, в Лимані у перші дні звільнення міста люди боялися говорити взагалі. Вони боялися, що якщо вони щось скажуть, то знову прийде російська армія і вони будуть відповідати за те, що вони розповіли. У східному регіоні набагато гірша ситуація так як він набагато довше окупований, тому там ще потрібно працювати і працювати.

Які у вас очікування та про що мрієте?

Очікування, що буде дуже багато роботи навіть після завершення війни. А мрії, щоб ця робота швидко закінчилася. Тобто, щоб ми всі зібралися, зробили свою роботу і спокійно далі жили.