Швидкоплинні локальні воєнні конфлікти і довготривалі бойові дії. Ці теми вже друге десятиліття стали профільними в медійній діяльності журналіста "1+1 media" Руслана Ярмолюка. У далекому нині серпні 2008 року його творча група побувала у Цхінвалі під час військових дій між Росією та Грузією. Руслан – єдиний український журналіст, який на той час опинився в зоні грузинсько-осетинського-російського збройного конфлікту. Автор документальних фільмів "Осетинский дневник" (2009) та "Андежан. Полевые записки" (2005). За ексклюзивні сюжети з Південної Осетії був нагороджений другою премією "Emmy Awards" у 2009 році. Згодом був відзначений і державними нагородами України – званням Заслужений журналіст та орденом "За заслуги" III ст.
На початку листопада 2013 Руслан перейшов на канал "2+2" ведучим новин. Паралельно робив матеріали для інформаційних випусків "ТСН". Висвітлював події з Майдану та окупацію Криму. Постійно їздив на Схід України. Побував у Донецькому аеропорті, Пісках, під Слов'янськом, Вуглегірськом та Дебальцевим.
Як і більшість його колег – фронтових кореспондентів, члена Національної спілки журналістів України Руслана Ярмолюка в останні 9 місяців вкрай складно застати в Києві. Тож не дивно, що на запитання колег з редакції Українських Новин військкор відповідав дистанційно. Відповідав правдиво і коротко, прямолінійно і емоційно.
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!"
- Ставлення до війн в інших країнах зовсім інакше. Там ти був стороннім спостерігачем, а тут – фактично, як учасник цієї війни. Ти, як журналіст, переживаєш те саме, що переживають ці люди, ти пізнаєш ті самі емоції, ті самі страхи, що пізнають солдати. Дуже складно бути об'єктивним, все одно ти на боці людей, які страждають, – поділився Руслан Ярмолюк в одному з інтерв'ю з колегами своїми враженнями від поїздок для висвітлення військових конфліктів за кордон, порівнюючі їх з широкомасштабною російською агресією проти України.
- Як змінилося твоя творча діяльність після 24 лютого?
- Творчість зникла, бо на війні їй майже не лишилось місця. Здебільшого – це репортажі або увімкнення в ефір з місць бойових дій. 24 лютого ми з оператором Михайлом Путятою зустріли в Маріуполі. Перші вибухи, перші влучання в будинки, перші загиблі, пусті магазини і налякані люди. А далі – щодень, то більше, більше руйнувань, більше загиблих, більше паніки. Після 24 лютого з мого життя пішли усі цивільні сюжети. Те життя лишилось в минулому.
Журналіст Руслан Ярмолюк та телеоператор Михайло Путята. Фото: Facbook.
- Ти висвітлював перебіг бойових дій починаючі з 2014 року. Чи відрізняється робота військового кореспондента нині від часів АТО/ООС? Чи змінилися наші колеги за ці місяці війни і які саме зміни ти в них помітив?
- Робота відрізняється докорінно. Дещо подібною була ситуація у 14-му році, коли фронт мінявся щодень. І була задіяна артилерія. Вже в 16-му коли фронт стабілізувався і війна перейшла в окопну. За таких умов тоді працювати було безпечніше. Не було авіації і ракетних ударів. Можна було сховатися у бліндажах від мінометних мін, оскільки обстріли стали не такими щільними. І тоді ділянка фронту і шляхи лишались не змінними. Можна було заїхати і виїхати. Нині артилерія окупантів працює 24 години. Дістатись до міст чи укриттів дедалі важче. Дороги під прицілом. Ніхто не знає де і коли впаде міна, снаряд чи ракета. Ризики зросли до максимуму. Наприклад, бої в Рубіжному чи Сєвєродонецьку. Це було надто ризиковано. Але бажання показати світу справжнє обличчя Росії було сильнішим за страх.
Усі колеги, хто працював від першого дня повномасштабної агресії – змінились. Якщо не фізично, додались сивина чи зморшки, то психологічно. Війна ламає і військових, і цивільних, журналісти – не виключення. Кореспонденти, які лишаються працювати на війні, стають більш жорсткішими і відповідальними до себе і до інформації, яку подають. Перевіряють по декілька разів дані з різних джерел. Ще колеги допомагають одне одному і транспортом, і інформацією, і відео. Бо усі розуміють, що роблять спільну справу і зараз не має місця ексклюзиву. Війна – це кров і смерть.
Руслан Ярмолюк. Фото: Facebook.
- Доводилося чути від колег, що незважаючи на закони та звичаї війни і те, що наші репортери на фронті, здебільшого, екіпіровані у бронежилети та каски зі спеціальними позначками і синього кольору, росіяни влаштовують на медійників справжнє полювання. Чи це так і які загрози існують на фронті для кореспондентів?
- Загрози для кореспондента на фронті такі ж, як і для військового чи цивільного, який проживає на лінії фронту. Куля чи снаряд не читають написів "Преса", тому – це рулетка. Кореспонденти, які працюють у зоні бойових дій, від "Градів" і ракет не захищені. Але попри це треба робити свою роботу і доносити людям щоденно інформацію звідти.
Не все так пафосно і переможно, але правду треба говорити хоча б дозовано. Аби не занурювати людей в теплу ванну "арестовщини". Я принципово не маркуюсь написами "Преса". І роблю це з 2014 року. Як тоді, так і зараз для снайпера, преса – це бажана ціль. Як і тоді, стріляли і по пресі, так і по медикам, нині нічого не змінилось. Стало більше вогню. Окупантам все одно в кого гатити: стріляють у дітей і жінок, то чому б не поцілити у журналіста?
- Чи часто тобі доводиться зіштовхуватися з обмеженнями в організації роботи у зонах бойових дій з боку представників силових відомств і чи завжди такі дії виправдані?
- Останнім часом перепони є. І вони не завжди виправдані. Є журналісти, їх не більше десятка, які працюють з 14-го року і всю кухню знають і розуміють. І здавалось би, що їм не чинитимуть перепонів, але я помилявся. Зокрема це стосується роботи як на "нулі", так і на звільнених територіях. Якщо з "нулем" все зрозуміло, то в останньому випадку з'являється багато місцевих силовиків, які головніше за себе більше нікого не помічають, і всі акредитації від Міноборони для них не указ. Більше того, вони всіляко заважають і чинять тиск, аби група не потрапила у те чи інше звільнене село чи місце. І роблять це під різними приводами: від небезпеки мінної до небезпеки диверсійної.
Журналіст Руслан Ярмолюк та телеоператор Михайло Путята. Фото: Facbook.
- При підготовці матеріалів, чи існують теми, яких ти уникаєш? Чи існує в тобі самому самоцензура?
- У кожного українського журналіста, який працює на війні існують теми яких хочеться уникнути. Це, здебільшого, про втрати на фронті і поламані долі людей. Самоцензура виражається в опусканні за текстом деталей місцевості, де стоять військові, назв населених пунктів, нашого озброєння і т.і. Це наразі в умовах такої війни не обговорюється, і не виноситься на загал, чого не скажеш про іноземних колег. Вони можуть показати і населений пункт і прив'язки до позицій. Іноземці працюють ротаціями: відпрацювали і поїхали. І їм не цікаво, що потім загинули люди. Це вже проходили.
- Що для тебе є головним при роботі в зоні бойових дій?
- Вижити.
Руслан Ярмолюк. Фото: Facebook.
- Спілкуючись з цивільними людьми зі звільнених територій, на твій погляд, чи вистачає їм правдивої інформації про ситуацію на фронті і в Україні в цілому, і звідки вони її отримують? Які, на твою думку, засоби інформування слід в першу чергу відновлювати в деокупованих регіонах. Що ти думаєш про необхідність відродження друкованої преси в цих містах і селах, чи люди вже перейшли в Інтернет?
- Людям бракує інформації. Через відсутність соцмереж і окупації, в якій перебували місцеві, люди були у вакуумі. Або жили з чуток. Більшість отримує інформацію, коли з'являється зв'язок. Це YouTube, Facebook.
Радіо має бути першим засобом інформування на відновлених територіях, потім мережа і доступ до Інтернету. Друкована преса вже відштовхує: її активно намагались насадити окупанти своїми газетами. Це минуле століття. Навіть у пенсіонерів є смартфони. І новини можуть черпати новини звідти.
- Чи не замислювався ти про те, який сюжет хотів би підготувати в перший день після перемоги?
- Не замислювався, бо до перемоги ще далеко!
Руслан Ярмолюк. Фото: Facebook.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.