01 вересня 2022, четвер, 22:15 470

"Я проводжу якісь фотосесії, але займатися фотографією і знати, що люди в біді - я не можу". Як сімейний фотограф з Чернігова розбирає завали зруйнованих будинків та відновлює житло містянам

Сергій Босак

Андрій Олексієнко. Фото з особистого архіву

Нещодавно в рамках проекту НСЖУ "Ми з України" Українські Новини розповідали про перукарку з Чернігова, яка безкоштовно роздає людям ліки і рятує життя, а також ми розповіли історію дог-тренерів з Чернігова Варвари та Сергія, які витягують чотирилапих з пекла та шукають їм нові сім’ї. Позаяк, історія чернігівського фотографа Андрія Олексієнка, вражає не менше. Андрію 44 роки, він – сімейний фотограф, але з початку війни вирішив поставити на паузу улюблену справу та зосередитись на допомозі звичайним людям, які залишилися без житла, внаслідок агресії. Волонтер, разом з командою однодумців розгрібають завали зруйнованих будинків та відновлюють їх.

Що спонукало фотографа допомагати людям і як все починалося, Андрій розповів в інтерв’ю Українським Новинам, яке підготовлено в рамках проекту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.

Андрію, розкажіть будьласка, як почалося ваше волонтерство?

У нас громадська організація «Бо можемо», яка допомагає розгрібати завали будинків і також проводимо відновлювальні роботи. Це все почалося в травні. У мене була своя ініціатива, тому що я фотограф і фотографував людей похилого віку з метою, щоб потім якось їм допомогти. Потім на основі цього фото проекту був заснований благодійний фонд «Дах Чернігів» і наразі ми намагаємося залучати пожертви, щоб купувати будматеріали для людей, які постраждали. Паралельно з цим об’єдналися добровольці, які саме займаються такою трудовою діяльністю і проводять саме такі роботи. Тобто є окремо благодійний фонд, який акумулює кошти і є громадська організація, яка виконує роботи.

Чим ви займалися до війни і де вона вас застала?

Я був сімейним фотографом. Я був дома, коли почалась війна. Почув постріли. В принципі було передчуття, що щось буде. Включив телевізор, інтернет і все побачив.

Страх переповнював?

Страшно стало тоді, коли почалися прильоти в безпосередній близькості від дому. Коли літак скинув бомбу, які зруйнували будинки і цей гуркіт літака…тоді стало дійсно страшно. Коли чуєш цей гуркіт, страшно.

За весь час волонтерства, ви не виїжджали з Чернігова?

12 березня я вивіз родину та батьків. Повернувся трошки згодом, бо перебував у Львові, де був волонтером «Червоного хреста» на кордоні.

Розкажіть, як розпочалася ваша місія волонтерства в Чернігові?

По-перше, з самого початку мені не хотілося фотографувати взагалі нічого. Але потім, мені підказали ідею, що можна знімати історії людей, щоб потім їм допомагати. І воно все так розпочалось. Потім, в процесі, коли я фотографував, познайомився з волонтерами, які встановлювали модульні будинки і допомагали іншим людям розгрібати завали і я приєднався цих ініціатив і в подальшому ми разом почали створювати щось більше. У нас є вже благодійний фонд і громадська організація.

Яка у вас команда? Скільки у вашій команді людей, які долучилися до проекту?

У нас всі добровольці. Волонтерів у нас біля сотні. Кілька десятків, які постійно приходять, 50-60 десь. Якщо порахувати людей, які хоч один раз приходили на наші толоки, то це десь 200 людей. Багато хто приходить. У нас є кістяк спеціалістів, які займаються ремонтом покрівель. Починали з волонтерства, а зараз наші люди здобувають професійні навички.

Тобто спочатку ви починали з розбору завалів?

Саме так. А далі вже додалось відновлення зруйнованого.

Чи плануєте долучитись до будівництва нового житла для постраждалих внаслідок війни?

Що мати на увазі нового? Ми познайомилися з сестрами, одній з яких 87 років, а іншій 79. І в них повністю все розбомблено. Був якийсь сарай у них, де стояло дві стіни. Ми зараз перетворюємо це в будівлю, щоб вони там могли зимувати. Відновлюємо стіни, будемо робити покрівлю, вікна, двері, тобто, щоб це був будиночок, умовно кажучи 25-30 квадратних метрів, де вони можуть жити. Чи можна сказати, що це новий будинок? В принципі можна, але на фундаменті, який був. Є родина, яка будувала собі сарай для кіз і там дід, 87 років…сарай наче з шлакоблоку. Зробив господар коробку, а ми потім ми йому допомогли зробити дах, купили шифер, поставили вікна, двері. Зараз у планах утеплення зробити, електрику. Багато дуже робимо електрику, тому що це нагальна проблема. Ви розумієте, що коли вдома немає електрики, то якось сумно дуже.

Чи багато вдалося за час волонтерства вам і вашій команді розібрати завали будинків?

Десятків п’ять точно. Ми статистику не ведемо, якщо чесно.

Чи вдалося багато житла відновити?

Це залежить, що саме робити. Якщо покласти кілька шиферин, то це одна справа. Якщо казати про більш потужні моменти, навіть якщо зробити будиночок з нуля 6х4 метри, то це треба 13 кубів газоблоку, це 50 тисяч гривень…тобто, знаєте, це великі гроші. Ми хоч волонтери, але не мільйонери. Ми намагаємося залучати благодійний фонд, але всеодно, це такі не дуже великі обсяги. Через благодійний фонд прийшло 300 тисяч гривень пожертв, а можливо й менше.

Якраз хотіли запитати, звідки берете кошти на свою діяльність?

Сподівання були на іноземну допомогу, тому що ми намагалися просувати це за кордоном, але є певні нюанси. Кажуть, що оскільки це нові фонди, то немає довіри. По-друге, треба щоб хтось за кордоном зайнявся цим питанням. Тобто, треба шукати якісь партнерські фонди, які можуть надати певні гранти. Ми в принципі зараз шукаємо такі. У нас був досвід, коли закордонний фонд надав грант саме на інструменти. Тобто, ми придбали необхідні інструменти, які активно використовуємо і нам вони дуже потрібні.

Чи долучився до вашої ініціативі місцевий бізнес?

У нас був невеликий досвід, коли місцеве підприємство нам надало 5 дверей і наче ще мали допомогти, але у таких спонсорів є певні вимоги, але вони не завжди співпадають з нашими.

А якщо говорити про допомогу з боку влади?

Останнім часом міська влада почала виділяти будматеріали. Є вже рух, але ви розумієте, що наприклад, якийсь дядько, який скрізь встигне побувати, напише заяву, отримає скільки хоче, а якась бабця, яка сидить на окраїні міста, де дорога розбита і не всяка автівка туди доїде, навіть слухом не чула, що можна щось там отримати.

Чи є у вас уже завершені об’єкти, які ви відновили?

Поки не можемо такого сказати. На деяких об’єктах ми зробили дах, вікна, двері, але ще утеплення стелі, стін…це значні кошти. Був у нас об’єкт, коли ми зробили водопровід у літній будиночок, який залишився після бомбардувань, а основний розбомбили.

Скільком людям ви вже допомогли, або допомагаєте?

Якщо врахувати, що ми надали матеріали і не брати до уваги те, що ми просто розібрали завали…то більше десятка набереться.

Які у вас очікування та мрії?

Щоб закінчилася війна. Коли вона закінчиться, то увага від військових потреб повернеться до цивільних людей і можливо зайдуть іноземні фінансування, проекти. У нас все таке якесь сіре зазвичай, а хотілось, щоб приїхали європейські архітектори, щоб все було трохи яскравіше. Мені не подобається, коли дах критий шифером. Хотілося б, щоб країна стала кращою і цікавішою.

До фотографування не повернулися?

Ви знаєте, зараз як то кажуть, не на часі. Я проводжу якісь фото сесії, але займатися повноцінно фотографією і знати, що там люди в біді…я не можу.

По якому об’єкту було найважче допомагати людям? Куди пішло найбільше сил?

Розумієте, воно на всіх не легко. Тому що це фізична праця. Сказати, що один об’єкт легше, а інший важче – не можна. Є такі будинки, куди ми не можемо підійти, бо там має працювати тільки спецтехніка, оскільки є загроза життю. Впаде щось на голову і все, а ми не можемо брати на себе таку відповідальність.

Летальних випадків під час вашої допомоги не було?

Ні, лише легкі подряпини. Але ви знаєте, буває приходиш на об’єкт, наче нічого важкого, а там мінеральна вата, потім ходиш і чухаєшся, адже вона колеться.

Не шкодуєте, що покинули улюблену справу і стали волонтером?

А чого мені шкодувати?

Про що мрієте після війни?

Я хочу жити в мирній країні разом зі своєю родиною.