28 квітня 2022, четвер, 09:00 314

Психолог Альона Полудьонна: Росія - класичний аб'юзер, а злість і гнів - почуття, завдяки яким виживають нації

Катерина Кудояр

Алена Полуденная, психолог, психотерапевт

Війна в Україні триває вже 2 місяці. 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, тим самим вторглася в абсолютно кожен дім кожного українця. Усі ми зіштовхнулися з ситуацією, яку бачили в кіно, але ніколи не могли уявити у реальному житті. Багато хто з нас щодня переживає небувалий стрес, хтось уже втратив найближчих і коханих людей, хтось залишив будинок, який роками будував, а хтось залишився обороняти свою фортецю. Ніхто з нас поки не знає, як надовго затягнуться воєнні дії і як довго ми перебуватимемо в невизначеності і стресі.

"Українські Новини" поспілкувалися з психологом, психотерапевтом, волонтером Центру психологічної допомоги Івано-Франківська та проекту "Разом" Альоною Полудьонною про те, як допомогти близьким, що пережили страшні події, про жертв насильства, чоловіків, які не воюють і про лікувальне почуття ненависті до Росії. Обговорили волонтерство, почуття провини, сорому та те, якими будуть українці після війни.

Багато українців зіткнулися з абсолютно непередбаченими обставинами з початку війни: хтось сидів у підвалах у нелюдських умовах, хтось став очевидцем якихось жахливих подій. Люди розповідали про своїх родичів, коли, в одному випадку, людина почала розмовляти сама з собою, наприклад. Був також випадок, коли після пережитого людина майже не комунікує, перебуває ніби у ступорі, мало їсть. Що із цими людьми відбувається? Як їм допомогти?

Ці приклади поведінки людини, про які ви кажете, дуже схожі на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), як наслідок пережитої шокової травми. Один із них точно. Але давайте по порядку. Ми всі пережили і продовжуємо переживати подію, що травмує, під назвою війна. Якщо професійною мовою, то йдеться про комплексну психотравму, що загрожує здоров'ю та життю людини, що на емоційному рівні викликає, як правило, почуття безпорадності, безсилля, а найчастіше, і гостре почуття самотності. Оскільки подія затягується, ми проживаємо її латентно. Людська істота дуже адаптивна і досить швидко пристосовується до нової реальності. Але в цій реальності всі мають різні досвіди. Є щось, що ми всі пережили, а є щось, що не всі пережили. І у всіх різна стресостійкість. Хтось після 24-го лютого все ще не оговтався - у нього світ упав, а хтось перебуває зараз у підвалі "Азовсталі" і цілком ефективно функціонує. І це не питання про те, хто молодець, а хто ні – просто ми всі різні та психіка у всіх різна. З одного боку одноразові психотравми знижують ризик розвитку ПТСР, а комплексні, що поєднують у собі безліч різноманітних травмуючих ситуацій, збільшують цей ризик. Але, повторюся, сила події, що травмує, і його частота - це один з факторів, які можуть призвести до розладу. Другий фактор, це стресостійкість - комплекс внутрішніх ресурсів людини, який дозволяє нам витримувати різного роду навантаження як фізичні, так і психічні. Тобто здатності організму протистояти шкідливому впливу стресових факторів. Щоб не допускати до себе близько стрес та його вплив на організм і життя в цілому, як кажуть у народі "не брати близько до серця", потрібно регулярно дбати про свій психологічний стан: психотерапія, дихальні практики, медитації, турбота про фізичне здоров'я - харчування, фізичне навантаження хоча б у вигляді зарядки вранці. І ще один дуже важливий фактор – це оточення. Багато залежить від того, хто поряд і як тебе підтримав у момент травматизації. Грамотна підтримка в момент отримання шоку або Шокової Психологічної Травми (ШПТ) може відіграти вирішальну роль - усунути ПТСР і в майбутньому людина не повертатиметься до події, як чогось жахливого. Вона не забуде, звичайно, але спогад не викликатиме у неї гострих переживань, тому що подія переробиться на корисний досвід. Можна стати жертвою, а можна пишатися тим, що вижив. Повторюся, це можливо, якщо підтримка була надана вчасно та грамотно. Наприклад, військові психологи виконують цю роль на передовій. Але, за великим рахунком, навчати надавати таку швидку допомогу не завадило б всьому військовому складу. Я вже не говорю про все цивільне населення. Ізраїльтяни в цьому плані чудові! В них фактично кожен громадянин психолог по роботі з ШП-травмою. Живучи в умовах латентної війни з сусідом, там кожного навчають наданню такої швидкої допомоги. У них там цілі навчальні "серіали" короткометражок знімають і регулярно демонструють по всіх каналах на кожну можливу травматичну подію, де моделюється та чи інша ситуація і як у ній не можна чинити з травмованим, а як навпаки - необхідно. Причому частина з них обов'язково на військову тему. І правда, щоб надати потерпілому першу допомогу при шоково-психологічній травмі не треба вчитися десятиліття. Це зможе практично будь-хто. Я опишу схему. ШПТ - це реакція людини під час психотравмуючої події. У нашому випадку, ми говоримо про попадання в зону військових дій або участь у військових діях. Але до неї відноситься будь-яка інша загроза смерті - теракт, ДТП, катастрофа і т.д. Травмуватися може як учасник, так і спостерігач. Симптоми - стан ступору, погляд, що зупинився, відчуття у постраждалого, що він у повній розгубленості. Якщо профмовою - у дисоціації. В цьому випадку, жодним чином не хватати, не трясти, не кричати, а намагатися діяти чітко за схемою з холодним носом, так як вираження співчуття в цьому випадку недоречне.

Схема така:

Встановити контакт: постаратися, щоб вас почули, побачили. Досягти будь-якої реакції, у тому числі фізичної. Наприклад: "Я Катя. Ти чуєш мене? Поглянь на мене". Якщо немає реакції, сказати: "Я зараз стискаю твою руку, стисни у відповідь мою". Далі стискати доти, поки не буде стиснення у відповідь. Говорити впевнено, але не брутально. Стискати не сильно, але впевнено. Так ми допоможемо потерпілому відновити зв'язок із реальністю.
Чітко позначити свою присутність та підтримку: "Я з тобою, я нікуди не піду, ми разом, ти молодець". Так ми допоможемо людині зменшити відчуття самотності та відірваності від решти світу.
Далі важливо запустити раціо. По можливості реконструювати подію. "Назви своє ім'я. Адреса, рік народження, номер телефону". Далі: "Що сталося? Хто з тобою був?" Ставте чіткі питання. Це допоможе впоратися з емоційною бурею та запустити раціональність. Тому не питайте в жодному разі, що людина відчуває.
Далі потрібно стабілізувати, "зібрати до купи". Чітко проговорити описану постраждалим подію, що є зараз і що потрібно зробити. Наприклад: "Поруч впала ракета, ми сидимо на подвір'ї твоєї вулиці, всі живі, треба перейти в укриття".
І останній етап - валідація дій. Важливо дати чіткі вказівки на наступні дії. Наприклад: "Ти маєш встати, допоможи дитині дійти до укриття, принеси їй води". При цьому важливо не робити це за нього. Голос має бути твердим, не таким, що просить, а скоріше командним, але не грубим.

Часто люди, й самі того не підозрюючи, надають інтуїтивно потрібну психологічну допомогу, допомагаючи потерпілому рухатися, валідуючи його і це допомагає у майбутньому уникнути ПТСР. Я приклад наведу із наших реалій. Десь числа 10 березня я вивозила з Києва своїх батьків до Німеччини та разом із ними маму моїх друзів, яка бігла з-під обстрілів з Ірпеня в одному пальті з документами у кишені. Так ось це пальто все було в дрібних порізах від осколків снарядів. Бігла одна куди очі дивляться, бо розуміла - потім не вибереться. Бігла в шоковому стані, доки не вискочила на дорогу, де її підібрали троє молодих хлопців на машині. Потім вони на якомусь відрізку машину кинули, бо починалася небезпечна дорога - можна було під обстріл потрапити. І далі всі пробиралися пішки лісами, потім через річку по колодах якихось, що накидали, бо міст підірвали вже до цього часу. Вона йшла наполегливо, але швидко рухатися не могла і все їм пропонувала її залишити, не чекати. Але хлопці її не кинули, та й на собі не тягли. Просто були поряд і підбадьорювали. Супроводили до безпечного місця, де посадили на автобус до Києва. Там ми її підхопили. Так ось ця жінка не тільки не «пішла в себе», а ще моїх батьків по дорозі розважала і підтримувала - співала, жартувала, собаку мою нервову заспокоювала. Травматична подія не призвела до ПТСР і навряд чи приведе, тому що:

а) вона за своїм складом дуже психічно стійка виявилася і інстинкт спрацював вчасно і спосіб подолання стресу був обраний інтуїтивно вірний - втеча.

б) шок був купований зовнішнім оточенням - потрібні хлопці у потрібний час у потрібному місці і, самі того не знаючи, надали грамотну підтримку, що відіграло вирішальну роль стресової активності травмованого.

Ще один схожий випадок я почула від жінки-переселенки із Чернігова. Вона бігла з-під обстрілу разом із сином і їм довелося пройти до безпечного місця 30 км! Ще з собою кошенят тягли. Так їм на кожному етапі допомагали жителі з різних сіл. Напували, годували, вказували безпечний шлях. Коли ця жінка мені всю історію розповідала, відчувалася гордість собою і вона посміхалася. Разом з нею посміхався і її син, доповнюючи мамину розповідь. Той самий випадок - стресостійкість і добрі люди, які підтримували протягом усього шляху. І дитина при цьому не потрапила в паніку, тому що мама поводилася стійко. Адже діти всі переживання значних дорослих зчитують, як калька. А взагалі всі учасники цих історій - герої! Якщо без психологізму говорити, простою людською мовою.

Повернімося до наших прикладів.

Те, що ви описали, де людина розмовляє сама з собою – це вже серйозний симптом. Важливо проясняти, чи було з ним подібне до війни, щоб розуміти, чи це викликано останніми трагічними подіями, чи вони тільки загострили вже наявне захворювання. Якщо перше, то, швидше за все, це наслідок пережитого, але не переробленого психікою шоку. Чим сильніша наша напруженість, тим серйозніші наслідки. І є 4 синдроми стресу, за якими можна визначати ступінь наслідків. Перший синдром - коли страждає емоційна сфера і змінюється поведінка потерпілого. Другий - вегетативна сфера просідає. А вона відповідає за реакції "бий" або "біжи". Потім наступна сфера, яка страждає - це когнітивна (розумлива). У побуті ми часто говоримо "щось ти гальмуєш". І останній 4-ий синдром - це асоціалізація, де відбувається зміна спілкування. Ось цей перший приклад більше схожий на четверту стадію і я б у цьому випадку рекомендувала паралельно звернутися не тільки до психолога, а й до психіатра. Другий випадок, там де людина замкнулася, швидше відноситься до першого синдрому. І це нормальна захисна реакція психіки – піти у себе, дистанціюватися. Особливо якщо при шоці перша допомога не була надана. Але якщо людина себе обслуговує, рухається, не "забилася у темний кут", значить вона якось сама впоралася з виходом із шоку і, поки не настав ПТСР, важливо допомогти людині почати говорити – реконструювати події, валідувати емоції. Ось тут не завадив би грамотний фахівець психолог-психотерапевт, який не розповідатиме йому "Візьми себе в руки, ти ж мужик", а за допомогою емпатичного слухання, виведе людину до світла, допоможе знайти постраждалому її ресурси та смисли. Здавалося б, все так просто, тут прості речі потрібні, але оскільки ми всі зараз у сильній тривозі, всі стурбовані облаштуванням своєї безпеки, безпеки своїх дітей, своїх близьких, адаптацією до нових реалій життя, нам дуже складно знайти ресурс ще для когось. І якщо поруч травмована людина, то може просто не вистачати сил бути такій людині підтримкою. І тому існуємо ми. Наразі дуже багато в Україні класних фахівців, які об'єдналися та організували волонтерські психологічні служби допомоги з різних напрямків. І якщо немає можливості оплачувати консультації, завжди можна отримати допомогу на волонтерській основі.

Як тим, хто виїхав за кордон, допомогти близьким, які лишилися в Україні? І чому ті, хто виїхав, відчувають провину, що вони в безпеці? Як із цим боротися?

Зараз багато говорять про "синдром того, хто вижив" або по-іншому, "вина вцілілого" - це одна з форм ПТСР або його "перша ластівка". І це завжди було присутнє у всі військові часи, оскільки завжди у війні є передова і тил, є вціліли і ті, хто загинули. Насправді, підтримки потребують і ті, й інші. Ті, хто залишилися в Києві, відчувають щось подібне до тих, хто в Маріуполі або в Харкові. Ті, хто виїхав із Києва на захід України, відчувають щось подібне до тих, хто залишився у Києві. Ті, хто виїхав за кордон, переживають за всіх, хто лишився в Україні. Сам факт того, що я в безпеці, а вони – ні, викликає руйнівні почуття провини та сорому. Особливо, якщо йдеться про чоловіків. Хтось воює, а я тут у тилу "ховаюсь". Як емоційне переживання за умов воєнного часу - це норма. Сором, вина – почуття, які не можна вимкнути як рубильник, навіть якщо ти чітко розумієш, що діяв раціонально, відповідно до свого становища і не зрадив своїм цінностям. Але ці почуття можна усвідомити, привласнити та спробувати розібратися, що за ними стоїть, тим самим знизивши тривогу. І ще важливо розрізняти невротичну провину та токсичну – тобто нав'язану. Але про це пізніше, а поки що наведу знову ж таки приклад зі свого досвіду. Я відчувала щось подібне зовсім недавно до батьків, тому що я в перші дні поїхала на захід України, а вони залишилися в Києві - не захотіли з нами. Однак через два тижні я їх таки вивезла до Німеччини і дико вдячна їм за те, що вони погодилися і ризикнули у свої 84 роки подолати шлях у 2 500 км, та ще й гідно витримати цей шлях. І як тільки я їх відвезла, у мене звільнилося купу енергії та сил. Тому що до цього всі мої думки були про те, як вони, що вони, як із продуктами, ліками, а якщо прилетить, а вони не спустилися в укриття, а якщо комусь стане погано, а лікарям зараз не до них і т.д. Потім накриває вина – я мала залишитися з ними. Але для мене це поганий варіант – я тоді була б прив'язана лише до них і мінімально ефективна як психолог, який може допомогти багатьом. Тому я чітко розумію – я це зробила для себе. Так мені легше. Моя потреба – бути корисною та реалізовувати себе як фахівця у цьому хаосі. Але могло статися й по-іншому: комусь із батьків могло стати погано в дорозі та закінчитись все могло трагедією. Ось тоді вина захопила б у сто разів сильніше. Залишити – ризик, вивозити – ризик. Ось такі полярні почуття. Я це до того, що ніхто не знає в такі моменти, як буде правильно. І при цьому все, що ми робимо - завжди єдино правильно, тому що ми вибираємо завжди максимум того, на що здатні. Тут немає грішних і праведних, і тут немає героїв і ворогів. Герої ми всі в чомусь (ЗСУ все ж таки поза конкуренцією!). Вороги у нас у всіх одні – це рашисти. А ми всі – українці, у яких завдання не лише захищатись, а й вижити. А інакше, хто житиме в цій країні потім, після перемоги Спокійно розберіться, у чому ви "винні", а в чому об'єктивно молодець. Відразу нагадайте собі, що винні окупанти, які розв'язали війну і на це ви ніяк не могли і не можете вплинути. Ще нагадайте собі, що ви теж постраждалі - вам довелося залишити свої насиджені місця, рятувати себе, своїх батьків, дітей від реальної небезпеки і навіть, можливо, загибелі. Ви можете пишатися собою, оскільки шлях був складним, а облаштування на новому місці завжди стрес. Але ви – впоралися! Подякуйте собі за це! Подбайте про себе - свій фізичний та психічний стан. Особливо, якщо з вами діти та старенькі. Спокійна мама – спокійні діти. І старим людям зайва тривога не на користь. Якщо тривога посилюється, провина не відпускає, важливо розібрати, що за вина. Якщо невротична як емоція, що виникла на тлі травматизму, і ви розумієте, що в основі лежить тривога за конкретних людей, які залишилися в небезпечній зоні, запитайте, що ви можете реально для цих людей зробити? Зробіть те, що можете. Варіантів небагато, але вони є. Запропонувати організувати логістичну допомогу - організувавши виїзд через волонтерські організації, якщо це можливо, звісно. Запропонувати фінансову допомогу, якщо є ресурс. Можна підтримувати постійний зв'язок – це вже багато! Але перш ніж починати діяти на благо, переконайтеся, що об'єкт ваших переживань хоче вашої допомоги і уточніть у нього, якої саме. Так як багато хто, хто залишається в зоні військових дій, навіть за найвищого ступеня небезпеки, не хочуть залишати свої будинки, підвали, укриття. На жаль, люди часто роблять такий вибір, і тоді вам доведеться тільки прийняти цей вибір. Якщо ви відчуваєте, що вчинили правильно і по-іншому не могли, а вина все одно криє, значить це вина, швидше за все, нав'язана вам ззовні - близькими, друзями, якимось соціумом, що в "білому пальті". Я під час роботи з переселенцями чула різні історії. Є історії, де чоловіки відправили дружин і благословили їх на виїзд куди завгодно, аби подалі від небезпечних зон, щоб знайти спокій за них і робити що мають – воювати, волонтерити, працювати. І це здоровий процес. А є навпаки – чоловіки, котрі ображаються на своїх жінок, що ті поїхали, звинувачують "ти мене покинула". Бо вони ж виїхати не можуть. Є батьки, які сказали "Ми не поїдемо, а ви їдьте у безпечне місце – вам далі жити". А є ті, хто звинувачують своїх дітей у зраді, що їх покинули, при цьому категорично відмовляються залишати "насиджене місце" незалежно від ступеня небезпеки. Час війни - час посилення та обривання зв'язків. І це те, що посилює провину і сором, лише в цьому випадку, ці почуття токсичні, тобто нав'язані із ззовні. І вони лише розхитують маятник протиріччя. Це дуже по-людськи - знаходитись в протиріччях. Але війна цю поляризацію дуже у всіх загострює і якщо до цього часу особистісні межі та цінності сформовані, то робити якийсь вибір простіше, навіть якщо він комусь не подобається. Якщо ні, то автоматично потрапляєш у провину і тут без допомоги спеціаліста не обійтись. Психолог може допомогти вибудувати свої межі, встоятись у них та визначитися з вибором вже з більш стійкого стану. Повторюся, поганих виборів немає. Буває поганий стан через неможливість вибрати. Що б із вами не відбувалося, головне, не намагайтеся проживати свої почуття на самоті, не замикайтеся. Діліться ними з тими, на кого можете спиратися. Якщо таких поряд немає, не тягніть, не доводьте себе до відчаю - зверніться по допомогу до фахівця. Як я вже казала, зараз сотні волонтерських психологічних центрів надають безкоштовну допомогу онлайн чи телефоном. Ви не Бетмен і не воїн світла. Ви просто людина, яка намагається пережити війну.

Багато хто протягом останніх місяців чув сигнали повітряної тривоги, чув вибухи, роботу артилерії, але не перебував у гущі подій, не сидів у укриттях цілодобово в холоді, не відчував гострої потреби в їжі та воді. Як не відчувати провини перед тими, хто пережив одні з найжахливіших періодів свого життя? Адже здається, що ти страждав мало і насправді не бачив війну.

Ми вже багато сказали про це раніше, тож приділю увагу "іншій стороні медалі". Безперечно, всі ми пережили шок. І ми бачитимемо ще більше жахливих свідчень насильства над нами як над нацією в міру того, як відкриватимуться нові подробиці. В межах наших будинків і дач ми, можливо, ще довго знаходитимемо наслідки війни, наштовхуватимемося на трупи чи міни. Пройшло лише 2 місяці, ми ще доживаємо стадію заперечення, у нас величезна кількість симптомів різних психопроцесів, - шокова травма, ПТСР, горювання. Хтось уже втратив близьких – це непоправні втрати. Інші, як мінімум, у горюванні про минуле життя. Ми всі втратили якесь своє життя. Тому ми всі переживаємо різні стадії лиха. Одна із них, наступна після заперечення - стадія переживання сильних почуттів: образа, вина, агресивність, гнів, біль. Якщо спостерігати, як ми намагалися впливати на ворога через інтернет ресурси, можна побачити, що спочатку ми ображалися, губилися, закликали до розуму – просили зупинитися. Зараз ми стали жорсткішими – ми публікуємо фото трупів їхніх загиблих солдатів і все це супроводжується жорстким сарказмом. У мирний час усе це було б за межами нормального. Нині ці рамки зрушились. Війна все спотворила. І в цьому полі подібні реакції вже не здаються позамежними - це нова норма, яка виявилася і виросла зі стадії заперечення нової реальності в наступну - переживання найсильніших агресивних почуттів, пов'язаних із поступовим усвідомленням того, що такого життя, як було раніше, вже не буде. Те, про що ви питаєте – це нормально, і ми про це говорили вище. Але нормально так само й інше. Я ось про що: до мене останнім часом дуже часто звертаються з питанням: "Зі мною все гаразд, якщо я не відчуваю сильних переживань щодо Бучі, Ірпеня, Гостомеля?". "Так, це теж ок" - відповідаю я. Тому що це захисний механізм психіки, який каже: "Так, слухай, якщо ти зараз туди знову провалишся, якщо сильно приєднаєшся, то не виживеш. Тобі завтра складно буде встати з ліжка, нагодувати дітей, зателефонувати батькам, попрацювати, піти у волонтерський центр і допомагати переселенцям, зустрічатися з ними, говорити про пережиті ними жахіття…". Цей захисний механізм працює за принципом "15 хвилин на горе, фото, меседжі, новини", але потім він повертає нас у життя тут і зараз для того, щоби функціонувати далі. Тому я не можу сказати, що поголовно у всіх з'являється почуття провини, ні. Швидше почуття провини виникає, коли людина нічого не відчуває, "чому я відчуваю мало, чому я не можу так сильно приєднатися? Я що – соціопат?", - запитують мене. І тоді доводиться повторювати як мантру, що це нормально, бо тобі треба функціонувати, бо маєш завдання, бо основне твоє завдання - вижити. Якщо ти провалишся в це горе за всіх, хто так жорстоко постраждав, то ти не виживеш. І хоч це наше спільне горе і хтось сприймає це як дуже особисте, але всі з різною амплітудою це проживають, застрягають на тій чи іншій стадії, переживаючи різні почуття від розгубленості, провини, до найсильнішого гніву. Це вимотує і призводить до анестезування - відмови від почуттів, тому що серце і душа вимагають перепочинку. І це теж частина горя про світ, який став іншим. Виявляється у 21 столітті можливо те, що сталося. До цього ми жили з відчуттям, що такого не може бути, що це було колись, це є в кіно, але не може бути в реальності. І як пережити? Повертати собі вітальність (життєздатність) – щодня вставати з ліжка, наливати собі води, добре по можливості їсти, робити зарядку, чистити зуби, вигулювати собаку, грати з дитиною, гуляти тощо. Намагатися облаштувати своє життя більш-менш стабільно. Робити щоденні, природні ритуали та повертати бодай якісь елементи з минулого життя. Якщо людина нескінченно приєднуватиметься до тих, кого вже немає, нова реальність від цього не зміниться, а стара не повернеться, ніколи. А нам треба вижити як нації. При цьому ми нічого і нікого не забуваємо, робимо, що в наших силах для тих, кого можна врятувати, або кому можна допомогти і самі продовжуємо жити. Заради дітей, заради їхнього майбутнього, заради себе та заради тих, хто за нас загинув. Вони точно віддали свої життя не для того, щоб ми скукожились і нескінченно страждали.

Чому, хоч би скільки ти робив (волонтерив, перераховував гроші на допомогу, займався збором гуманітарної допомоги), здається, що робиш недостатньо?

Знаєте, зараз ця картинка вже не дуже актуальна. І саме тому, що спочатку багатьом волонтерам здавалося "недостатньо". Але тенденції швидко змінюються, що цілком природно, тому що на одному ентузіазмі далеко не поїдеш. Так, дійсно, перша реакція більшості продуктивного населення нашої країни після пережитого шоку була "куди бігти допомагати?!". Спочатку бігли до всіх волонтерських пунктів без розбору. А там черги стоять на поміч. У перші дні війни на заході України куди не кинься – все було забито волонтерами. Але зараз спостерігаю сильний спад. Ні, волонтерів вистачає, просто відпали ті, у кого знизилася мотивація чи хтось вигорів. За ці два місяці люди трохи видихнули, заземлилися, вибрали сферу для своєї реалізації та визначилися з тим, що і як вони хочуть. Наприклад, приїжджають переселенці та їм чітко кажуть, куди піти, де отримати допомогу, куди повести дітей. Вже все добре розподілилося і практично немає суєти. Люди, які готові допомагати як волонтери, у яких висока мотивація, гарні навички та досвід у цій справі та головне – є ресурс для цього, вони вже всі на своїх місцях і на них вони й залишаються. А тих, хто прибігав в ажіотажі з почуття провини або в сильній тривозі, готовий робити все, що завгодно, аби не зупинятися – їх дуже поменшало. Саме у цієї категорії волонтерів, готових на все, виникає відчуття спочатку, що вони роблять недостатньо. Насправді це не про «недостатньо», це про страх зупинитися і залишитися на самоті зі своїми переживаннями. Я звернула увагу, як переселенці у перші дні себе проявляють. У мене було так само. Яке б пекло вони не пройшли, поки доїхали до місця поселення, вони активно починають діяти. Я чітко в ЦНАПі бачу, кому з мам та їхніх дітей потрібна допомога. У процесі розмови мати і сама її запитує, бере телефон і потім зникає. Чому? Тому що вона в тривозі та енергію цієї тривоги вона спрямовує насамперед у активну діяльність, яка потребує багато енерговитратності. У неї і справді багато турбот - знайти житло, взяти гуманітарку, облаштувати свій побут та побут дитини, знайти школу для неї, зареєструватися тощо. І вона з головою кидається туди, задовольняти базові свої потреби і дитини. Але основний прихований мотив - почуватися живим і не "розсипатися". Тому їй не до психологічних консультацій – вона не хоче ще раз проживати все те, через що пройшла. Після шоку їй потрібно рухатися, інакше можна провалитися в чорну діру болю та розпачу. Так багато хто кидається і в волонтерство, як спосіб справлятися з тривогою або з виною. Коли ми кидаємось у якусь діяльність, ми відчуваємо себе живим. І це хороший, здоровий процес і якщо він комусь допоміг вижити на першому етапі - відмінно. Але потім адреналін спадає, енергія вичерпується, ресурси вичерпуються. Ось тоді мами починають нам дзвонити, а готові на все волонтери виходять дедалі менше і менше на об'єкти. Волонтерство – це важка робота і в цій справі професіоналізм є не менш важливим, як і в будь-якій іншій. Як і в будь-якій іншій сфері діяльності за оплату, тут також важливі дисципліна, грамотний менеджмент, висока мотивація, психологічна стійкість та для її підтримки профілактика. Можеш робити – роби, але якщо ти в цій історії забудеш про себе, то ефективність знизиться до нуля і тебе надовго не вистачить. Завдання, насамперед, зберегти себе для майбутнього і грамотно розподілити свої сили. Ми не знаємо, як надовго це затягнеться, тож сили треба розподіляти грамотно. Ми не можемо постійно робити все безкоштовно. Нам треба на щось жити, годувати сім'ю, оплачувати житло. Отже, сили потрібні і на те, щоб виконувати роботу за гроші. Волонтерство - це, безумовно, хороша компенсація при тривозі та вині, але важливо пам'ятати, що від себе не втечеш, ресурси не нескінченні і на якомусь етапі має сенс зупинитися і подбати про себе, щоб набратися сили.

Я чула про випадки, коли деякі жителі заходу України "травлять" чоловіків, які приїхали туди, з приводу того, чому вони "ховаються" тут, а не йдуть воювати. Чому так відбувається?

Я тут два місяці живу і працюю і, якщо чесно, не помічала яскраво вираженої агресії з боку місцевих стосовно приїжджих чоловіків. Але чула, що такі прецеденти були. Мені важко судити про справжні причини такого явища. Тим більше, з психологічного погляду. Можу тільки припускати, що це може бути токсична реакція на якусь поведінку приїжджих чоловіків, які, як їм здається, ховаються і боягузять. Будемо відверті, у перші кілька днів війни такі теж були і курсували вони на крутих тачках через місцеві блокпости прямісінько за кордон. Місцеві хлопці з ТРО за цим усім змушені були спостерігали і навряд чи відчували задоволення від такого "автопробігу". Можливо, це тригернуло. До того ж тут у жінок дуже сильна прив’язаність до синів. Материнський інстинкт найсильніше розвинений і тривога за життя своєї дитини вже не розбирає, хто кому що винен. А місцевих тут не менше, ніж приїжджих вулицями бродить. Не виключаю і залишки галицького сепаратизму, який у невеликих дозах, але є у цих краях. Загалом у цій темі все змішано – геополітика, історичний сегмент, материнська істерія та багато іншого. Але буде несправедливим не відзначити, що, наприклад, в Івано-Франківську городяни дуже багато роблять для переселенців з усієї України. Поводяться з усіма рівно – стримано, але дуже ввічливо. Взагалі, галичани народ із дуже чітко окресленими особистісними кордонами та гідністю. І якщо приїжджі, у тому числі чоловіки, поводяться коректно, ніхто не зачіпатиме їх. А хам може потрапити під роздачу. Хамство тут не люблять. Втім, де його люблять? І потім, задля справедливості, треба зазначити, що ще в 2014 році тут осіла і непогано інтегрувалася в місцевий колорит велика кількість переселенців з Донецька та Луганська. Тож у нетолерантності галичанам складно дорікнути.

Чи правильно тоді звинувачувати таких чоловіків у боягузтві чи відсутності патріотизму?

Поняття "боягузтво" у мене як у психотерапевта взагалі відсутнє, це з області моралізаторства. Я швидше використовуватиму поняття "страх", який незмінно пов'язаний із соромом. А сором виникає, коли є в полі звинувачення і в собі боротьба йде між страхом і обов'язком. Так ось, звинувачувати в страху будь-кого дивно. Бо всі ми боїмося. Бояться як ті, що пішли, ті, хто збираються піти, так і ті, хто ховається. Ну, хто не боїться смерті? Тільки божевільні та діти. Те, що я спостерігала – біля військкоматів стояли або чоловіки за 50 років, або хлопці років 20-ти. Перша категорія – це або громадянська позиція, або щоб замінити собою своїх синів, друга – пацани, які і є ось ці діти, які відчувають себе безсмертними. І ось такі пацани найбільше й гинуть, бо вони непідготовлені ні психологічно, ні фізично. На адреналіні до військкомату прийшли, а на полі бою розгубилися. Тому що там на передовій потрібні профі. Благо у нас підхід до підбору кадрів для передової якісно змінився порівняно з тим, як це було у 2014 році. Скільки там молодих хлопців полягло під шаленими кулями через те, що не мали відповідної підготовки. Сьогодні у нас є професійна армія і маємо розуміння, кого туди посилати, а кого додому відправити, щоб не мішався під ногами. Чоловікам зараз непросто, особливо тим, що не затребувані й не мають справ. Якщо чоловік розуміє, що тут він не корисний і не знає, чим зайняти себе, тоді йому буде непросто з самим собою домовлятися. Якщо, звичайно, він не маргінал якийсь. Хоча є й інший бік медалі: дуже часто на війну намагаються потрапити саме ті, хто не був потрібен до війни. А зараз такий чоловік вирішив, що може у такий спосіб себе реалізувати. Не найкраща мотивація, якщо приймати рішення йти на фронт імпульсивно, з цього почуття сорому. Чоловікам, які потрібні в тилу, які розуміють, наскільки вони можуть бути корисні для країни з поля своєї компетенції, таким чоловікам набагато простіше адаптуватися у воєнний час і з соромом їм легше обходитися. Вони знають, як компенсувати у тилу свою відсутність на фронті. І це правда. Кожен чоловік на своєму місці корисний та безцінний. Починаючи з написання віршів, читання лекцій, гри в театрі, створення крутих програм, приготування на кухні, на заводі, в полях тощо. Адже хтось має волонтерити, вирощувати хліб, доставляти продукти, надавати медичну допомогу, гасити пожежі, діставати людей з-під завалів, наповнювати бюджет країни та допомагати армії, перераховуючи гроші у різні фонди. Жінки все це не подужають, тим паче більша їх частина виїхала за кордон, рятуючи дітей. А хто Україну відбудовуватиме? Жінки? Діти? Загалом, на мою думку, це не питання моралі. Це виключно раціональне питання, в якому як ніде важливий здоровий глузд, а не емоції. Україні зайві жертви не потрібні. Їх і так достатньо.

Серед жертв цієї війни багато жертв сексуального насильства – це жінки, маленькі діти та, за даними, навіть чоловіки. Як рідні можуть допомогти таким людям, адже багато хто з них не звернеться по допомогу? Як жити далі після пережитого?

Я не працювала з жертвами насильства, зараз проходжу додаткове навчання. Але я знаю протокол. У цих випадках насамперед звертаються до лікарів. Далі психіатр. І лише потім психотерапевт. Що стосується рідних жертв насильства, то їм психологічна допомога потрібна не менше, тому що в цьому випадку клієнтом є, по суті, вся сім'я, якщо ми говоримо про сімейну систему, де є емоційна прихильність. Самим у таких випадках впоратись фактично неможливо. Принаймні ефективно впоратися. Тому на запитання, як допомогти, якщо не звертаються, не знаю відповіді. Важко допомогти тим, хто про допомогу не просить. На запитання "як жити далі?", відповідь відповідна - звернутися за допомогою до спеціалістів.

А до того, як родич або безпосередньо жертва насильства пішла у терапію, як правильно спілкуватися з тими, хто пережив таке горе? Як родичам правильно взаємодіяти із жертвою насильства?

Жертва насильства завжди відчуває дуже сильне, гостре почуття сорому та відчуття провини, що недостатньо зробила, щоб уберегтися від цього. Тому насамперед у розмові з постраждалим важливо:

бути максимально делікатним та терпимим;
висловлювати співчуття, але не квапити діяти, жертві потрібен час, щоб прийти до тями і розібратися з усім, що з нею сталося;
не давати порад, жодних, бо будь-які поради можуть сприйматися потерпілим як звинувачення, ніби підтримує розумніший за нього і знає як треба було, а це знову кидає потерпілого від насильства в сором;
більше слухати та менше говорити. Якщо ви говорите більше, ніж постраждалий, ви транслюватимете йому, що його думки і почуття не важливі. А постраждалий має почати поважати свої будь-які почуття та думки;
будьте завжди за нього, виявляйте повагу до будь-яких рішень жертви, навіть якщо ви з нею не згодні. Будь-які сумніви чи неприйняття з вашого боку можуть відчуватися жертвою як контроль над нею. А це саме те, що вона відчувала, коли її ґвалтували;
будьте з постраждалим на рівних, не намагайтеся стати його наставником чи опікуном, бо це знову призведе до відчуття контролю над ним, будьте з ним однією командою;
періодично нагадуйте жертві насильства, що вона не винна у тому, що сталося, що вона зробила максимум, що було можливим у цій ситуації, що інакше вона б не вижила. Ця конотація допоможе жертві побачити ситуацію під іншим кутом, що поступово призводитиме до зменшення почуття провини.

Щоб виконувати всі ці поради необхідно бути дуже стійким та психічно стабільним. Потрібно дуже багато ресурсу для того, щоб надавати таку підтримку. Тому так важливо родичам потерпілого від насильства насамперед отримати допомогу спеціаліста.

Українці зараз переживають різноманітні емоції, але здебільшого це ненависть, гнів і злість до Росії, як до агресора, і росіян, як тих, хто підтримує цю війну. Багато хто відмовляється від усього, що пов'язане з Росією, включаючи мову. У мене є знайомі, які умовно кажуть "якщо ти не готовий зі мною різати русю, то нам не по дорозі". Що за трансформація із нами відбувається? І на що це може перетворитися в майбутньому?

Ви кажете про гнів. Це почуття зараз настільки важливе для нас, що коли в полі з'являється якийсь миротворець, який каже "давайте розділяти, адже є хороші росіяни", то хочеться відправляти його слідом за кораблем. Зараз точно не час закликати українців їх розділяти або "бути вищими за це". Раціонально ми розуміємо, що вони є і багато хто з нас знає таких. Серед моїх старих клієнтів теж вони є. Але одна справа - особистий контакт віч-на-віч, де я чітко сканую, наскільки наші з ним цінності збігаються. Інше - рефератна група, у складі якої всі українці, стосовно яких чиниться насильство іншою референтною групою, яку представляють росіяни. І тут з'являється якийсь праведник. Сьогодні про це не треба говорити, надто багато горя та болю ми всі переживаємо. Можливо потім, колись. Я до того, що злість, гнів – це абсолютно людські почуття. І дуже здорова реакція на порушення кордонів. Будь-яких. Починаючи від тілесних, закінчуючи територіальними. Так, це агресивна реакція та почуття агресивні. Ну а як захистити себе інакше, якщо маєш справу з терором. Із терористами не домовляються. Вони розуміють лише силу. А сил надають злість та гнів. Це дуже класні почуття, завдяки яким виживають нації. Завдяки цим почуттям людство вижило. Агресія запускає дуже багато сильної енергії, яка може бути як руйнівною, так і дуже творчою. Вона ж може бути нищівною, але нам зараз потрібна така енергія. Якщо довго пригнічувати злість - терпіти, пристосовуватися, "бути вище цього", непомітно стаєш млявою жертвою. Усі аб'юзивні стосунки тримаються на терпимості жертви. Не буде жертви, не буде агресора. Він втрачає силу лише тоді, коли йому чинять опір. У нашому випадку Росія поводиться як класичний сімейний аб'юзер, який все ще не хоче відпускати жертву, яка втомилася нею бути і чинила опір. Україна справді дуже довго терпіла. Занадто довго. Але тепер у нас прокинувся праведний гнів і ми почали давати найжорстокішу відсіч. Українці – крута нація. Те, що в нас завжди було – добросердечність, доброзичливість, теплота, відкритість – з нами залишиться. Це як добре прокачані м'язи – нікуди не подінеться. Але зараз нам потрібно прокачати біцепси, щоб не лізла будь-яка шушера.

Чи можна зберегти гуманізм під час війни?

Ми ж тільки це і робимо! Ми ж знаходимося всередині ситуації, де ми всі один про одного піклуємося і кожен з нас робить все можливе, щоб захистити нашу націю. Згадайте, скільки ми одне одному писали в перші дні "Як ти? Ти в безпеці? Чим допомогти?". І допомагали, на місці чи через сотні кілометрів. Скільки зараз робимо. Фактично, кожен другий – це волонтер, оскільки кожен перший – це ЗСУ, старенькі, діти. Скільки нами мільйонів перераховано до різних фондів? Українцю не треба розповідати, що таке гуманізм, він у нас вшитий. При цьому в нас прокинулася ця здорова агресія захищати себе і свою цілісність. І це чудове поєднання. І найголовніший ресурс для нас усіх – це знання того, що світло на нашому боці. Ми зараз собою захищаємо не лише Україну, а й усю Європу. Шкода, що Європа поки що залишається у ролі жертви.

Якими ми будемо – люди, які пережили війну?

Ви, можливо, бачили у соцмережах, де якийсь астролог описує, якими ми будемо, якою буде Україна. Коли читаєш, можна обридатися. Послання це дуже миле і дещо утопічно зараз сприймається. Але, гадаю, це недалеко від правди. Ми будемо дуже сильною та вільною нацією, якщо після нашої перемоги чітко засвоїмо урок, що Росія – хворий сусід. Війна – це безумовно травма для кожного українця. Але, спостерігаючи за тим, як ми з нею справляємось: як воюємо, боремося, працюємо, рятуємо, народжуємо, співаємо, жартуємо, розумію, що ми неймовірна нація! У нас у країні та в нас самих є все, щоб пишатися та процвітати! Ми приречені на щастя. Просто потрібно трішечки ще попрацювати над цим.