Інтерв’ю 2019-05-20T04:05:07+03:00
Українські Новини
Євген Кисельов

Євген Кисельов

Євген Кисельов: якщо Льовочкін щотижня радитиметься з керівниками ЗМІ, я перший скажу: "Хлопці, приїхали!"

Відомий тележурналіст Євген Кисельов розповів "Делу", яких він наламав дров, захищаючи свободу слова в Росії, і про те, як варто захищати свої права українським мас-медіа

Ви застали два періоди в українській журналістиці. Перший — "постпомаранчевий"  за президента Ющенка. Другий — період початку руху "Стоп цензура" за президента  Януковича. Як ви можете їх порівняти? Коли вам було легше і цікавіше працювати?

Мені особисто в обидва цих періоди працюється значно краще, ніж зараз моїм колегам у Росії і тим нашим товаришам, з якими ми разом починали на російському телебаченні на зорі 90-х років і які сьогодні фактично відлучені від професії. До речі, це ілюзія, що 90-і роки для російської журналістики, зокрема, під час розквіту "НТВ" та інших каналів, були легкими. Так, справді, тоді там були яскраві, абсолютно незалежні самобутні програми, інші відносини між журналістами і владою, ЗМІ викликали повагу і розглядалися владою не як ідеологічна обслуга, а як партнери. Незважаючи на все, це були дуже тяжкі роки, повні боротьби за право працювати і невидимих світу сліз.

У свою чергу, в Україні мені довелося спілкуватися і з опозицією, яка ще недавно була при владі, і з владою, яка ще якихось сто днів тому була в ролі опозиції. Я далекий від того, щоб ідеалізувати і тих, і інших.  Адже природа відносин між політикумом і ЗМІ апріорі конфліктна і неминуче веде до сутичок. І влада, і опозиція прагнуть у своїх насущних інтересах маніпулювати ЗМІ...

Це роблять скоріше власники, а не політики...

Аж ніяк. Будь-яка влада і будь-яка опозиція прагнуть побудувати відносини зі ЗМІ так, щоб добре виглядати. Спочатку намагаються домовитися по-доброму - спокусити, дружити, ділитися інформацією. Але дев'ять разів дається інформація, що відповідає дійсності, а на 10-й зливається відверта дезінформація. Це робиться або для того, щоб за допомогою ЗМІ протестувати громадську думку, або щоб відволікти увагу суспільства від чогось важливішого. Людей купують за ексклюзивну інформацію, за гроші. Втім, я особисто з цим в Україні не зіштовхувався. І ніхто тут, в Україні, ніколи мені не говорив, мовляв, знаєш, дорогий, або ми робимо так, як нам потрібно, або твоя кар'єра закінчується. Можливо, ніхто не намагався так зі мною розмовляти, побоюючись моєї журналістської "ваги", минулого авторитету або просто не бажаючи скандалів, розуміючи, що я людина норовлива, у будь-який момент можу хряснути дверима...

За час роботи в Україні у вас виникало бажання хряснути дверима?

Ні. Мої відносини з українським політикумом і моїми роботодавцями в загальному і цілому складалися коректно, як мені здається. У якомусь сенсі я поставлений у кращі умови, ніж мої молодші і не настільки імениті колеги. Я розумію, що одна справа, коли ти журналіст, у якого є ім'я і в Україні, і в Росії, у Європі і в Ізраїлі, і навіть в Америці, й інша — коли ти молодий і в тебе не розвинувся імунітет до різного роду спокус. Але я не засуджую тих, хто не готовий іти на барикади. Адже в наш час втратити гарну роботу — серйозна життєва драма.   

А що, на вашу думку, українські журналісти рано пішли на барикади? Ще не пора?

На мій погляд, борючись за свободу преси, добре б не перегнути палицю. Ви ж пам’ятаєте відому казку про хлопчика і вовків, коли хлопчик кричав: "Вовки, вовки!" До нього кілька разів приходили на допомогу, але виявлялося, що вовки йому привиділися. А одного чудового дня, коли вовки напали на хлопчика всерйоз, у його крики про допомогу більше ніхто не повірив, ніхто його рятувати не кинувся...

І ще. Безумовно, потрібно бути напоготові, потрібно захищати свої права, але при цьому не перейти тонку межу, що відокремлює роботу журналіста від політичної діяльності. Мене дещо лякає те, що журналістський цех залучений у політичні страсті. Наприклад, коли я бачу, що стрічка новин деяких шановних ЗМІ, які начебто зберігають зовнішню об'єктивність, часом виглядає як стрічка заголовків хльостких ангажованих коментарів. Те ж саме робилося відносно попередньої влади. Звичайно, бути на боці опозиції - це чудово, але висміювати й обклеювати ярликами будь-кого не варто. У цьому плані показово, як по-різному сприйняли росіяни й українці угоди щодо газу і Чорноморського флоту. Тут, в Україні, харківські угоди сприймають на межі істерики, у Росії ж дивуються, чому відступили стільки грошей українцям за залізяки, які далі Босфору не попливуть...

До речі, за моїми спостереженнями, левина частка тем, які викликали в Україні стільки шуму, було вперше піднято в російських ЗМІ, і лише потім їх підхоплювали в українській пресі, українські політики. Причому це не обов'язково відбувається з чиєїсь злої волі, з метою непокоїти громадськість. Буває й так: працюють робочі групи, які готують матеріали до переговорів на найвищому рівні між лідерами Росії й України. Курсують між Москвою і Києвом українські, російські чиновники середнього рівня, зустрічаються, формують порядок денний майбутніх переговорів, висловлюють при цьому найекстравагантніші ідеї. Мовляв, є от така тема, чи готові ви її обговорювати? Ні? А ось цю? Наприклад, питання про визнання Україною незалежності Абхазії і Південної Осетії. Ні? Ну добре, проїхали, забули. Багато речей відкидають відразу, але інформація - або дезінформація - витікає. Останнім часом, на мій погляд, таких витоків було підозріло багато. Я не міг позбутися відчуття, що це форма пропагандистського, психологічного тиску на українську сторону. Адже більшість із цих витоків із задоволенням тиражувалася українською опозицією.

Тоді чим для вас зараз відрізняється ситуація зі ЗМІ в Україні і Росії?

Для мене критерієм загрози для свободи преси є бажання влади прибрати до рук приватні ЗМІ. Наприклад, якщо — гіпотетично — один із великих приватних телеканалів перейде у власність якої-небудь держкомпанії, скажімо, "Нафтогазу України". Або ж з'являться закони, що обмежують діяльність журналістів. Або якщо на Банковій Сергій Льовочкін проводитиме щотижневі наради з керівниками всіх провідних телеканалів... Отоді я перший скажу: "Хлопці, приїхали!" У Росії ці наради почалися ще 1996 року, за найліберальнішого Чубайса як дружні чаювання. А потім це переросло з дружніх зустрічей в інструктажі.

Ви подали гарні ідеї нинішній владі...

Але поки канали перебувають у приватній власності, навіть якщо їх власники мають якісь насущні інтереси або стратегічні, однаково це краще, ніж канал, що перебуває в руках у держави. Добре, коли є телеканали, якими володіють Ігор Коломойський, Віктор Пінчук, Рінат Ахметов та інші великі бізнесмени, у кожного з яких свої погляди на політику, бізнес, на життя взагалі. Оскільки найбільш олігархічне телебачення, яке в якомусь сенсі транслює або резонує політичні інтереси власника, це несказанно краще, ніж ТБ, яке належить державі або є псевдогромадським. До того ж це дає якусь поліфонію думок, про яку не можна навіть мріяти, якщо всі канали стануть державними.   

До питання про барикади. Ви теж свого часу розгорнули широкомасштабну кампанію з захисту "НТВ", яка мала і політичний характер...

Так, і анітрохи про це не шкодую. Але готовий погодитися, що в запалі тієї боротьби дров було наламано, зокрема мною особисто, неміряно. Якби була можливість прожити життя спочатку, я б ту ситуацію пройшов акуратніше, розумніше, більш розраховано. І, можливо, вдалося б зберегти "НТВ" як компанію, яка проводила б у цілому колишню редакційну політику. От мій колега, знаменитий радіожурналіст Олексій Венедиктов, головний редактор "Еха Москви", теж опинився в аналогічній ситуації. Його радіостанція, як і "НТВ", належала Володимиру Гусинському, а пізніше перейшла в руки "Газпром-Медіа", але йому вдалося зберегти журналістський колектив і відстояти ліберальну редакційну політику. Це триває вже десять років, хоча Олексію це коштує інколи по 16-18 годин праці на добу, здоров'я і сивого волосся. Хоча, можливо, тут зіграв свою роль сам фактор ТБ. Адже телебачення наділене значно більшою силою впливу, ніж радіо. Можливо, влада не потерпіла б жодної ліберальної вольниці на екрані.

Чи залежить рейтинг програми від рівня запрошеного гостя?

Складне питання. Коли на "Велику політику" приходить хтось із перших осіб — президент, прем'єр-міністр, лідер опозиції, рейтинг майже завжди високий. Причому навіть коли вони міняються місцями. Наприклад, Юлія Тимошенко давала однаково високий рейтинг і як прем'єр-міністр, і як кандидат у президенти, і як лідер опозиції. Те ж саме стосується Віктора Януковича і деяких інших політичних діячів, які, на мій погляд, часом бувають нудні й одноманітні, але любителі телевізійної політики однаково клюють на них, як на приманку. Є специфічна аудиторія політичних ток-шоу, яка дивиться і мою передачу, і передачу Савіка Шустера, перетікаючи з каналу на канал.  

Ви замислювалися над тим, щоб створити в Україні свою продакшн-студію? Чи дасть це вам змогу бути вільнішим?

Я в цьому не впевнений. У будь-якому разі в мене немає таких грошей, щоб самому робити ток-шоу. Коли Савік Шустер, наприклад, створив таку студію, він однаково не був головним акціонером у цьому підприємстві. В остаточному підсумку все залежить від каналу, який має схотіти поставити програму в ефір. Можна створити хоч сто продакшн-студій, однаково програми, які ти робиш, хтось має купити і поставити в ефір. З іншого боку, я думаю, що можна було б створити незалежну телекомпанію, яка робила б художні і пізнавальні програми, але це вже дещо інше. А от самому робити своє ж телешоу - занадто дорогий і ризиковий проект. Я насилу уявляю себе в цій ролі. Хоча... Ніколи не кажи "ніколи". У будь-якому разі зараз для мене це неактуально.

Інтерв'ю взяла Ольга Василевська, "Дело ".

 

 


Архів
Новини

ok