2024-04-17T11:29:00+03:00 Інтерв’ю 2024-05-11T15:45:11+03:00

Українські Новини

Ірина Фаріон: зараз воюють батьки, щоб захистити своїх дітей. А мають воювати і діти, і батьки

Ірина Фаріон: зараз воюють батьки, щоб захистити своїх дітей. А мають воювати і діти, і батьки

Після звільнення Ірини Фаріон з Львівської політехніки, на кафедрі української мови не залишилось жодного професора. Разом з тим, 2 місяці тому Фаріон програла судовий бій щодо звільнення з політехніки і поновлення на посаді. Далі позов розгляну апеляційний суд. Натомість, Ірина Фаріон наголошує, що не збирається повертатися на роботу у Львівську політехніку навіть, якщо суд визнає наказ про її звільнення незаконним.  

Українські Новини поговорили з Іриною Фаріон про якість освіти сьогодні і реформи міністра Оксена Лісового, про те, чи не сумує за Львівською політехнікою, а також про її скандальні слова на адресу українських російськомовних військових. 

Також Ірина Фаріон розповіла, що думає про закон Про мобілізацію, як повернути ухилянтів з-за кордону, що думає про жінок в армії, легалізацію маріхуани та проституції.

Пані Ірино, чи змінилося ваше життя після гучного скандалу навколо російськомовних військових України і звільнення з Львівської політехніки?

Це не «скандал» – це біснування чортів, що показали безпрецедентну паніку перед незламністю Фаріон і її популярністю. Для мене все змінилося тільки на позитив. Зросла величезна кількість підтримки і мобілізованість суспільства навколо Правди і Національної Ідеї. На превелике щастя, я отримала чудову можливість більше спілкуватися з відкритими авдиторіями, а не з закритою студентською аудиторію з 30-ма студентами і більше.

Чим ви зараз займаєтеся, адже у вас стало більше вільного часу після звільнення з політехніки?

Навпаки, часу стало набагато менше, бо стрімко розширилася авдиторія і поставлені завдання: дійти зі своїми націоналістичними переконаннями до якомога ширшої авдиторії, а не лише студентської. Поза тим і далі працюю як педагог, читаючи курси віддалено і провадячи безперервні зустрічі з різними авдиторіями в межах презентації монографії «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті»: Київ, Львів, Одеса, Конотоп, Боярка, Чернігів, Біла Церква, Долина, Івано-Франківськ, Кам'янець-Подільський, Судова Вишня, Зимна Вода…далі буде. Завершила лекційний курс «Мова і Церква в передмодерну добу ХIV–ХVII ст.» в Православній Богословській академії в Мюнхені. Щопонеділка проваджу прямі трансляції на моєму освітньо-навчальному ютуб-каналі «Студія Фаріон», де від початку війни прочитано понад 60 лекцій. Зараз триває курс лекцій «Шевченко і Мова». До курсу долучені тисячі людей з усього світу. На ще одному ютуб-каналі триває два проєкти: інтелектуально-просвітницький «Ген українців» (записано 130 студій), а також кількаразові на тиждень «ПолітОгляди» з метою саме націєцентричної оптики на внутрішні події в Україні і в глобальному вимірі. Крім того, я закінчую дуже важливу працю, посібник для студентів Львівської політехніки. Боїтеся Фаріон у студентській авдиторії? То отримаєте її не тільки через обов’язкові перегляди студій «Гену українців» і «Величі особистости» в курсі «Сучасна українська мова» і «Риторика», але й через винятковий посібник для студентів всіх напрямів у співавторстві з Оксаною Микитюк «Мова і мовознавці»: себто граматичні категорії крізь Долі видатних українських мовознавців, що зазвичай заплатили своїм життям за обстоювання МОВИ. Я сьогодні теж плачу свою плату першої дисидентки третього тисячоліття, через політично замовне звільнення, ініційоване плагіятором і неуком Лісовим. Це надихає, протиставляє, мобілізує.
Поза тим, моя колега з Дніпра Галина Мазуркевич підготувала до друку добірку сентенцій Ірини Фаріон під знаковою назвою «Орлиці не сповідаються перед гієнами». Ця об’ємна праця ще потребує редагування. А ще плани щонайменше трьох монографій різної мовознавчої проблематики: ономастика, історія мови, персонологія. Так що роботи тьма-тьменна.

В чому феномен Ірини Фаріон, оскільки частина суспільства вас ненавидить і хейтить, а частина обожнює і підтримує?

Це доля усіх виняткових особистостей. Мені якось про себе не дуже личить говорити, але, зазвичай, яскраві особистості поляризують суспільство. Це добре, бо саме поляризація дає нову енергію і народжує нову якість. Це принцип батарейки. Плюс і мінус. Батарейка працюватиме, якщо будуть протилежні заряди. Це не лише закони фізики – це закони розвитку людського духу і людської ментальности. Українська ментальність і досі колонізована. Тому логічно, що в українському суспільстві є певна кількість людей, які з огляду на свою внутрішню меншовартісність або національну недорозвиненість, ненавидять сильних особистостей з цілісною, переможною й україноцентричною картиною світу. Кожен обирає подібного до себе, тому їхня ненависть мене стимулює не менше, як підтримка вільних і сильних українців.

Ми аналізували вашу декларацію за минулий рік і вона виявилась дуже скромною як для професора. Ви отримували приблизно 20 тисяч гривень на місяць у Львівській політехніці…

Це забагато. Це було приблизно 15-17 тисяч. Це така зарплата професора, який, очевидно, не домовлявся з керівництвом про надбавки…. Я цього ніколи не робила і робити не буду. У мене була чиста звичайна ставка професора, який більше працює, ніж живе. Це, мабуть, неабияка причина, щоб звільнити з роботи за «аморальний проступок» – формулювання з совєцького Кодексу про працю…

Це гідний рівень для професора?

Звісно, що не гідний. Але рівень зарплати професора – індикатор чинної влади і вирок теперішньому міністру освіти і теперішньому очільникові комітету з питань освіти і науки. Тобто, це неуки, плагіятори, аморальні істоти, які очолюють стратегічні інституції зумисне, щоб чавити інтелект нації, щоб сіяти аморальність, щоб закривати для українців майбутнє. Я не применшую значення міністерства економіки чи міністерства оборони, але треба розуміти, де причина, а де наслідок. Причина біди в державі на всіх рівнях – від регулювання до мобілізації на війну – це катастрофічна відсутність національної свідомости і моралі.
Національну свідомість закладають базові дисципліни: українська мова, історія України, українська література. Для чинної влади національна свідомість українців ще небезпечніша, ніж московський ворог, якого вона так показово толерувала до Великої війни і почасти приховано толерує далі, як, наприклад, іторії з Булгаковим чи Чайковським та одіозом в інформпросторі Арестовичем. Зрештою, сам Лісовий найкраще свідчення колонізованого розуму, що під стать хіба що Табачнику.
Коли людина має національний світогляд, то вона діятиме відповідально: працювати не лише на себе, а на свою країну, тому що в цій країні будуть жити її діти. Тобто виходить замкнене коло. Якщо московити збільшують кількість годин вкраденої в нас історії і спотвореної до навпаки з понад 300 до 400 годин (зокрема кількість уроків в 5-8 класі з двох уроків до трьох), то в нас міністр освіти після Майдану на прізвище Сірожа Квіт ліквідовує історію України та українську мову як обовʼязкові предмети у вишах.
Чи продовжує ту справу Лісовий? Його попередниця Лілія Гриневич скасовує обов’язковість української літератури на ЗНО спершу для технічних спеціяльностей, а потім для ВСІХ. І українські філологи, журналісти, міжнародники та інші гуманітарії замість світоглядового предмету української літератури мають складати – математику. Просто розкішна мотивація для профільної освіти! Тобто в нас все перевернуто з ніг на голову, аби свідомо довести суспільство до ментальної катастрофи. Лісовий системно продовжує цю лінію міністерства освіти на знищення національного самоусвідомлення і професіоналізації освіти. Він разом з усією гопкомпанією – диверсанти на мінному полі освіти і науки: дегуманітаризація, денаціоналізація, «оптимізація» вишів, чужі моделі виховання, запровадження збоченої гендерної ідеології і єдина священна корова навчально процесу – стейхолдери – купи і продай. То хай продадуть дітей своїх! Нова релігія оболонок тіл – це космополітизація і знекорінення.

Як вижити на ту зарплату, яку ви отримували в Львівській політехніці?

Як бачите, вижила. Нічого особливого зі мною не сталося. Навпаки, знаходжу якнайширші можливості втілювати в життя свої проєкти.

Чи приносять ваші проєкти вам не тільки моральне, але і матеріальне задоволення?

Звичайно. Це меценатські кошти, які люди з власної волі надсилають . Після того коли мене в незаконний і політичний спосіб брутально звільнили з Львівської політехніки, на мою карту люди масово почали надсилати допомогу. Мене це неймовірно вразило і здивувало. Крім того, мій проєкт «Ген українців» існує також як благочинний. Це продовження телепроєкту на каналі «Рада», що тривав від 2013 до 2019 року як «Велич особистости», поки його не скасував тодішній голова ВР Разумков. На каналі НТА у Львові «Ген українців» триває винятково завдяки благочинним внескам вже 5-ий рік і, зокрема, його підтримують українці з діяспори. Спершу долучалося до підтримки проєкту обласне управління освіти, за що я дуже вдячна. Це єдиний народний проєкт в нашому інформаційному просторі, розпроданому межи скоробагатьками. До слова, це дуже велика і наснажливо-виснажлива праця, яку, як на мене, належно не оцінено…Поки що.

Чи ви зараз більше заробляєте, аніж коли працювали в політехніці?

Чесно кажучи, не особливо рахую те, що заробляю. Але я можу преспокійно робити те, що вважаю за потрібне. Крім того, я видала монографію «Англізми і протианглізми» і, звісно, що значну частину з продажу цієї монографії перераховую на ЗСУ, зокрема на бригаду швидкого реагування «Рубіж» НГУ, а саме 4-у бригаду «Сила свободи». Продаються й інші мої монографії, що вийшли друком у видавництві Львівської політехніки. Це моя інтелектуальна праця, з неї я і живу, і творю, і літаю – і дуже від цього щаслива. Не розумію, як взагалі можна міряти світ кількістю хатів, ділянок, віл, рахунків в банках і так далі? Життя надто коротке, аби натужно затискати його в матеріялістичні лекала. Для високих ідей гроші знайдуться. І моя діяльність це підтверджує: творю сама, допомагаю іншим і дуже допомагають мені.

На кафедрі української мови Львівської політехніки зараз немає жодного професора. Були, поки вас не звільнили, тільки Ви. Як ви вважаєте, чи це нормальна ситуація, коли на кафедрі, в такому престижному і одному з найкращих ВНЗ, відсутні професори?

Мені дуже складно назвати його найкращим після того, як ці люди опублікували свої статки, що не відповідають коштам, заробленим у Львівській політехніці. Це по-перше. По-друге, з огляду на їхню аморальність, брехливість, фарисейство і лицемірство, виявлене під час мого замовного звільнення, то це не найкращий виш, а скопище рабів в професорських мантіях. Перша ознака рабства – мовчанка на Зло. Ректорат у Львівській політехніці виконав функції парткому з наказу монопартії «Слуга народу»! І, нарешті, по-третє, чому я єдиний професор на кафедрі української мови? Це запитання до українських філологів, а не до мене. Наука завжди була для мене покликанням і першорядним завданням. Я ніколи не збиралася ставати політиком чи публічною людиною, навпаки, я максимально дистанціювалася завжди від політичної роботи, тому що мала завдання зробити докторську дисертацію як служіння українській науці. Я ж не Лісовий, щоб торгувати наукою, відмовляючись, як він, від дисертації, а не від посади. Для нього це торги і кон’юнктура. Для мене – мета і суть життя.
Водночас у теперішніх умовах українському філологу захистити докторську дисертацію і стати професором – це як в космос полетіти. По-перше, український філолог має обовʼязково публікувати свої статті, увага, англійською мовою! Тоді він, може, автоматично перестає бути українським філологом, бо не розвиває наукового стилю української мови, а працює на розвиток англомовного стилю й апарату мислення? Щоб опублікувати статті англійською мовою, він має знайти дорогу до міжнародного монополіста, який з наших кишень витягує останні гроші з науковців – Скопус або Веб оф сайс, – і заплатити за свою публікацію, якщо за це не платить журнал у цій базі. Американо-голландський монополіст з наукових публікацій (наукометричних показників) не зацікавлений в українській проблематиці, його цікавить проблематика, яку він може застосувати для розвитку своєї економіки чи держави, інакше вкрасти для себе наукові знання. Тобто український філолог абсолютно заблокований у так званій глобалістичній наукометричній базі з волі чинної рабської влади в Україні і не тільки в Україні. Третє: щоб захистити докторську дисертацію, потрібно в тих виданнях монополіста мати щонайменше 5 статей і не факт, що їх реально пробити щороку впродовж п’яти років. Крім того, звання міністерського професора отримують за умови складання іспиту з англійської мови B2… Тому моїм колегам надскладно сьогодні захищати докторські дисертації і ще складніше ставати професорами. Нас обклали червоними папірцями в кар’єрному зрості жахливіше, ніж за совка. Тоді душили ідеологічно і вбивали фізично. Тепер так само, але вишуканіше і з европейсько-американським лицемірством: убивають не лише на фронті, а й фронт гуманітарних наук системно позбавляють національного підложжя. Саме звідси моє протистояння з тим, що з лісу вийшов…

Як ви вважаєте, чому ніхто з вашої альма-матер ЛНУ ім. Франка, не заступився і не підтримав вас в момент звільнення з Львівської політехніки?

Боягузи. Я навіть цього не буду коментувати. Є залежність, є пристосуванство, є роздвоєність, нема характеру, нема сили і волі, нема переконань. Є заздрість, самопоїдання і самознищення. З чим я їх і вітаю.

Чи пропонували вам після політехніки викладати в іншому може якомусь ВНЗ? Може КНУ Шевченка?

По-перше, я ніколи не пішла б працювати у виш за межі Львова. Тут моє коріння, моя родина. Мене ніколи не приваблював Київ як місце праці. Для мене перебування в Києві у Верховній Раді – це тимчасове заслання за вимушеної місії. Я в п'ятницю була перша в черзі по квитки додому. Так, мені пропонували роботу в навчальному закладі. Проте мене більше не цікавить системна викладацька робота. Тобто, я можу її здійснювати, але як гостьовий професор для певного циклу лекцій з широким спектром тематичних викладів. І я вже це роблю. Боже борони від заліків та екзаменів. Це вже, вибачте, як забава в пісочниці. Я давно вийшла за межі навчальної авдиторії і хочу максимально зосередитися на своїх наукових і медійних проєктах і системному спілкуванню з українцями по всій країні. Попереду відновлення туру Україною. Моя мета – ідеологічна зміна країни на засадах українського націоналізму. Саме цього найбільше боїться влада в Україні і не в Україні теж, бо всім можна бути націоналістами, а українцям – НІ! То треба нам робитися націоналістами МАСОВО. І я це робитиму.

У лютому Галицький суд відмовив вам у задоволенні позову щодо незаконного звільнення з Львівської політехніки. Скоро буде апеляційний суд, адже ви подали апеляційну скаргу. Чи будете ви йти до кінця і для чого це вам?

Мене не цікавить повернення до закладу з нульовою репутацією після вчинку ректора і його оточення. Мене цікавить відновлення справедливости і покарання зловмисників. Лісовий – син дисидента – розпочав з мого замовного звільнення новий дисидентський рух. Я в ньому маю бути перша і остання. Суддя Стрільбицький на основі нікчемного протоколу ректорату Львівської політехніки без підписів ухвалював дике рішення зразка 1937 або 1972 року. Я думаю, що якби був 1937 рік, то мене б розстріляли відразу. Якщо б був 1972 рік, то засадили б на років 15 …. Така ціна їхнього рабства і моєї Свободи. Тому я пройду через всі ці щаблі судових інстанцій для того, щоб показати суспільству, чи є ще в нашої судової гілки влади «Честь». Чи є сенс до суддів звертатися «Ваша честь», чи там нема ні совісти, ні чести, ні професіоналізму? Чи вони інструменти для виконання політичної розправи над опонентами? Тобто, я не борюся за посаду професора у Львівській політехніці, бо мені це огидно. Я борюся за справедливість, бо я – християнка, а основа християнства – це правда, любов до добра і жагуча ненависть до зла. Програю апеляційний суд – буде Верховний, програю Верховний суд – буде ще активніша моя наукова, медійна і політична діяльність.

Як ви оцінюєте творчість Михайла Булгакова, якого визнали українофобом?

Я дуже негативно ставлюся до цієї персони, бо це україноненависник! Я не маю рабської здатности любити тих, що ненавидять мене. Чому раптом я маю перейматися творчістю цього москаля? Звісно, що я колись у глибокій молодості читала його, бо цього потребувала навчальна програма з “руской літєратури”, яку нам всім насаджували. «Майстер і Маргарита» – це сатанизм чистої води і хворий виплід хворої істоти. Нащо цією істотою отруювати наш інформаційний простір? Розумію нащо: щоб не відірвати нас від москалів остаточно, щоб весь час були на короткому налигачі від східних варварів.
​Ця власть – піонери і жовтенята партії регіонів – не має сили відрубати себе ідеологічно від Москви. Вони начебто заявляють, що ми воюємо і не здамо територій, але тут не йдеться про території, а йдеться про душі. Душі в них продажні, не українські, тому що за тих три роки можна було кардинально розв’язати питання ідеологічного розвитку держави і мотивувати людей йти захищати державу. Спершу вони залучили патріотичні гасла, а тепер поволі з них зіскакують. Все повторюється, як після Майдану: «єдина країна – єдіная страна». І отримали Велику Війну, якій кінця не видно, власне, через ідеологічну прив’язку до московії: язик, церква, культура. Всі решта залежності вторинні.

Хто з сучасних письменників, поетів, вас вразив найбільше, а кого ви б поставили в один стрій з Булгаковим?

Вважаю, що наше суспільство дуже мало читає українського геніяльного письменника і літературознавця Михайла Слабошпицького. Він видав 5 томів своїх спогадів, які назвав «дзеркальними». У тих дзеркалах побачать себе всі. То енциклопедія українців упродовж ХХ сторіччя й анатомія їхнього Духу, писана дивовижною українською мовою. Це людинознавець. Звідси його документально-художні твори про Михайла Коцюбинського, Марію Башкирцеву, Тодося Осьмачку та ін. Саме він відкрив нам мецената і мислителя Петра Яцика. Ті, хто хоче національно мислити і навчитися української мови, – мають читати його твори.
Другий автор дає філософію життя – це Мирослав Дочинець. Рівних йому нема. Твори – доза дистильованої води й олімпійського спокою за будь-яких обставин, бо все є саме так, як ти собі намалював. І не ний! Третій автор – Євген Пашковський, який щойно вистрілив романом «Осінь для ангела». Проза, як свята і густа українська кров на полі битви. І, звісно, метафорично ясна, як весна, і глибока, як осінь – Ліна Костенко.
А якщо говорити про українську класику, то потужніших за святу трійцю – Шевченка, Франка, Лесі – нема.
А щодо тих одноденок, яких максимально популяризують і прізвища яких свідомо не буду називати, то як кажуть: найкращий напій той, що настояний на часі. Не випадково рекорди в переглядах Київського театру Івана Франка б’є саме «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка. Тому найкраща література, – це класична, бо перевірена читанням багатьох попередніх поколінь.

У вас в цьому списку не знайшлось місце Сергію Жадану. Чому?

Мене не цікавлять автори з лівацько-атеїстичним світоглядом. Ситі ними в часи совка. Що більше когось рекламують, то менше на це зважаю. Я вільна від чужого піяру.

Давайте повернемося до російськомовних військових, яких ваші слова доволі відчутно зачепили. Чи шукали ви з “Азовом” та іншими військовими шляхи до примирення?

А нащо мені з ними миритися, я з ними не сварилася! Це вони зі мною сварилися і брутально “посилали” лайливою лексикою, а я просто чітко сказала, що кожен має виконувати закон, незалежно де перебуває. Все. Існує стаття 13 та 15 відповідних законів. Моя повна зневага до людей, що зневажають мову.

Давайте від зворотного. Чи мають російськомовні українці воювати на фронті?

В нас немає російськомовних українців. Покажіть мені документ, де написано «російськомовний українець». Це вигаданий політичний конструкт, про що свідчить рішення Конституційного суду від 14 липня 2021 року: «… російськомовні громадяни" України не становлять одноцільної соціальної одиниці - такої, що як група осіб (коло осіб) має право на юридичний захист як етнічна або мовна одиниця (група), а є політичним конструктом, а не юридичною категорією, на яку може поширюватися режим юридичного захисту, гарантований відповідними приписами Конституції України та інструментів міжнародного права. Словосполука "російськомовні громадяни" є виразом зі сфери політичної риторики, що перейшов у побутове використання, проте йому бракує не тільки юридичної, а й семантичної визначеності».

Гаразд, як їх називати тоді?

То їхня проблема, а не моя.

Чи мають воювати за Україну українські військові, які не розмовляють українською мовою?

А чому вони не розмовляють українською мовою? Вони що розумово відсталі?

Очевидно, що ні.

Ну то їхня проблема. У нас є закон: українська мова державна. У нас є стаття 65 Конституції, відповідно до якої «захист Вітчизни» «є обов’язком громадян України». У чому справа? До чого тут взагалі мова? В державі не знають державної мови гості, окупанти або ідіоти (Бодріяр).

Добре, а російські військові з РДК? Вони говорять російською і воюють за Україну.

Так вони не громадяни України. Вони воюють за вибором. Вони зробили свій вибір. Молодці, дякуємо – воюйте. У нас є іноземний батальйон. До речі, мій побратим Іван Вовк очолює цей іноземний батальйон, тому що він іспаномовний. Іван Вовк бездоганно володіє іспанською мовою, він же не рускоязичний, який, крім руского язика, не знає жодної іншої мови. Він українець, але знає іспанську мову. У нашому свободівському батальйоні “Карпатська Січ” воюють представники щонайменше 50 національностей, і вони знаходять між собою порозуміння, усвідомлюючи, що воюють не лише за свободу України, але свою також. Кожен громадянин України зобовʼязаний знати українську мову. В іншому випадку то пацієнти соціяльного психіятра.

Щодо вашого комуністичного минулого. Чи дійсно мала місце з вашого боку якась співпраця з комуністичним режимом?

Щодо мого комуністичного минулого. Воно тривало 1 рік і що? Було комуністичне минуле в Левка Лукʼяненка – і він став автором декларації про незалежність України. Було комуністичне минуле у видатного Миколи Руденка, який був секретарем парткому київської організації, а потім розвалював цю київську організацію і відсидів за це понад 10 років. Про комуністичне минуле можна говорити, коли є дії. Які дії виконувала Фаріон, перебуваючи 1 рік у комуністичній партії? Жодних! А навпаки – створила Товариство української мови ім. Тараса Шевченка на катедрі загального мовознавства, організувала студентів 1 курсу в це товариство. Ми виготовили газету, присвячену Василеві Стусу. На партійній групі мене за це гостро засудили, як ото зараз за мою природну вимогу до москворотих говорити мовою Стуса! Я гримнула дверима, забралася з цієї катедри і пішла в декретну відпустку. Потім народила дитину, прийшла на ту кафедру і кинула партквиток в писок секретарю парторганізації. Все. Які дії Ірини Фаріон? Чому всіх так турбує, що Ірина Фаріон 1 рік була членом комуністичної партії з єдиною метою, щоб знищувати її зсередини і просто стібатися з дегенератів? Потім Ірина Фаріон прийшла в парламент і разом зі “свободівцями” зареєструвала закон про скасування комуністичної партії. І ми її скасували. Власне, завдяки тому, що ми, націоналісти, були в парламенті. Ми стали тією закваскою, яка кардинально змінила країну. Інша річ, що виборець 2014 та 2019 року знову повернув нас в колоніяльне минуле з язиком передусім і роздвоєною свідомістю, що врешті і призвело до великої війни. Не проголосувавши належно за закон про люстрацію, не проголосувавши закон про демонополізацію, не проголосувавши належно за закон про українську мову.

Чи були спроби завербувати Вас за роки життя?

Як це? Ніхто ніколи до мене не підходив з жодними дикими пропозиціями. Летів би від одного удару в пах.

Тобто, мета розвалити партію зсередини, це була ваша особиста мета і ви діяли самостійно?

Це не була моя самостійна ідея, це була ідея професора Теофіла Івановича Комаринця, мого великого вчителя. Він тоді був секретарем парторганізації, я це 100 разів говорила вже. Це була його ідея, і ми це з ним зробили. Він був тим секретарем партії на філологічному факультеті, який знищив кафедру наукового комунізму, особисто привівши до університету Франка священника, покропивши кадилами тих комуністичних чортів, заснувавши (чи відродивши) катедру фольклористики ім. Філарета Колесси. Він зробив цю велику справу і помер. А я після цього пішла працювати до Львівської політехніки. Так я обірвала всі свої звʼязки з університетом Франка, власне, через те, що не стало Теофіла Івановича Комаринця – видатного фольклориста і автора грандіозної монографії про ідейно-естетичні основи українського романтизму, а також автора однієї з перших праць про Тараса Шевченка як поета-державника.

Як ви оцінюєте нещодавно ухвалений закон про мобілізацію?

Я вважаю, що цей закон ухвалено дуже пізно. Через те у нас така катастрофічна ситуація на фронті і в середині країни. Закон мав бути ухвалений щонайменше наприкінці 2022 року. Це злочинна дія депутатів Верховної Ради і керівництва держави, що було затягнуто аж настільки. Я за дуже жорстку форму мобілізації. Не будемо воювати – не будемо жити. Не будемо воювати – не будемо мати своєї держави. І воювати мають всі, які можуть воювати, яким дозволяє здоровʼя. За ці три роки можна було навчити придатних людей воювати. Чому одні мають гинути за Україну і воювати, наприклад, як мій зять, як мій колишній чоловік, як мої побратими-свободівці, а інші в цей час преспокійно жирують, ухиляються та ще й стають студентами ВНЗ, а тепер всі масово стануть аспірантами, тому що аспірантура залишилася лазівкою для ухилянтів – і ректори на цьому заробляють криваві гроші. Тобто ВНЗ сьогодні стали епіцентром аморальности в країні, бо сприяють московитам вбивати українців, бо ніби законно переховують ухилянтів у своїх аудиторіях. Це персональна моральна відповідальність ректорів і директорів інститутів, які приймають тих студентів. У нас, у Львівській політехніці, на будівельному факультеті була група, де вчилася так звані студенти, яким по 40 років. Здорові хлопи, які б мали рити окопи, які риє мій зять, до прикладу. Ні, він сидить в студентській авдиторії, і я маю приходити в цю аудиторію і розповідати йому, що «знаходитися в окопі» – це неправильно, а правильно казати – «перебувати». Де глибина морального падіння під час війни?

Зараз звучать ідеї, що мобілізаційний вік потрібно зменшувати до 20 років. Чи підтримуєте ви таке?

Мобілізаційний вік встановлено з 25 років. Це абсолютно сформована вже людина. Йдеться про фізіологічну спроможність молодого чоловіка воювати. У 20 років, мабуть, замолоді. Це не мені визначати. Зараз в основному воюють батьки. Тобто середній вік армії близько 40 років. Воюють батьки, щоб захистити своїх дітей. А мають воювати і діти, і батьки. Щоб не працювала хибна формула Івана Франка “Як не нам, то хоч синам…». Ні, нам треба виграти цю війну зараз, щоб не воювали наші внуки. Багато спілкуюся з воїнами і знаю, які вони мають фізичні проблеми, скільки важить один бронежилет, скільки важить спорядження і що означає бігати по снаряди і нести їх на плечах. А в нас готували до цього? Будували масово спорткомплекси? У нас був спорт у пріоритеті? У нас відкривали військові кафедри, щоб молодь могла здобувати військову освіту? У нас це все позакривали. Мій зять пішов на фронт як будівельник, тому що він не міг заплатити за навчання на військовій кафедрі у Львівській політехніці. Як воїни з такими втратами, як зараз можуть утримувати тисячу кілометрів протяжності лінії фронту?
Далі – негайно треба повернути всіх, хто втік за кордон. І утворювати з них штрафбатальйони. Та це просто не вкладається в голову. Це дезертирство чистої води. І ми хочемо перемагати таким способом? Ми хочемо, щоб нам хтось зброю давав, коли влада не здатна мобілізувати власних громадян на захист батьківщини?

А як їх повернути з-за кордону?

От ці прекрасні законодавці нехай думають над тим, як їх повернути з-за кордону. А хто їх випустив? Українські консульства мають взяти на облік абсолютно кожного чоловіка призовного віку, а влада має укласти угоди з державами з вимогою депортації ухилянтів в Україну. Хтось буде на це погоджуватись, а хтось ні. Але хтось таки погодиться. Тобто переконувати ці держави, що це треба зробити, бо інакше, якщо ми впадемо, то цей звір посуне далі. Це всім зрозуміло. Поляк розуміє, що якщо ворог буде під Львовом, то вже недалеко і Краків.

Як на вашу думку закінчиться війна – мирними перемовинами чи по-іншому?

Не буду ворожити. Я тільки розумію, що, на превеликий жаль, ми між молотом і наковальнею. Свого часу легендарний Ярослав Стецько сформував гасло «Київ проти Москви». Сьогодні ми живемо в парадигмі «Москва проти Києва», тобто суспільство настільки слабке, що воно діє з позиції жертви. А ось покоління Степана Бандери, покоління Донцова, покоління націоналістів вибудовувало зовсім іншу парадигму взаємин – Київ проти Москви. Київ цю Москву хрестив, Київ її має і відспівати. Це очевидно. Київ завів туди свою мову. Їхня мова – це насправді наша мова, плюс церковнословʼянські елементи і фінно-тюркський субстрат. У присутності саме Стецька президент США Рональд Рейган сказав, що СРСР – це тюрма народів. Наша теперішня парадигма постколоніяльна, або колоніяльна, тому «Москва проти Києва». Це означає, що ми поза суб’єктністю у світі (або зі щойно відроджуваною суб’єктністю). Війни або виграють, або програють. Завершити можна дорогу життя, а не війну. Тобто результат цієї війни залежить значною мірою від субʼєктних держав. А ми цю субʼєктність втрачали з огляду на колонізоване мислення. Бо якщо поляк аксіоматично усвідомлює, що він поляк, а не якесь німецькомовне сотворіння, що живе в Польщі й жере її хліб, то в нас кожен журналіст питає мене про «російськомовних українців». Це хто такі? Історичні трофеї пуйла чи диверсанти в епіцентрі війни? От доти, поки в нас буде оцей шлейф залежности, від нас точно мало що залежить. Тобто це велика розгра між США, Китаєм і, звісно, сюди втручається Ердоган зі своїми маразматичними порадами. Туреччина завжди хитро ставала на бік нашого ворога. Ми дуже добре памʼятаємо результати московсько-турецьких воїн руками козаків, які Москва вигравала. Але є одна велика надія, що це перша в нашій історії війна, коли українці не воюють у складі московської армії. Українці ВПЕРШЕ відокремлено воюють проти москалів як цілісність, як Армія окремої держави (в часи УНР і ЗУНР було надто багато червоної зарази). На цьому історичному відрізку маємо винятковий шанс остаточно перемогти і розтрощити москву, яку самі і сотворили. Ми бачимо, що Європа починає повертатися до формату Антанти, усвідомлюючи, що США втрачають довіру лідера світу, який начебто захищає свободу і демократію. Що це за свобода і демократія, коли нам кажуть не бити по НПЗ ворога? Вони вбивають нашу енергетику, а ми, сидячи при свічечках, маємо спостерігати, як москаль продає свою нафту? Це нормально? Це країна, яка захищає справедливий лад у світі? Що ж це за лідерство таке? Чи не свідчить це про якісь внутрішні домовленості “великих” держав? Тобто не працює формула Стецька «Київ проти Москви». У цьому полягає наша проблема. А запрацює, коли будемо правильно виховувати наше покоління, що я, власне, і робила у Львівській політехніці до свого звільнення, маючи колосальний вплив на студентів. Тепер обов’язково знайду інші способи послідовно робити свою велику справу з розколонізації свідомости спраглих людей.

Ви проти мирних переговорів з РФ?

Тільки з допомогою автоматної черги. Прийшов ґвалтівник і зґвалтував вашу дружину, вбив ваших дітей, а ви сіли з ним за стіл переговорів в кухні з закривавленим ножем? Це садомазохізм. Це стокгольмський синдром. З Гітлером хтось сідав за стіл переговорів? Чия позиція перемогла – Чемберлена чи Черчилля? Чемберлен також закликав до мирних переговорів. Але Черчилль не слухав, сказавши: «Якщо між війною і ганьбою оберете ганьбу, то отримаєте і війну, і ганьбу». З Москвою не може бути миру, бо не може бути москви як екзистенційного Зла, якщо ми вільні люди, а не ниці раби. Натомість наше общєство після Майдану знову завело в парламент власних убивць: Медведчука, Шуфрича….і викинуло з парламенту своїх рятівників – націоналістів. І що отримали? Війну і ганьбу.

Якби вам трапилась нагода зустрітися з агресором Путіним, чи сказали б Ви йому щось?

Ні, нащо йому щось казати? Його треба відразу вбити. З такими людьми не працюють через слово, а тільки через гармату. Вже навіть Макрон прозрів і не хоче до нього телефонувати, а ви Фаріон пропонуєте, щоб вона з путіним спілкувалась. На московії проти мене відкрито дві кримінальні справи, а в Україні чотири….А ви питаєте про перемогу????

Чи довіряєте Ви єдиному телемарафону та чи дивитеся?

Не довіряю, але дивлюся. Аналізую і думаю.

Чи підтримуєте Ви мобілізацію жінок?

Ні, не підтримую, з огляду на їхні фізіологічні можливості. Хіба за бажанням або на окремі види діяльности. Я намагалася втримати рушницю, що важить 4 кг, і надіти на себе бронежилет. Вибачте, але мене просто звалило. Основна функція жінки творити тил, без якого фронт ніколи не виграє. Чоловік має знати, до кого він повертається і що його діти в безпеці.

Легалізація маріхуани і проституції. Ірина Фаріон за чи проти?

Ви мене питаєте щось з такого світу, про який я абсолютно нічого не знаю.

Ну чому, от Верховна Рада проголосувала закон про медичний канабіс...

Я категорично проти цього. Наша медицина має всі можливості, щоб у належний спосіб знеболити хворого. Мала досвід з хворою мамою. Не було жодних проблем розв’язати цю проблему.

Розкрийте секрет головної страви на столі Ірини Фаріон?

Тушкована капуста в сметані. З кріпчиком, з квасолею, можна з кукурудзою. Можна трошки додати ніжного курячого мʼяса.

Якою Ви бачите Україну через 5 років?

Чогось я подивилася на небо. Звичайно, я бачу Україну, яка перемогла московію і живе за приписом Тараса Шевченка «В своїй хаті своя правда, і сила і воля», а не виконує домашні завдання знову від чужих держав задля їхніх інтересів.

Яку музику слухає Ірина Фаріон?

Андрій Середа «Кому вниз».