Интервью 2020-10-27T04:05:49+02:00
Українські Новини
Юрій Андрухович

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович: У мене є свої міста-блокбастери

... Ці міста я називаю блокбастерами. Бо якщо про більшість міст звичайна довжина тексту – сторінка або дві, то про ці буде іноді 20, іноді 30. Це будуть вже такі розгорнуті тексти...

Розмова з Юрієм Андруховичем за горнятком чаю з медом стала приємною оказією в час хворобливого суспільного неспокою. У ній відчувалося поєднання ідейної жвавості з життєвим досвідом і віри у випадок. Творчі плани, які ще чекають реалізації, інтенсивна робота на межі музики та поезії, оптимістична проекція на майбутнє – така налаштованість цієї розмови.

Чого чекати від нової книжки, якою буде подальша співпраця з «Karbido», чи втілиться один з романів Андруховича у фільм, наскільки постійні мандри відривають від «українського ґрунту»?.. Такі питання, породжені звичайною цікавістю та заангажованістю в українську творчу динаміку, за можливості поспілкуватись ініціювали доволі тривалу розмову.

А виглядала вона достоту так.

- Найперше розкажіть про Вашу нову книжку. В Інтернеті з’явилася інформація, що це має бути щось на зразок «автобіографічної карти світу». Там мають бути описи міст, інформація про міста або ваші рефлексії стосовно міст, в яких ви бували. Чи можете Ви розказати більше? Які то міста? Чому їх саме 111?

- Насправді це не дуже зручне запитання, бо я вирішив все-таки продовжити працю над книжкою і поменше про неї розповідати, поки вона не вийшла. Але можу, наприклад, пояснити, чому все-таки 111. Зрештою, ще стовідсоткової впевненості немає, що саме стільки буде. Коли вона буде дописана до кінця або майже до кінця, мені стане зрозуміло точно: добре це чи ні. Поки що мені просто подобається цифра 111. Це такий паліндром. Можна читати в обидва боки. Реально кажучи, міст, про які я або невимушено цілком, або трохи з натяжкою можу щось розповісти, є від ста семи до ста двадцяти. Але деякі я відсіюю через те, що, скажімо, немає в них потреби. А деякі навпаки виникають через потребу, щоб задіяти всю абетку, за винятком м’якого знаку, звичайно, на нього не може бути міста. І, відповідно, доводиться робити якийсь відбір. Іноді ціною міст, назва яких починається на якусь поширену літеру, скажімо, «Х» або «Б». Я міг би про це місто щось написати, але, з іншого боку, необов’язково – бо нічого надзвичайного. Натомість мені обов’язково треба, щоб було якесь місто на «Ї» або на «Й». Тут, відповідно, абетка багато диктує. Я маю надію, що на березень наступного року з цим усім впораюсь. До наступного львівського Форуму маю надію, що ця книжка побачить світ. І може, в останню мить виявитися, що така абеткова композиція продиктує щось таке, що їх стане 112. Бо це така книжка, яка значною мірою пише себе саму.

Я ще таким не займався ніколи. Я насправді аж тоді побачу, і ми всі побачимо, як воно взаємодіє, коли всі тексти до решти будуть дописані і всі міста будуть вилаштувані в єдино можливому порядку. І цей порядок не я вигадав. Відповідно, можна буде бачити, як вони між собою перегукуються: чи там з’являться якісь зв’язки між ними. Тому це така відкрита ситуація, яку я сам не можу передбачити. Я просто пишу, як мені пишеться, а коли потім це все наскрізь прочитуватиму, у мене можуть з’явитися підстави щось десь змінювати: якесь місто зняти зовсім, якесь інше додати.

 - А як ідея така виникла? Коли?

- Як виникають ідеї – це така абсолютно загадкова справа. А коли? Довго тривало це виношування. Це було десь років тому чотири, коли я ще був на попередній стипендії в Берліні. Я тоді багато їздив із виступами Німеччиною. Мабуть, я задумався над тим, що складається цілий список міст, в яких я бував. Але я багато разів відкладав це. Так впритул писати я це почав десь у березні цього року.

Я остаточно зупинився на базовому списку. Тут знову ж така ситуація, що я не пишу їх в тому порядку абетковому. Пишу, як на душу ляже. Сьогодні у мене є бажання написати про місто на літеру «Х», і я пишу про Харків. Або зараз я готовий до цього міста, і я пишу. Я не бачу, як ця цілісність складеться. В мене є поки що 53 розрізнені тексти.

 - І має бути якийсь настрій до саме того міста, якісь спогади...

- Абсолютно. Завжди знайдеться місто, про яке можна більше розповісти. Про інше – зовсім мало, але теж цікаво. Мені зараз дуже багато дала подорож до Америки, де я не був фактично більше восьми років. І це, скажімо, що я мав достатньо часу вільного, кілька днів, щоб походити Нью-Йорком. Ще ніколи не мав такого задоволення самому ходити, бо завжди з кимсь, хтось щось показує.

 - Із тих міст, про які Ви пишете, яке було найбільш переломним для Вас?

- Не одне. Це буде зрозуміло кожному читачеві, воно випливатиме з обсягу і тексту. Але я вже можу сказати про деякі. Ці міста я називаю блокбастерами. Бо якщо про більшість міст звичайна довжина тексту – сторінка або дві, то про ці буде іноді 20, іноді 30. Це будуть вже такі розгорнуті тексти. Це, безумовно, Львів, Київ, Берлін, напевно, Москва і, напевно, Нью-Йорк, з яким не пов’язано багато фізично часу там проведеного, але натомість матеріал такий, що багато можна розповідати. Там навіть за годину можна прожити щось таке, що у Львові проживаєш за кілька років. 

 - Ви зараз багато працюєте з «Karbido». І я хотіла запитати про цю співпрацю – поєднання музики і поезії. Коли до Вас прийшло таке бажання і чи пам’ятаєте перший раз, коли читали свою поезію під музику? Як запам’яталися відчуття такого читання, чи це щось таке зовсім інше? Звичайно, це не нова ідея – читати під музику.

- Абсолютно не нова, але вона завжди приваблива. У моєму випадку, я про це вже неодноразово казав, що в мені заснув, можливо, навіки музикант. Але цей «хробачок» мене завжди точив, тобто таке якесь бажання знайти поєднання моїх текстів із музикою. І я зараз задумався, коли щось таке перше було. Мабуть, це було з Іздриком. Наша співпраця з Іздриком в середині 90-х років. Він створив фортепіанний цикл. Це були переважно мої вірші – цикл «Середньовічний звіринець». І ми це з ним публічно виконали кілька разів.

Пам’ятаю, що це подобалося публіці. Вперше, щоб не помилитися, я думаю, це було у Франківську. У франківській філармонії була презентація вибраного «Бу-Ба-Бу», це десь кінець 1995 року. Ми підготували це так, що він зробив якийсь запис свого фортепіанного  матеріалу. Я з цим ходив у слухавках і намагався своїми текстами потрапляти. Там не тільки треба було ритм, а буквально, щоб до мікрону якісь моменти цього вірша резонували з відповідними моментами музики. Там ішлося про те, щоб знайти адекватний темп та інтонацію до читання. І після довгих вправ ми це достатньо з ним відшліфували, ми кілька раз цей номер виконували разом. Я тут не враховую того, що ще трошки раніше я виходив із рок-гуртами. Передусім це був «Мертвий півень». Це трошки інше, бо я виходив як співвиконавець їхньої пісні на мої слова, але це не була якась самостійна композиція. Це так чи так була пісня, яку і без мене могли виконати. Пам’ятаю 1994 рік, ми це робили у львівському цирку. Того ж року було десятиріччя «Бу-Ба-Бу», я там разом із «Півнями» і «Плачем Єремії» виступав. Це абсолютно початки.

 - Якщо говорити про «Andruxoїd», то вважаю, що, прослухавши його хоч раз, Ваша інтонація «в’їдається» у доброму сенсі настільки, що читати ці вірші інакше неможливо. Інтонація, яка сформувалась у читанні під музику, є фундаментальною.

- Можливо, це аж так в мої наміри не входило. Насправді кожна людина має право і повинна якісь власні інтонації цьому надавати, але, напевно, ці авторські інтонації такі, які себе найбільш нав’язують. Мабуть.

- Якщо говорити про проект з «Karbido»–«Самогон», тепер «Цинамон» і майбутній «Абсент». Чому трилогія, чому такі назви і чому «Karbido»? Як Ви з ними сконтактували, спрацювались?

- У кожному разі я дуже радий, що випадок звів мене з цими музикантами. Звів нас у момент, коли був власне «Andruxoїd» записаний. І цей польський менеджер, директор фестивалю, який запросив «Karbido» і мене та інших поетів, він був єдиний, хто знав, що з цього може щось вийти, він його слухав, він знав цей матеріал. А музиканти з «Karbido» не знали матеріалу, мене і моєї творчості. Але вони знали, що їх запросили пограти на поетичному фестивалі – робити постійно якесь музичне тло для різних поетів. Тому вони попередньо просили тексти цих поетів, щоб там бренькати. Це мало бути саме бренькання, тому що це був такий формат, коли стоїть перед публікою поет, і публіка має бути сконцентрованою на ньому, чути його слова, його виступ. А музиканти тільки десь дуже-дуже ненав’язливо позаду. Але коли цей директор прослухав «Andruxoїd», він вирішив мене з «Karbido» якось схрестити по-іншому, не так, як усіх поетів. Він запропонував мені приїхати на день раніше, познайомитися з ними. І щоб ми спробували в якомусь іншому руслі, коли це було б рівноправно: музика і мій текст. Я приїхав, дав їм цей диск «Andruxoїd», і сказав – ось, послухайте, і щось таке зробимо з вами. А їх, як музикантів, це десь образило, чому я їм нав’язую чиюсь музику. Вони демонстративно не стали цього слухати. Коротше кажучи, ми майже нічого не підготували. А наступного дня вже був цей виступ. І десь за півгодини до виступу я їм дав тексти на руки і сказав – отут має бути таке, а тут я хотів би таке, зрозуміло, що це «Козак Ямайка» – тут має бути реґґі, а тут має бути якась така печальна балада. І вони це зробили. І як для такого імпровізу це було дуже й дуже гарно. В мене десь в архіві є брудний запис безпосередньо звідти, з місця події.

Але ми потоваришували після цього виступу. Ми десь у театральному буфеті сиділи на пиві, чи не на пиві, і домовлялися про співпрацю майбутню. І раптом вони всі загорілися бажанням, і я також, працювати рвазом. А потім це вже було питання більш організаційне. Той самий директор назбирав якихось коштів. Ми вилучили якийсь такий час, коли я теж міг приїхати до Вроцлава. А ще перед тим я вислав їм всі тексти, які ввійдуть у «Самогон», і, коли я приїхав, в них були вже готові практично композиції. Тобто мені залишалося записати тільки мій голос. І тоді ж придумали назву «Самогон». Власне, це була моя пропозиція, тому що вони – «Karbido», тому «Самогон». Їм це сподобалося, і ми тоді не думали про трилогію. Ми думали, як би видати от це, от і все. Я до цього ставився взагалі, як до епізоду, що я зацікавлений мати ще один компакт-диск, де я свої вірші читаю з музикантами. Але мені зовсім не хотілося їздити з якимись концертами, з тим, щоб це розкручувати. Я був просто вдячний Артурові Буршті (так звати того менеджера і видавця), що він це зорганізував, знайшов ці кошти. Але Артур не просто це так зорганізував, він вирішив давити з тим, щоб ми ще й концертували – йому треба було продавати диски. І у 2006-му це був такий же фестиваль, але вже рік після того, і ми зіграли прем’єру «Самогону», що було дуже гарно прийнято. І аж тоді під кінець року прийшла ідея, що ми ж це можемо видати також українською мовою. Наша співпраця – це такий дуже повільний процес. Ми рідко бачимося. Іноді ми достатньо інтенсивно листуємося. Коли вже вийшов український «Самогон» минулого року, і коли ми зробили цей тур по Україні, ми раптом це полюбили. Нам тепер хочеться їздити і виступати.

А «Цинамон» народився завдяки іншій випадковості. У Дрогобичі раз на два роки відбувається інший фестиваль, присвячений пам’яті Бруно Шульца. І організаторка цього фестивалю Віра Меньок заздалегідь запросила мене показати музично-поетичний перформенс із Міколаєм Тшаскою, тобто знову все почалося з «Andruxoїd». Міколай дав свою згоду, і це мало відбутися у травні 2008 року. А потім якось за кілька місяців перед фестивалем з’ясувалося, що Міколай ніяк не може приїхати. Щось треба робити, якось рятувати цей номер. Бо вже в якихось фестивальних програмах це з’явилося, і я їй підказав «Karbido». Кажу, останнім часом я більше з ними працюю. Єдина тут проблема, що замість одного Міколая їх має бути аж 4. Це проблема витрат, фінансова, організаційна. Але якщо йдеться про творчий бік, то це може вийти щось набагато цікавіше, і ми зіграємо якусь справді нову програму. І вона погодилася, запросила «Karbido», і ми тоді стали через поштові контакти придумувати, що ж це мало би бути. Ну, це треба пов’язати з Бруно Шульцем, бо це все ж фестиваль його пам’яті. А з іншого боку, це має бути щось нове. Це не має бути якась така «консерва», 30-ті роки чи щось таке. Тоді спала на думку ця назва – «Цинамон», оскільки одна з головних книг для розуміння Шульцової творчості – «Цинамонові крамниці». У нас вживають слово «кориця». Ми домовилися з музикантами так, що ми робимо, на відміну від «Самогону», камерний проект, щось на зразок якогось такого кібер-кафе, якийсь такий обмежений лаконічний простір, що їх буде не четверо, а троє. Тобто нам не потрібні барабани, відпадає ударник. І вони втрьох решта приїжджають зі своїми леп-топами, і ми робимо насправді електронний проект. Причому власне такий ембієнт, внутрішній, буквально якась квартирна така музика. Я відібрав свої вірші давнішого часу, ніж на «Самогоні», але це один і той самий світ завжди – стара Галичина, божевільні, диваки, якесь містечко – світ, де міг Бруно Шульц перебувати поруч із ними. Тому це до нього прив’язано. А робилася ця пра-пра-пра-прем’єра в Дрогобичі. Вони приїхали буквально вночі напередодні нашого виступу. Але відпала ідея, щоб в якомусь кафе це робити, тому що все-таки замало людей могло би потрапити, ніж було охочих. І нам запропонувала Віра абсолютно геніальну штуку. Там у них дуже симпатичний двір міської ратуші: таке патіо, внутрішній дворик. І було домовлено, що ми весь день можемо готуватися, а на вечір мав бути цей концерт. Звісно, хлопці приїхали із заготовками. Вони такі, що завжди працюють наперед. Вони мали мої тексти. І ми з ними впродовж дня пройшли всю програму. Надвечір ми її виконали. Це дуже сподобалося, і тоді ми вирішили, що ми будемо працювати над таким повноцінним альбомом «Цинамон». 23 листопада в Польщі буде прем’єра, диск побачить світ. Ми насправді розвинули все те, що було в Дрогобичі. Зараз це таке далеке одне від одного, але основи лежать там. Зараз це обросло звуками. Вони, скажімо, поки готувався диск, їздили з концертами в багато інших міст і просто записували звуки. Крила голубів десь записали в Єрусалимі, рух вуличного транспорту десь в Единбурзі, а ще щось записали в Гонконзі. І вони купу всяких додаткових речей повводили туди. Плюс в останній момент у нас з’явився ударник. Це теж така дуже смішна по-своєму історія. Такий геніальний барабанщик, швейцарець молодий, який має два власні диски, лише на барабанах грає. Його звати Петер-Конрадин Цумтор (майже Цумбруннен). Він живе в якомусь там високогірному селі глухому в Швейцарії, але він дуже стежить за музичними новинками з Інтернету і виловлює їх, і так далі. І паралельно з тим він не знав, що ми працюємо разом, але він великий шанувальник моїх книжок. Він взагалі великий фанат української літератури, але може її читати лише в німецьких перекладах. Останнім часом він просто захоплений Тарасом Прохаськом, в якого зараз єдина книжка німецькою вийшла, і він її читає. І він зробив дуже таку дивну штуку: зняв з Інтернету деякі з тих композицій, які «Karbido» вивішувало. У власній студії пододавав до них партію ударних, і знову ж таки Інтернетом їм повідсилав. І це їм дуже сподобалося. І зараз от на диску, який вийде, його практично немає, в кількох місцях тільки він вступає. Але коли ми концерти будемо робити – він обов’язково з’явиться. І це серйозно вплинуло на виконання, концертний варіант набагато жорсткіший. Більш роковий, на диску ще домінує така м’якість.

Коли стало фактом, що ми робимо другий диск, то вилаштовується така лінія, і хочеться, щоб було три. І тоді ж виникає ідея, що буде трилогія. Ми ще поки нічого не маємо. Але про це вже скільки повторено в інтерв’ю, що ми зобов’язані будемо це робити.

 - Ви багато їздите, живете і в Україні, і на Заході. Така концепція «двох світів» Вам вигідна? Якщо говорити про асоціації, то що є там, чого нема тут, і навпаки?

- Я уточню, що це не можна було собі скласти як життєву концепцію, раціонально. Життя само вивело на це. І коли я задумався над тим, чому я так часто погоджуюсь їхати (хоча не завжди погоджуюсь, якби я всі можливі запрошення приймав, я б тільки там і сидів). Але чому все-таки я погоджуюсь, і чому повертаюсь. Я дійшов такого висновку, що, мабуть, це само мене знайшло. І ця ситуація мені найбільш відповідає. Але аж так називати це життєвою теорією чи концепцією я б не став. Про ці асоціації, я думаю, що є якась така справа, що там і там я ціную цю ситуацію бути своїм, бути включеним в це життя і розуміти його, розуміти, що взагалі тут зараз відбувається. Насправді відмінності не такі великі, як нам може здаватися. Це все дуже узагальнено, бо насправді немає чогось такого єдиного, як єдиний Захід. Є одна картинка цього світу десь в Італії чи Іспанії, зовсім інша – в Німеччині, ще інша – в Америці. Але що може їх об’єднати? Є такий фантом, називається «Західна цивілізація». Насправді на такому рівні є відпрацьованість речей, які функціонують. Ти можеш зручно розпорядитися своїм часом, бо на якомусь базовому рівні вже все укладено. І воно укладено тисячоліттями. Бо це все знайдено ціною постійного допасовування, пошуку тощо. Це здатність думати наперед і планувати.

 - Раціональність і прагматизм.

- Абсолютно так. Але вони на такому рівні шліфовані, що за цим можна вже якийсь містицизм іноді побачити. Бо це насправді не є якась високо ідеальна структура – «Західна цивілізація». Насправді йдеться про кілька базових речей, які були від початку, вирішувались завжди. Було визначено, що потрібні добрі дороги, що потрібно боротися з нечистотами, працювати над ідеєю з водогоном і каналізацією – такий от рівень. І ще, мабуть, намагання людей домовлятися між собою для того, щоб вигравали всі разом, щоб вигравало суспільство. А от у нас це відсутнє. А якщо присутнє – то в якихось непомітних для нас ознаках. І насправді іноді це дуже потрібно, насправді іноді потребуєш цього занурення в рідний, власний хаос, невлаштованість. У цьому теж є щось дуже привабливе. Але хотілося б, щоб хоч якусь частина цього ми перейняли. Тому що на рівні якихось обов’язкових у світі викликів ми ніяк не можемо втриматися, витримати цивілізовану планку, як от з епідемією зараз. Я дуже туманно говорю, але в принципі це явище, яке роками знають у кожній країні, але до неї завжди підготовлені. Як би там не було, вони завжди думають про це майбутнє, завжди планують. Є ще така штука, що вони завжди планують також і найгірший сценарій. Вони думають, добре, ми тут на 100% все розпланували, все має діяти, але може статися все одно щось – в такому разі і т.д., і т.д. Нам це зовсім не притаманно, в нас навіть позитивного плану немає. В нас є просто розрахунок на фарт. Пощастить, винесе, якось воно буде, виліземо, проб’ємося, прорвемося і т.д. Це така якась принципова різниця. Але я не хотів би стверджувати, що це якесь наше українське, що воно невиправне, що це нам судилось і ми такими будемо. Ми насправді дуже нестійкий поміжцивілізаційний терен – українці. Ми відтворюємо у своїй ментальності певні базові риси тієї східної цивілізації, але ми цілком відкриті, ми потенційно здібні, здатні навертатися в цю західну цивілізацію. Тут іде наша внутрішня боротьба за нас самих, до чого ми схилимося. А найкраще було б, зберігаючи багато цієї спонтанності і непередбачуваності, назвімо це такими м’якими словами, в той же час перейняти багато цієї ґрунтовності. Я впевнений, що такі дифузії можливі. Бо в Європи як континенту нема майбутнього, якщо вона не буде переймати «схід» від Заходу і «захід» від Сходу.

 - Шпенглер про це казав. Але якщо говорити про Схід – не той, що за нашим східним кордоном, а якщо взагалі говорити про Схід в позитивному сенсі, то де на Сході ви хотіли б побувати, що Вас вабить? Ви все-таки людина західна.

- У моїй новій книжці фактично немає Азії, бо я не був там. Але я уникаю і не хочу, бо мені власне це нецікаво, відвідувати якісь далекі землі, країни в туристичному сенсі. Просто відвідати, бо я ще там не був, а кажуть там цікаво – я не стану цього робити. Мені треба, щоб на це вивела якось доля, і щоб це не була банальна туристична подорож. І коли я оце зараз виступав в одному з університетів в Америці, я зауважив під час читання, що там сидить молодий хлопчина – індус на вигляд. І це підтвердилося потім, бо він до мене підійшов і заговорив. І, звичайно, він був здивований, чому я написав цикл віршів «Індія», а я з них дещо там прочитав. Я знав, що він підійде з цим запитанням. Він почав запитувати мене, чи я там був, я став пояснювати, що ні і що це не та реальна Індія, а Індія, як її собі уявляла середньовічна людина десь в Європі, як край світу і кінець географії. І в нас затяглася ця розмова, і мені було незручно, бо в черзі стояли інші люди по автографи і т.д. Тому я запропонував, щоб ми продовжили мейлом спілкуватись. І ми зараз листуємося. Він має три імені, одне з них Ґаутам. Я його запитав, де там ім’я, а де прізвище, я хотів би знати, як до нього звертатися.

А він до мене звертається «Dear Sir», дуже дивно, ніхто так до мене не звертається, з якоюсь такою східною повагою. Він написав, що «Ґаутам» – це прізвище, що він із роду Ґаутам. Я написав, що «Ґаутама» – це одне з імен Будди. Він народився, як Ґаутама. І він написав: «звичайно, він із нашого роду. Це мій рід, я з цієї родини. Ми брахмани. І Будда – це 5 століття до нашої ери, а насправді нам десятки тисяч років. Будда – це один із наших». От він мене тепер постійно кличе до Індії: «Індія – це не Бомбей, не Делі. Це тільки туристам показують, а Індію треба знати глибше». І це як якийсь такий, скажімо, знак для мене. Я до цього мушу з великою уважністю поставитися. Такі речі прийнятні. І якби щось таке зав’язалося з Японією, я б попри всі упередження до неї теж поїхав. Але не хочеться їхати в якісь Емірати чи Туреччину, бо там пляжі, і таким чином доплюсувати цю країну до свого списку.

- Воно так ніби само собою стається.

- Так, щось трапилося, що серед тієї нечисленної авдиторії був саме такий екзотичний тип. І «Індію» я став читати не з огляду на те, що він тут присутній, а тому, що залишалося якихось останніх 5-7 хвилин. І якраз у Майкла Найдана був переклад кількох частин. А потім думаєш – випадково це чи невипадково. Але це остаточно можна буде сказати вже після подорожі до Індії.

 - В Інтернеті з’явилась інформація про екранізацію «Рекреацій». Це має бути короткометражка Володимира Тихого. А чи хотіли б Ви зняти повнометражну картину за своєю книгою? Яка б це книга мала бути? І якщо говорити уявно, то якби Ви мали можливість, кому б довірили режисерування? Уявімо, що це міг би бути Тім Бартон, Джим Джармуш, брати Коєни?..

- (сміється) …Ми з Михайлом Найданом завжди думали, що будемо екранізувати «Перверзію», і що ми запросимо Романа Поланского. Але тепер ця справа під великою загрозою, бо його можуть засудити, він десь там досі в тюрмі сидить. Це жарт, звичайно. Я думаю весь час, що якби мав змогу цьому повчитися, то я би хотів сам ставити фільм і це був би фільм за «Перверзією», за її мотивами. У мене є навіть готовий, майже готовий кіносценарій, який мала ставити інша людина, але наші розбіжності були завеликі. Я не погодився, щоб цей режисер так змінив усе. І тому воно заморожено, воно нікуди не розвивається, не рухається. Це мав би бути дорогий фільм. Але я чекаю якоїсь такої нагоди, такого дня, бо думаю, це знову ж таки є якісь такі ігри долі. Бо знову ж таки, якщо воно в мене десь там лежить, то воно фільмом колись обов’язково стане. До цього фільму я би бачив режисера радше такої зовсім молодої школи. Тому що я цей фільм бачу, як такий різновид екшену, треба бути дуже сучасним у кінематографічній мові. І в той же час я хотів би бути поруч, бути другим режисером. Але суто технічний бік взяв би на себе цей невідомий нікому молодий талант, який може красиво скомпонувати, змонтажувати, поставити сцени.

 - Якщо вести мову про інше. Ви починали як поет, і у есеї «Час і метод» писали про свої перші вірші як «пасивно споглядальні» та «ідейно неспроможні». Чи вважаєте, що має бути інакше?

- Це з іронією. Мені це закидали. Я був гарячим захисником цього, що поезія не має нести якусь ідеологію в собі. Тоді така ідеологічна фішка, що у виховній роботі з молоддю говорилося про «активну життєву позицію» радянської молоді. І я це ненавидів. Тому пасивна споглядальність видавалась мені дуже потрібною рисою, коли у мене з’явився досвід з офіційними редакціями і видавництвами, в мене всюди цього вимагали.

І мені постійно закидали ці моменти – «ідеологічна неясність, туманність» і «пасивна споглядальність». Пам’ятаю, що в мене дуже часто «вікно» було присутнє, у віршах – погляд з вікна присутній, що може бути пасивніше. І цей редактор якесь там надцяте «вікно» обкреслював і писав на полях – «хоч би вже раз вийшов з хати» (сміється). Завдяки їм я зрозумів ще одну штуку, що справді «не стільки світу, що в вікні». Одна справа ця комуністична ідеологічність, але без платформи ідей певних і без життєвої активності поет справді втрачає щось. Він мусить кудись виходити у світ. Ця, власне кажучи, стадія розуміння завершилася на виході моєї першої збірки 1985 року, і я вже з достатньо інших позицій про це все думав. Я почав думати про самоцінність реальності як такої, яка є, можливо, ціннішою від поезії, чому ні. Перед тим мені видавалося, що поезія понад усе, а все решта – приземлені дурниці.

 - Коли прийшло усвідомлення того, що «я пишу добре, і це – моє»? Чи це було усвідомлене рішення, чи це прийшло само собою?

- Складалося докупи кілька речей. Я з цим нічого не міг поробити: час до часу мене тягнуло до писання, і все. Під впливом чогось, першопоштовх у чомусь прочитаному, побаченому – витягав якийсь там зошит і писав. З якогось віку став робити самвидавчий часопис, це ніби свідчило про потяг до журналістики, але яка там журналістика, там все ж таки була вигадка. А паралельно з цим я мав досвід шкільної рутини, коли мав за твори найвищі оцінки, їх зачитували перед класом, іншим учням ставили в приклад, перемагав з цими творами на олімпіадах. Мені було таке підтвердження, що мені це дається, що це ніби моє.

 - Чи Ваше постійне мандрування породжує бажання якогось затишшя?

- Так, безумовно. Це я тут, удома знаходжу. Це гарно якось так чергувати. Затишшя мені потрібно ще й для того, щоб якісь нові речі створювати. Тому що в розхристаному стані, в дорозі нового я нічого не можу написати. Це не приносить радості. Я міг би зусилля якісь прикладати, але навіщо? Я можу активно працювати в потягах, літаках, на вокзалах – перечитувати, виправляти вже те, що написане. Але створювати новий текст мені треба на своєму місці.

 - Що б Ви ще хотіли встигнути як письменник?

- О, я ще страшенно багато хотів би встигнути! Я ще не збираюсь «закривати лавочку». Після цієї книжки з містами побачимо, бо в мене є ще ідея кількох романів. Насправді я повільний у підході. Є ще ідея збірки коротшої прози, де будуть історії з якоюсь постаттю в центрі. І це будуть фактичні люди, які справді існували. Невигадані люди, історичні постаті. Якийсь, скажімо, несподіваний погляд на негідника чи крайнього грішника, яким він там постає в історії. І для цього мені потрібна фактична база, яка дозволяє іншими очима глянути на те, що він робить. 

І якщо в мене назбирається достатньо таких історій на книжку, то буде книжка. Це виникло з потреби написати текст до збірки «Сто тисяч слів про кохання», де я написав текст про вбивство Бандери, але в центрі оповіді не він, а його вбивця. Після цього тексту я подумав, що можна назбирати таких постатей на цілу книжку. І можна спробувати якось більш багатозначно потрактувати кожну з цих ситуацій. Але є лише кілька, на книжку не вистачає. Це складається більшою мірою випадково. Я якраз зовсім не по-західному на випадок покладаюся, типово для всіх нас.

Інтерв’ю для сайту Zaxid.net


Архив
Новости
От коронавируса умер мэр Новгород-Северского Олег Бондаренко, которого переизбрали 25 октября, — СМИ 22:02
В СНБО заявили, что в решении КС отменить "е-декларирование" виноваты внешние силы 21:56
США поддерживают украинцев и Зеленского в борьбе с усилиями по сворачиванию реформ, - посольство 21:42
В Харькове скончался пенсионер, который дважды оказался под колесами автомобилей 21:33
Киевляне с первого дня почувствуют, что "Слуга народа" выполняет свои обещания, — Тищенко 21:00
Температура начнет падать, а дожди и туманы придут почти во все области. Прогноз погоды на 30 октября 21:00
В Одессе работник ГосЧС поджигал элитные автомобили на заказ 20:52
ВСП уволил главу Судебной администрации Холоднюка 20:46
Минфин снова выплатил 285 млн гривен долгов бывшего завода Порошенко 20:25
Кабмин обязал НАПК открыть доступ к реестру электронных деклараций чиновников 20:15
больше новостей
"Слуга народа" Гунько победил Ляшко на довыборах в Раду с отрывом в 2,3% голосов 09:19
Назначение и перерасчет пенсий. Могут ли родственники принести в ПФУ документы за пенсионера 05:35
Киевский трамвай. Фото: thekievtimes.ua
Сегодня один из трамвайных маршрутов в Киеве прекратит курсирование до конца года, а еще несколько изменят трассы движения 05:45 Карта
Кабмин предлагает установить лицами преклонного возраста с 60 лет 20:21
Банки массово блокируют переводы украинцев. Какие транзакции могут посчитать подозрительными 05:45
Исторический рекорд не за горами. Нацбанк опубликовал курс гривны 05:00
Пенсионеры могут оформить стаж в двойном размере. Но он положен не всем 04:00
Тариф на вывоз бытовых отходов в Украине будет насчитываться по-другому: объяснение Кабмина 20:17
Субсидии в новом отопительном сезоне. Как оформить и крайние сроки подачи заявлений 05:30
Накопить на пенсию в Украине можно самостоятельно: как обеспечить себе достойную старость 05:30 Инфографика
больше новостей
Кабмин хочет погасить задолженность перед шахтерами, взяв деньги из Фонда по борьбе с COVID-19, — депутат 16:59
Киевский трамвай. Фото: thekievtimes.ua
Сегодня один из трамвайных маршрутов в Киеве прекратит курсирование до конца года, а еще несколько изменят трассы движения 05:45 Карта
Минфин снова выплатил 285 млн гривен долгов бывшего завода Порошенко 20:25
Кабмин предлагает установить лицами преклонного возраста с 60 лет 20:21
Банки массово блокируют переводы украинцев. Какие транзакции могут посчитать подозрительными 05:45
МАУ решила закрыть представительства еще в пяти странах 15:24
Назначение и перерасчет пенсий. Могут ли родственники принести в ПФУ документы за пенсионера 05:35
100 млн гривен из "коронавирусного фонда" потратят на "патриотические сериалы" 15:29
Проверки деклараций и образа жизни признаны неконституционными, — решение КС 21:35
В Ровенской области бывший сотрудник МВД хотел купить должность начальника Нацполиции за 1 млн долларов 19:01
больше новостей

ok