Сьогодні реальність така: режим Мадуро тримається, Вашингтон то відкручує, то знову закручує вентиль санкцій, а PDVSA (нафтовий монополіст у Венесуелі) намагається вижити між судами, бартерними схемами й китайськими посередниками. У 2024 році компанія змогла наростити видобуток до близько 952 тис. барелів на добу й експортувати в середньому 805,5 тис. барелів, заробивши $17,5 млрд на закордонних продажах, значною мірою завдяки тимчасовим ліцензіям США для Chevron та інших гравців. У вересні 2025-го експорт уперше з 2020 року перевищив 1,09 млн барелів на добу, а власний видобуток сягнув приблизно 1,1 млн барелів на добу — максимуму з 2019 року. Але це все ще лише тінь від тих приблизно 3 млн барелів на добу, які Венесуела видавлювала з себе на піку дві декади тому.
Питання, яке реально хвилює ринок, — що станеться, якщо режим Мадуро буде змінено на уряд, прийнятний для США та ЄС, і санкційна конструкція буде демонтована не фрагментарно, а системно. Це означатиме не просто повернення кількох десятків танкерів у легальний обіг, а потенційну спробу повернутися до видобутку 1,5–2 млн барелів на добу в середньостроковій перспективі. І тут важливо не переоцінити ні швидкість, ні масштаб, але й не недооцінити політичну вагу такого сценарію для Росії та Китаю.
Венесуела до "дня Х": великі цифри на папері, маленькі барелі в реальності
Формально Венесуела — нафтова наддержава номер один за запасами. Оцінки 2025 року показують близько 303 млрд барелів доведених запасів, тоді як у Саудівської Аравії — приблизно 267 млрд, у Ірану — 209 млрд, у Канади — 170 млрд, в Іраку — 145 млрд, у Росії — близько 80 млрд, у США — менш як 70 млрд барелів. На папері Каракас сидить на майже п'ятій частині світових запасів, але за фактичним видобутком перетворився на гравця другого-третього ешелону.
Падіння з 3,4–3,5 млн барелів на добу наприкінці 1990-х до менш ніж мільйона сьогодні — результат не лише санкцій. Це хронічне недоінвестування, зруйнована інфраструктура, відтік кадрів, корупція в PDVSA та політизація управління. Аналітики Energy Information Administration ще у 2023 році оцінювали, що при відносному відновленні інвестицій короткострокова стеля Венесуели — близько 900 тис. барелів на добу, а далі довгий ріст упирається в необхідність десятків мільярдів доларів капіталовкладень. Оцінка для самої PDVSA кількарічної давнини — понад $70 млрд інвестицій, з них близько $58 млрд лише для повернення до рівня кінця 1990-х.
Санкційний режим США з 2019 року додав свій шар: фінансові обмеження, заборона торгівлі з PDVSA, вторинні санкції для трейдерів. Під адміністрацією Байдена OFAC видав General License 44, яка тимчасово дозволила транзакції в нафтогазовому секторі Венесуели, включно з операціями Chevron та інших компаній, але ліцензію у квітні 2024-го було замінено більш вузькою 44A. Уже у лютому 2025 року адміністрація Трампа повністю закрила "вікно можливостей", скасувавши ключову ліцензію для експорту венесуельської нафти до США й фактично відрізавши близько третини ринку збуту Каракаса.
У відповідь Венесуела агресивно переорієнтувалася на Китай: у листопаді 2025 року близько 80–84% експорту сирої нафти йде прямо або опосередковано до КНР через мережу маловідомих трейдерів, ще трохи — до США через Chevron та до Куби. Фактично Китай став "квазі-монопольним" покупцем венесуельської нафти зі знижкою й отримав політичний важіль над Каракасом.
На цьому фоні глобальний ринок живе в режимі помірного перенасичення. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує, що світова пропозиція нафти у 2025 році зросте до в середньому 106,3 млн барелів на добу, а у 2026-му — до 108,7 млн барелів на добу, тоді як попит додасть лише 1,3–1,4 млн барелів на добу щороку. Ціни залишаються під тиском, а доходи Росії від експорту нафти та газу у жовтні 2025-го впали на 27% рік до року на тлі санкцій, "тіньового флоту" й знижок до бенчмарків. В такий ринок будь-яке нове джерело важкої сировини сприймається не як порятунок, а як додатковий фактор зниження маржі для чинний експортерів.
Після Мадуро: реалістичний діапазон додаткової пропозиції та конкуренція з РФ
Якщо припустити сценарій, коли Мадуро йде, до влади приходить більш керований для Заходу уряд, а США та ЄС знімають більшість енергетичних та фінансових санкцій з PDVSA, перший ефект буде суто юридичним: венесуельська нафта перестане вважатися токсичним вантажем, повернеться страхування великих клубів, нормальні доларові розрахунки й прозорий трейдинг. Це миттєво скоротить дисконт, з яким Венесуела продає свою важку нафту Китаю, і відкриє дорогу до повернення на ринки США та Європи.
З погляду фізичних обсягів революції не буде. Станом на 2025 рік реалістична база — приблизно 1,0–1,1 млн барелів на добу видобутку й трохи понад 1 млн барелів експорту. Навіть за оптимістичними оцінками західних і венесуельських експертів, у найближчі 3–5 років, за умови доступу до капіталу і технологій, країна зможе вийти на 1,5–2 млн барелів на добу стабільного видобутку. Повернення до історичних 3 млн барелів більшість аналітиків уже не вважає реалістичним горизонтом на одне покоління без реформи самого PDVSA й масштабної приватизації.
Однак навіть додаткові 0,5–1 млн барелів на добу важкої сировини з Венесуели — це суттєво. Для американського ринку така нафта — прямий конкурент канадським важким сортам, які завантажують НПЗ Мексиканської затоки. Аналітики Enverus прямо пишуть: кожен барель венесуельської важкої нафти, що повертається до Gulf Coast, загострює конкуренцію для канадських постачальників і тисне на дисконт до Brent. Для Росії це означатиме ще один джерело "заміщення" Urals і ESPO на ринках, де РФ досі утримується попри санкції, але вже продає з серйозними знижками.
Зняття санкцій з Венесуели розширить набір альтернатив для НПЗ, які сьогодні змушені ловити російську нафту через "тіньовий флот" та складні платіжні схеми. У момент, коли Росія й так продає зі знижкою й втрачає доходи через обмеження на фрахт та страхування, поява на горизонті більш легального й прогнозованого поставника важкої сировини з Латинської Америки зробить позиції Москви ще слабшими.
За обсягами видобутку Венесуела навіть у найоптимістичнішому варіанті лишатиметься нижче Росії, Саудівської Аравії, США чи Іраку. Росія у вересні 2025 року видобувала близько 9,3 млн барелів на добу, що в понад чотири рази більше за нинішній рівень Венесуели, навіть якщо брати максимум 2025 року. Але різниця в тому, що кожен додатковий барель з Каракаса, який заходить на ті самі ринки, що й російський Urals, працює проти здатності Кремля шантажувати дефіцитом і проти його бюджетних доходів.
Для ОПЕК+ це означатиме головний біль з квотами. Формально Венесуела — член ОПЕК, але через колапс видобутку її роль у альянсі була мінімальною. Після зняття санкцій доведеться або реструктурувати механізм квотування, допускаючи їй швидкіш нарощування видобутку ціною скорочень для інших (включно з Росією), або де-факто погодитися з тим, що Венесуела виходить "понад квоти" й посилює перенасичення ринку. Жоден із сценаріїв Москві не вигідний.
Чому Росія й Китай тримаються за Венесуелу й що вони втратять після зміни режиму
За роки санкцій Венесуела перетворилася для Росії і Китаю на зручний майданчик і політичний актив. Росія, ще через стару Rosneft, а тепер через структуру Roszarubezhneft, прив'язала до себе низку спільних підприємств із PDVSA в західній Венесуелі — Boqueron, Perija та інші. У листопаді 2025 року Національна асамблея Венесуели схвалила пролонгацію цих спільних проектів до 2041 року з планом інвестицій близько $616 млн і цільовим видобутком приблизно 16,6 тис. барелів на добу. Формально це скромні цифри, але значення інше: юридичні угоди на десятиліття, доступ до ресурсної бази, політична присутність у Латинській Америці.
Китай зайшов значно глибше й ширше. Пекін кілька разів видавав Каракасу довгострокові кредити під поставки нафти на десятки мільярдів доларів, а у 2025 році приватна китайська компанія China Concord Resources Corp отримала рідкісний 20-річний контракт на розробку двох нафтових родовищ із планом інвестицій понад $1 млрд і ціллю підняти видобуток до 60 тис. барелів на добу до кінця 2026 року. Більше того, близько 80% венесуельського експорту сьогодні йде до Китаю прямо або через сірі ланцюжки посередників.
Для Китаю Венесуела виконує три функції. По-перше, це джерело дешевої важкої сировини, яку можна змішувати з іншими сортами й оптимізувати роботу азійських НПЗ. По-друге, це політичний клієнт у Латинській Америці, який розбавляє вплив США й дозволяє демонструвати присутність "Глобального Півдня". По-третє, це полігон для обходу західних санкцій, де обкатуються логістичні й фінансові схеми, які потім можна застосовувати щодо російської, іранської чи іншої "токсичної" нафти.
Для Росії Венесуела — елемент ширшої стратегії: використовувати будь-яку антисистемну владу у Латинській Америці для створення нервового тла для США. Продовження спільних проектів до 2041 року на фоні війни проти України — демонстративний сигнал, що Москва не збирається здавати позиції навіть там, де має мінімальний економічний зиск.
Після зміни режиму і нормалізації відносин із Заходом обидва гравці стикаються з ризиком втратити монопольний доступ. Новий уряд Венесуели буде змушений балансувати між обслуговуванням старих боргів перед Росією та Китаєм і залученням капіталу з США та ЄС. Щойно у Каракас зайдуть великі західні компанії з технологіями, капіталом і юридичним захистом, політична вага Москви й Пекіна почне танути. Їхня перевага — у санкційній "сірій зоні", а з її зникненням вони перетворюються на ще двох кредиторів серед багатьох.
З погляду США, "розморозка" Венесуели після зміни режиму — це інструмент подвійного тиску: на Росію, яка отримає ще одного конкурента в сегменті важкої нафти, і на Канаду, яку завжди можна тримати в тонусі загрозою заміни її барелів латиноамериканськими. Для Європи додаткові венесуельські обсяги — це ще один аргумент на користь диверсифікації від російської сировини, хоча ключовим ринком залишатиметься все ж таки Мексиканська затока.
У підсумку зняття санкцій з Венесуели після відходу Мадуро не зробить революції в фізичних обсягах світової нафти, але суттєво змінить політичну географію ринку. На горизонті 5–7 років можна говорити про плюс 0,5–1 млн барелів на добу важкої сировини, яка конкуруватиме з російською й канадською нафтою на ключових ринках. За умов уже існуючого перенасичення пропозиції це працює проти російських доходів, послаблює санкційну драму довкола російської нафти й одночасно урізає монопольний вплив Китаю на Каракас. Саме тому Москва й Пекін так педантично цементують свої угоди з нинішньою владою Венесуели — вони чудово розуміють, що політично вигідна їм закрита Венесуела з дисконтною нафтою може вже завтра перетворитися на ще одного конкурента, який працює вже не на них, а з Вашингтоном.
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.