Максим Вакуленко: Слово про фемінативи

Останніми роками український мовний простір рясно заполонили фемінативи – іменники на позначення осіб жіночої статі. Здавалося б, цілком нормальне явище, адже кожна мова розвивається, прагнучи відобразити нові реалії. Але все не так просто.

Знаменно, що тезу "мова розвивається" стосовно українських фемінативів активно використовують російські тролі, які раптом стали великими прихильниками українських мовних реформ. Крім того, в колі українських (і не тільки) мовознавців склався дивовижний консенсус щодо неприйняття неофемінативів – новітніх жіночих назв. Чому дивовижний? Та тому, що в інших питаннях ці ж мовознавці зовсім не демонструють єдності, обстоюючи свої власні погляди та нещадно критикуючи опонента.

Отже, бачимо передумови для розколу, поляризації українського суспільства в питанні фемінативів. З одного боку, гендерно-мовні активісти рішуче їх просувають, з другого – мовознавці виступають напрочуд єдиним блоком, намагаючись (у міру своїх обмежених ресурсів) якось цьому протистояти.

Ситуація стрімко котиться до словацької, де мова розколота фактично на дві частини: у сфері освіти активно уживають фемінативи, а в інших ні. Різниця між словацькою та українською мовами та, що у словаків немає агресивного сусіда, який прагне знищити їхню мову і їхню державу. У нас такий сусід, на жаль, є.

І тут постає питання: кому вигідна ситуація розколу українського суспільства, коли одна його частина протистоїть іншій на мовному ґрунті? Як кажуть, тут і до ворожки не ходи – адже цей ворог саме зараз веде активну гібридну війну проти нас, намагаючись знищити українців і фізично, і ментально. І ослаблення позицій української мови – це шлях до її знищення, який стелить нам ворог. Тож автора зовсім не дивує, що російські тролі так охоче беруть участь у дискусіях навколо фемінативів, роздмухуючи мовні суперечки між українцями. На жаль, у нашому суспільстві ще вистачає так званих "корисних ідіотів", які ведуться на ці провокації і несуть зерна розбрату далі. Тож варто спокійно і неупереджено розібратися в питанні фемінативів.

Чому, власне, "фемінатив", а не "фемінітив"?

Орфографічний варіант "фемінітив" уживають переважно гендерні активісти. Ні на що не натякаючи, зауважимо тут, що в російській мові закріпилася подібна форма – "феминитив". Мовознавці ж, згідно з рекомендаціями Алли Архангельської щодо утворення відповідної назви, вживають переважно варіант "фемінатив" – хоча іноді й послуговуються формою "фемінітив" для стилістичного маркування. Тож уживання "а" чи "і" в цьому слові є своєрідним маркером, який часто вказує на статус чи мовознавчу кваліфікацію автора тексту – трохи як наклейка "я з команди А" чи "я з команди Б".

Чому автор зацікавився темою фемінативів?

Усе почалося дуже давно. Бабуся автора Євгенія Смолинська була дуже здібною до мов, тож під час навчання в Київському інституті народної освіти (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) її викладач – відомий мовознавець Михайло Калинович – називав її "наша філологиня". Фемінативом. Як дружині репресованого (а її чоловіком був безпосередній учень і близький колега Михайла Грушевського, історик та етнограф Тодор Гавриленко), їй "не рекомендували" займатися наукою, тож свій мовознавчий потенціал вона спрямувала на викладання мови в школі. А потенціал був такий, що вона цікавилася історичною та порівняльною граматикою слов'янських мов, а в її бібліотеці були книги, які є далеко не в кожного сучасного українського мовознавця – Мейє, Тимошенка, Соболевського, Істріної... Вільно володіла всіма слов'янськими мовами, а ще німецькою та французькою. До самої смерті уважно читала фаховий журнал "Мовознавство", роблячи помітки на берегах. Ось ця людина і сприяла тому, що в автора ще змалку пробудився інтерес до мов і розвинулося вміння аналізувати мовні явища.

Полюбляла бабуся висловлюватися патетичними гаслами, зокрема: "Є вчителі". Глибоко розуміючи мовні механізми, в цьому гаслі вона ніколи не вживала на додачу "та вчительки", як це, можливо, зробили б сучасні мовні реформатори.

А звідки прагнення до просвітництва? Від батька, від тої ж бабусі, а ще від її батька – прадіда автора Сергія Смолінського. Той багато років учителював по всій Україні, а після Другої світової війни був директором Львівського педінституту (нині – Дрогобицький державний педагогічний університет).

Вагомим чинником інтересу автора до фемінативів є також те, що його докторська дисертація була присвячена дослідженню суміжної теми – українській термінології. А теорія терміна описує чимало підходів, які можна і слід застосовувати до ширшого класу мовних явищ, а не тільки до спеціальної лексики. До таких складників термінологічної науки належать насамперед поняття про статистичний і аналітичний методи дослідження, поняття про семіотичний трикутник, критерії вдалого терміна тощо.

Як це все стосується фемінативів? Не заглиблюючись у деталі, можна з упевненістю стверджувати, що фемінативи, позначаючи специфічні об'єкти навколишньої дійсності – а саме людей жіночої статі – мають подібні до термінів властивості і підкоряються подібним закономірностям і правилам.

Мова і мислення

Знаменитий український мислитель і мовознавець Олександр Потебня наголошував, що мова і мислення нерозривно пов'язані. А цей зв'язок виражається так званим семіотичним трикутником, який відомий ще з часів Арістотеля і описує механізм утворення назви для об'єкта навколишньої (або уявної) дійсності. При цьому жоден об'єкт не набуває словесного вираження безпосередньо. Перед тим, як отримати назву, він проходить етап концептуалізації – тобто переосмислення і узагальнення – на якому визначають суттєві риси цього об'єкта, характерні для всіх подібних об'єктів. На основі цих спільних суттєвих рис і виробляють відповідну назву (термін).

Наприклад, для назви "зошит" цей процес міг би бути приблизно таким. Проаналізувавши різноманітні зшитки паперу різних кольорів і конфігурацій, у яких можна щось писати, людина виділяє суттєві ознаки, притаманні кожному з таких об'єктів і таким чином виводить загальну для них назву. При цьому коротка назва "зошит" не містить у собі другорядних деталей, які мало впливають на здатність цього об'єкта слугувати носієм письмової інформації. Цей механізм забезпечує дотримання загальномовного і навіть загальноприродного принципу економії, згідно з яким коротша назва має зазвичай перевагу – навіть якщо дещо поступається в точності опису об'єкта. Цей механізм забезпечує також дотримання вимоги суттєвості – однієї з ознак вдалого терміна. Виконання цієї вимоги означає відображення в назві суттєвих рис об'єкта, який отримує цю назву. І це корелює з комунікативною функцією мови – тобто з її здатністю адекватно виражати і передавати інформацію.

Так було утворено і столітньою практикою відшліфовано переважну більшість слів, які нині є в українській мові – а їх, якщо не рахувати десятки мільйонів термінів, налічується понад 250 тисяч.

Установився й відповідний узус стосовно фемінативів – у тих випадках, коли важливою була жіноча стать. Тож доречність фемінатива можна перевірити доволі просто, перефразувавши текст за допомогою слова "жінка". Якщо висловлювання після такого перефразування має сенс – фемінатив ужитий правильно. Наприклад, якщо якесь інформаційне повідомлення має підпис "редакторка така-то", то після перефразування маємо: "жінка, яка проводить редагування". До чого тут жінка? Якщо є жінка, то мусить десь бути і чоловік-редактор, який виконує якісь інші функції? І небінарна особа-редактор? Отже, бачимо абсурдність такої конструкції – а отже, тут фемінатив недоречний.

А після перефразування вислову "редакторка гордо сиділа за столом і пускала бісики" отримуємо цілком притомний текст: "жінка, яка редагує програму, гордо сиділа за столом і пускала бісики". Тож у цьому випадку фемінатив ужито правильно, згідно з нормами та узусом української мови.

Розрив і розкол: коли логіка бере відпустку

Подібним чином, утворюючи назву для керівника якоїсь установи чи організації, відкидають такі неістотні ознаки, як колір очей чи шкіри, зріст, стать тощо. Наприклад, у відділенні банку в Братіславі автор помітив стіл із табличкою "riaditel'" 'директор', за яким рішуче сиділа жінка. Автор не втримався і запитав, чому тут не вживають фемінатив. Директор відділення чемно і впевнено пояснила, що директором може бути і жінка, і чоловік, тому вони вживають єдиний для всіх термін. Тим самим вона провела концептуалізацію відповідного поняття згідно з семіотичним трикутником. Виходить, успішні жінки зовсім не вважають граматичний рід показником соціальної рівності.

А у нас тут приходять такі рішучі й "неконсервативні" люди і заявляють, що відтепер кожна жінка на посаді директора буде виключно директоркою. Наприклад, медіатренер Ігор Куляс у "Моніторингу спільного телемарафону "Єдині новини" за 3–4 травня 2024 року" безапеляційно стверджує, що "невживання фемінітива, коли йдеться про жіночий рід, стає однозначною грубою мовною помилкою". Феномен Даннінга – Крюгера у всій красі. Чи варто нагадувати, що це твердження суперечить позиції Національної комісії зі стандартів державної мови та академічних мовознавчих інститутів? Цікаво, ця акція пройшла в звітах як спрямована на розвиток демократії чи анархії?

Щобільше, таким неймовірно чесним чином пропагують форми, які суперечать вимогам економії та суттєвості, а ще деривативності – спроможності утворювати похідні слова. Хіба стать стала раптом архіважливою та суперспецифічною для виконання директорських функцій? Але в такому випадку ці функцї мали б бути *директорківськими. З огляду на майже цілковиту неспроможність фемінативів утворювати похідні, це навряд чи. То, може, люди просто не мають поняття зеленого про мовні механізми та закони?

А як сприймати ситуації, коли журналісти називають фемінативами навіть тих жінок, які публічно висловлювалися проти надуживання жіночих особових назв – прем'єр-міністра Італії Джорджію Мелоні, професора Ірину Фаріон та інших? Як щодо поваги до української мови і до героїнь своїх репортажів? Чи дехто сподівається на те, що Мелоні десь далеко в Італії, а Фаріон узагалі не з нами?

Колись по Китаю ходили-бродили хунвейбіни – представники найменш освічених верств населення – і проводили так звану "культурну революцію", знищуючи твори мистецтва, які, на їхню думку, суперечили лінії партії. Зараз на українських мовних просторах теж завелися революційно налаштовані люди, які, судячи з їхніх дій, щиро вважають, що історичні надбання української мови слід перемістити на смітник – на догоду модним неофемінативним віянням і вимогам "зарубіжних партнерів".

Неофемінативна тенденція полягає в тому, щоб запровадити цілком нове вживання українських слів і окремих суфіксів – а це передбачає істотні зсуви у відповідних смислах. Природний перебіг таких процесів дуже тривалий і вимірюється століттями. Наприклад, давньоукраїнський період української мови тривав від X століття до третьої чверті XIV століття, староукраїнський – від кінця XIV століття до 1798 року – часу виходу "Енеїди" Івана Котляревського. При цьому кожен період розвитку мови характеризується не тільки різними словоформами, а й різними правилами вживання цих словоформ, а також різними значеннями слів. Прагнення прихильників мовних революцій надати нових значень великому масиву слів – таких як заступниця, електричка, малярка тощо – суперечать законам мовного розвитку, згідно з якими такі зміни мусять пройти тривалий етап відшліфовування носіями мови. Навіть самого відшліфовування як такого нині немає – адже такі радикальні зміни пропагують виключно активісти і засоби масової інформації, тулячи абищо абикуди. Тому й наражаються такі ініціативи на спротив. Тому й відбувається розкол українського суспільства за ознакою ставлення до неофемінативів.

Український народ завжди розумів, що стать людини і граматичний рід – це різні речі. Зокрема, щодо чоловіка вживають слова людина, особа, знаменитість, зірка, легенда тощо, які мають жіночий рід. Наприклад, як у заголовку на зразок: "Легенда "Динамо" заявив...". Те саме століттями стосувалося слів чоловічого роду стосовно жінок. Чому тепер дієслово в чоловічому роді можна поєднувати з іменником жіночого роду, а навпаки ні? Тому що прийдуть активісти і заявлять, що "ви тут жінок ображаєте"? А тут не прийдуть? І це єдина причина?

Що насправді?

У 2024 році було проведено соціологічне опитування щодо вживання фемінативів в українській мові у фейсбуківських групах "Українські перекладачі", "Український переклад", "Ukrainian Scientists Worldwide" і "Природна українська мова та її правопис", у якому взяло участь 275 респондентів, серед яких 76% жінок. Попри те, що значна кількість респондентів – як і дослідниця, яка проводила опитування – не була нейтральною і виражала інтереси громадських організацій, які діють у руслі "мовотворчої стихії революцій", специфіка поставлених запитань і проведеного аналізу дали матеріальні підстави для обгрунтованих висновків щодо мотивів уживання фемінативів і щодо мовної політики в цій сфері. Результати опитування розміщені на ресурсі GitHub.

Зокрема, аналіз фахового рівня тих, хто підтримує вживання генералізувального іменника (за Миколою Сулимою) і хто схильний завжди вживати спеціальну "жіночу" назву, показав, що основним чинником, який утримує від надуживання неофемінативів, є зовсім не стать – як це намагаються представити гендерні активісти – а освіта. Різноманітні "редакторки" та медіатренери полюбляють згадувати всує період 20-30-х років минулого століття як "аргумент" для своїх сумнівних ідей щодо повсюдного вживання фемінативів. А чи бачили вони книгу Миколи Сулими 1928 року "Українська фраза", в якій ідеться про узагальнювальний іменник? Ось ілюстрація звідти. Бачимо, що мовознавець радить уживати для групи людей узагальнювальний іменник і уникати фемінативів.

Серед опитуваних із філологічним ступенем (це переважно перекладознавство і літературознавство) за генералізувальний іменник висловилися 66% і тільки 29% проти (різниця більш ніж удвічі), тоді як серед чоловіків таких було 74%, а серед жінок – 49% (різниця в півтора раза). І серед чоловіків, і серед жінок найбільше було тих, які вважають, що саме кваліфіковані мовознавці повинні визначати правила вживання фемінативів – 59% і 48% відповідно.

А ось позиція опитаних жінок щодо головних чинників, які впливають на видимість жінки в суспільстві:

• видиме представлення жінок на лідерських позиціях - 58%;
• регулювання зарплат і винагород для жінок - 47%;
• видиме представлення жінок у політиці - 38%.

Фемінативи ж ділять аж 4-6 місця – така їхня реальна важливість для українок.

Повчальні висновки випливають і з аналізу так званих "контрольних запитань".

Запитання щодо необхідності спеціальних "ожіночнених" назв для тварин і персоніфікованих об'єктів та романтичних стосунків були поставлені для того, щоб з'ясувати, наскільки гендерно-мовні активісти усвідомлюють наслідки своїх пропозицій для мови і наскільки цілісним є їхнє уявлення про мову та про свої рекомендації. Оскільки респонденти продемонстрували в цих питаннях разючу прихильність до традиційних "чоловічих" форм, це наводить на висновок, що мовні реформатори (які складали помітну частину опитаних) практично не усвідомлюють, наскільки не узгоджується їхня активність із законами мови, а отже наскільки вона є непослідовною і руйнівною. Адже йдеться про те, щоб:

• збільшити кількість винятків і ускладнити граматику української мови – що суперечить стратегічному напряму розвитку будь-якого правопису;
• порушити в українців мовно-розумовий процес утворення назв згідно з семіотичним трикутником – який сформувався протягом кількох століть розвитку української мови.

І все це заради чого? Невже задля того, щоб нарешті задовольнити нагальну потребу суспільства, яка давно і виразно назріла? Аж ніяк. Адже, як видно з результатів опитування, жінки ставлять фемінативи аж на 4-6 місце щодо їхньої важливості для своєї видимості...

Ці результати також показують, що зусилля фемінітивноорієнтованих мовних революціонерів бажаної мети так і не досягли. Усупереч уявленням активістів, респонденти вважають, що не активісти, а насамперед мовознавці повинні формулювати й запроваджувати правила вживання фемінативів. Наперекір надуманій і штучно роздмуханій ідеї про те, що буцімто фемінативи істотно відображають якісь необхідні сучасні реалії, опитані жінки не надають цим одиницям особливої ваги.

Масштаби лиха

Чи усвідомлюють гендерні активісти хоча б приблизні масштаби неофемінативних завдань, які самі собі поставили?

Якщо в німецькій мові фактично будь-який іменник чоловічого роду на позначення посади чи роду занять можна легко перетворити на іменник жіночого роду простим додаванням суфікса "-in" (наприклад, Vertreter 'представник' – Vertreterin 'представниця'), то в українській мові це так не працює. У нас є чималий пласт слів, які опираються подібним метаморфозам. Це насамперед іменники на "-ець" і "-ок": гонець (гінець), мрець, молодець, предок, нащадок, підліток та інші. І хоча до слів на "-ок" уже невтомно створюють "жіночі" варіанти за допомогою суфікса "к" – предка, нащадка, підлітка – це допомагає не так щоб дуже. Адже ті ж активісти наполягають на тому, щоб уживати "жіночу" форму "так само поважно", як і "чоловічу". У такому випадку мусять бути звертання: учні й учениці, учасники й учасниці, підлітки та підлітки, нащадки та нащадки... Чи йдеться про все нові й нові винятки з правил, на які увагу чомусь не звертають? При цьому "традиційно" забувають про небінарних осіб – але хто дбатиме про такі дрібниці, коли величні перспективи бентежать мозок?

Своєю чергою, фемінативи на "-киня" суперечать фонотактичним закономірностям української мови, згідно з якими фонема /к/ перед суфіксом на "и" переходить у /ч/: бійка – бійчиня, бойко – бойчиня, вовк – вовчиця тощо. І це додатково скорочує число можливих засобів для неофемінативного "розвитку" мови.

Літературний прийом уособлення полягає в тому, що якась нежива сутність набуває ознак живої істоти. Тож уявлення про "тотожність" гендеру і граматичного роду, яке намагаються накинути активісти, означає, що цю суто німецьку властивість набуття будь-якого роду повинні мати всі українські іменники. А як бути з небінарними особами, які також мають право стати героями казок і оповідань? Якщо твердо і послідовно стояти на позиціях "мовотворчої стихії революцій", усі ці іменники повинні мати засоби для позначення небінарних осіб. Місія можлива?

Найсумніше, що гендерно-мовні активісти – очевидно, через брак кваліфікації – не дуже уявляють, як діють закони розвитку мови. Тому, чисто як діточки 2-5 рочків, радісно займаються конструюванням нових форм, чіпляючи все нові й нові суфікси до основи. Часто використовують історичні фемінативи, щоб на основі формальної схожості вигадати нові словоформи. Наприклад, стверджують: якщо існує "княгиня", то чому не повинно бути "отоларингологині"?

Слід розуміти, що мова – це не про закарлючки. Це про смисли, які ці закарлючки виражають. Важлива не форма, а зміст.

То чому "отоларингологиню" не можна прирівняти до "княгині"?

"Княгиня" – це історично успадковуваний титул, і тому в князівській родині відображалися відносини звичайної сім'ї: чоловік – князь, дружина – княгиня, син – княжич, дочка – князівна. Княгиня мислилася виключно у зв'язку зі своєю родиною. Як і в звичайній сім'ї, стать у таких родинах відігравала істотну роль: князі воювали і викрадали жінок, княгині творили історію, княжичі цікавилися князівнами та сусідніми князівствами, а князівни – княжичами та рукоділлям (закреслено) історією та іншими науками. Тому в українській мові й склалася відповідна концептуалізація, що враховує стать. При цьому позначенням узагальнювального поняття явно або неявно виступало слово "князь", про що свідчать похідні "княжити", "князівство", "Княжичі", "князівна" тощо, а також примовка "із грязі в князі". Під словом "князі" тут слід розуміти узагальнене поняття, яке включає будь-кого з князівської родини.

Питання про функціональну подібність "отоларингологині" до "княгині" можна було би ставити тільки в тому випадку, якби термін "отоларинголог" означав титул, і цим словом позначали якусь особливу касту, в якій чоловік – отоларинголог, дружина - *отоларингологиня, діти – *отоларинголоженята (не будемо тут розбиратися, які поняття можна утворити для сина і дочки такої сімейки Адамсів (закреслено) отоларингологів). І цей титул мусив би неодмінно передаватися у спадок.

Насправді ж нічого подібного немає. Щобільше, професійна діяльність у жінки-отоларинголога та сама, що й у чоловіка. Тож у нейтральному, загальному контексті фемінатив "отоларингологиня" недоречний.

Quod licet Jovi, non licet bovi

Виходить, що всі надбання людства щодо назв – учення про семіотичний трикутник, спадщина Олександра Потебні, граматичні правила, історичні традиції тощо – ідуть киці під хвіст. І все це задля чого? Схоже на те, що просто деяким "кицям" дуже потрібен міжнародний грант – чи то від фонду імені Рози Люксембург, чи від USAID, чи від DAAD, чи від "Повір у себе", чи то ще який. Або дехто просто вичерпав свою фантазію щодо подальшого розвитку феміністичних ідей і думає, що мова – це щось на зразок піддослідної мишки, над якою можна проводити ризиковані експерименти.

Сон розуму породжує потвор.

Згадуються слова Тараса Шевченка:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Псевдоукраїна і псевдонаука

У зусиллях активістів помічаємо й відчутний вплив позаукраїнських чинників. Ми вже згадували про прагнення "фемінізувати" всі іменники – що явно вказує на німецький "слід". На вплив інших мов вказує також уперте "непомічання" імен та прізвищ, які саме і є найвиразнішими маркерами статі. Із-за закордону докотилася й до нас хвиля невдоволення тим, що посада жінки виражається іменником чоловічого роду. Водночас цій хвилі глибоко байдуже до того, що чимала кількість жінок із прізвищами на "ишин" або "ів" – Романишин, Федоришин, Юрків, Іванків тощо – залишаються ніби "законсервованими" в своїй патріархальній залежності від чоловіка. Такий парадокс легко зрозуміти, якщо згадати, що в англійській та інших мовах жінки набувають прізвища чоловіка, не відмінюючи його.

На відірваність від сучасного українського контексту вказує й аналіз аргументів пропагандистів. Наприклад, необхідність уведення жіночих форм для лікарських спеціальностей пояснюють тим, що, мовляв, якщо на табличці кабінету лікаря написано "Гінеколог Іваненко І. І.", то незрозуміло, якої статі цей лікар, а хвора хоче піти саме до жінки. Але нинішні українські реалії зовсім інші. Повну інформацію про лікаря, включно з його категорією, ім'ям і по-батькові (які чітко вказуть на стать), можна знайти в спеціальних додатках, а також з'ясувати в реєстратурі. А на дверях кабінетів також пишуть ім'я та по-батькові лікаря повністю.

Невгамовна енергія активістів породила вже й анекдоти про фемінативи. Наприклад, такий.

• Петре, ти й досі спиш зі своїм начальником?
• Не з начальником, а з начальницею.
• Та я розумію, але ж ти не любиш фемінітиви!

У цьому анекдоті все прекрасно. У своїй безглуздості. Насамперед тому, що інтимні стосунки, які тут маються на увазі, передбачають максимальну конкретизацію особи – а в таких випадках потрібно вживати ім'я. І раптом замість імені вжито назву посади, яка передбачає не конкретизацію, а навпаки, узагальнення. Виходить, що герой анекдоту має дуже специфічну орієнтацію – його приваблюють не конкретні особи, а виключно начальники (як виявилося, щоправда, начальники жіночої статі). Бо якби він цікавився не посадою, а людиною, то цю людину потрібно було б назвати на ім'я – Марія, Параска абощо. У хорошому анекдоті смішно стає через несподівану двозначність смислу. А тут замість цієї двозначності маємо елементарну стилістичну помилку – як ніби цей текст вигадували зовсім не українці. Що також вказує на можливий вплив іззовні.

У закликах гендерно-мовних активістів бачимо також типові ознаки псевдонауки. Лженауки, якщо хочете.

Основною ознакою псевдонауки є відірваність від попереднього розвитку галузі (мови в нашому випадку). Активісти саме так і заявляють: раніше було неправильно, а от ми покажемо, як треба. Своєю чергою, ця відірваність породжує суперечності з думкою фахівців, що також є ознакою псевдонауки. Іноді це проявляється у відверто ворожому ставленні до цих фахівців. Ось ілюстрації з обговорень у соціальних мережах.

Ще одною ознакою псевдонауковості є невиправдані очікування негайних змін у мові. І аналіз "аргументів", якими обгрунтовують інтенсивний ужиток фемінативів, тільки підсилює ці висновки.

Зрештою, обраний активістами шлях упровадження неофемінативів суперечить висновкам науки термінології, яка передбачає поєднання елементів традиційності (статистичний метод) із елементами ретельного наукового обґрунтування (аналітичний метод).

Контрольні запитання

Ось декілька контрольних запитань для перевірки засвоєння теми "Фемінативи".

Уявімо, що якусь особу описують такими словами: "Ця людина – справжній фахівець". Тут ужито слово жіночого роду і слово чоловічого роду.

Щодо якої біологічної статі можна вжити цю фразу? Чи може ця особа бути чоловіком? Жінкою? Небінарною?

Чи варто вживати щодо біологічної жінки спеціально придумане слово "фахівчиня"? А якщо ця біологічна жінка почувається іншим гендером і вживання фемінатива її ображає?

Чи варто вживати щодо чоловіка якийсь новостворений маскулінатив замість "людина"?

Якими словами варто називати небінарних осіб? А з огляду на те, що їх різновидів налічують кілька десятків?

Уявімо, що якусь групу людей описують словами: "Кожен з нас може сказати своїй половинці: "Ти – мій скарб". Чи можна вживати слова "своя", "половинка" щодо чоловіків? А слова "кожен", "мій", "скарб" щодо жінок? А якщо їхня біологічна стать і соціальний гендер не збігаються?

Кожен студент у ніч перед екзаменом демонструє дива продуктивності.

Кожен студент і студентка у ніч перед екзаменом …

Це точно те саме значення?

Висновки та рекомендації

Тепер можна перейти й до рекомендацій.

Засоби масової інформації мусять активно взаємодіяти з мовознавцями в питанні вживання фемінативів – насамперед з Інститутом української мови, який офіційно визначає український літературний стандарт і дає відповідні офіційні рекомендації.

Навчальні програми з української мови мусять містити не тільки перелік суфіксів для утворення фемінативів, а й правила вживання цих одиниць у тексті на основі семіотичного трикутника. Учні середніх шкіл повинні вміти перевіряти доцільність уживання фемінатива за допомогою слова "жінка", а студенти філологічних спеціальностей – із журналістами включно – повинні також добре розуміти механізм утворення назв і коректно проводити узагальнення.

Фемінативи можуть бути корисними, але точно не як головна зброя в боротьбі за гендерну рівність. І держава мусить забезпечити широке, конструктивне та фахове обговорення проблеми вживання фемінативів.

Автор переконаний, що такі заходи сприятимуть належному розвитку української мови та зміцненню її позицій у світі.

06 жовтня 2025 року

Максим Вакуленко,

доктор філологічних наук

Дармштадт, Німеччина – Київ, Україна

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.