Військовослужбовиця Сніжана Сухина розпочала свій шлях з навчання на офіцера запасу, пройшовши через перекваліфікацію та бойовий досвід на Авдіївському та Сумському напрямках. Сьогодні вона очолює Службу супроводу "Плече Марка" 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, де фактично стала "адвокаткою" для поранених бійців. Про те, як працює нещодавно створена Служба супроводу, з якими викликами зіштовхуються військові та як їх вдається вирішувати, – вона розповіла в інтерв'ю.
Сніжано, розкажіть про себе. Коли ви доєдналися до війська і чим займаєтесь зараз?
У 2021 році я розпочала навчання на офіцера запасу й отримала кваліфікацію зв'язківця. Влітку 2023-го, отримавши офіцерське звання, прийшла до ТЦК. Проте там не змогли запропонувати посаду за моєю вузькою кваліфікацією, бо вакансій просто не було. Мені запропонували пройти перекваліфікацію. Я одразу погодилася і чекала на набір. Наприкінці листопада мене відправили до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Там я знову пройшла БЗВП (базову загальновійськову підготовку). Оскільки підготовка була взимку, то це було важче. Там проходила перекваліфікацію на фахівця з МПЗ (морально-психологічне забезпечення).
Згодом нам повідомили, що МПЗ буде розформоване. Нас готували до всього: ми виконували на полігоні такі завдання, які навіть деяким піхотинцям не давали. Ми з цього сміялися, казали, що нас готують до будь-яких умов. Жартували, що нас готують бути "універсальними бійцями".
Зрештою, багатьох випускників таки призначили на МПЗ, бо за два місяці структуру ще не розформували. Мене ж направили в групу психологічного супроводу та відновлення у 47-му бригаду. Розподіл був "сліпим", адже усе вирішував Генеральний штаб, жодні "відношення" не працювали.
В якому році ви фактично закінчили навчання і потрапили на фронт?
4 лютого 2024 року я вже була в бригаді. На той момент це був Авдіївський напрямок. Їхала в повну невідомість, не знала, що і як буде, але мала величезний ентузіазм.
Взагалі, чому я пішла у військо? У школі я була дуже активною, займалася в різних гуртках, брала участь у військово-патріотичних змаганнях. Так сталося, що математику я вчила менше, ніж потрібно було, більше тяжіла до гуманітарних наук. Одразу після школи не намагалась вступити до військового інституту, бо там потрібно ЗНО з математики. Але я обійшла цю перешкоду, і все одно вивчилася, просто іншим шляхом. Закінчила університет як викладач та вчитель біології та основ здоров'я. Шість років працювала персональним тренером: займалася реабілітацією людей, допомагала військовим відновлюватися після травм та мала власну студію. Два роки навчалась на військовій кафедрі. Цей досвід мені допоміг у нинішній роботі.
У бригаді я спочатку була в ГПСтаВ (група психологічного супроводу та відновлення), потім мене перевели на аналогічну посаду в механізований батальйон. Пізніше МПЗ таки замінили на службу психологічної підтримки персоналу (ППП) та розформували ГПСтаВ. Я стала заступницею командира мінометної батареї з ППП. Саме там розпочалася моя робота "за людей", і я стала їхнім голосом і опорою, пізніше пройшли структурні зміни й мене призначили на посаду начальника ЦВС механізованого батальйону.
Бійці досі до вас звертаються? Навіть з інших підрозділів?
Так, досі телефонують хлопці з моєї колишньої бригади, просять допомогти. Буває, дзвонять і кажуть: "Допоможіть, нам не платять після СЗЧ ми повернулись у військо". Питаю, яка бригада. Відповідають – 110-та. Кажу: "Ну, якщо 110-та, то я на сто відсотків допоможу". Ми намагаємося налагоджувати комунікацію між бригадами, щоб військовим було легше. Їм самим дуже складно вирішити певні питання чи знайти потрібні контакти.
З якими юридичними питаннями ви допомагаєте? Виплати, ВЛК, супровід поранених?
Ми працюємо з усіма структурами бригади. Це і персонал, і стройова, і фінансова, і медична служби. Багато військових просто не розуміються на законах чи як це все влаштовано. Наприклад, є величезна різниця, як сформульована довідка про обставини поранення: "під час захисту Батьківщини" чи "під час виконання службових обов'язків". Від цього залежить розмір виплат. Військові плутаються, нервують, коли чують у палатах від інших різні версії.
Для зменшення цієї напруги у нас працює гаряча лінія Служби супроводу "Плече Марка". Чому "Плече Марка"?. Це те плече, яке підтримає, допоможе сховатися від бюрократії, а потім знову стати поруч і продовжити службу. Ми телефонуємо кожному нашому пораненому, даємо номер гарячої лінії. Якщо лікарі ставляться неналежно, то ми будемо на них впливати. Ми забезпечуємо повний захист.
Також ми маємо гумові браслети з написом "Служба супроводу", назвою бригади та номером телефону. Якщо боєць потрапляє на стабілізаційний пункт непритомним або з тяжкими пораненнями, цей браслет надягають йому на руку. Так він сам, його рідні або лікарі можуть миттєво звернутися по допомогу. Це максимально дієво.
Коли Служба супроводу "Плеча Марка" почала працювати офіційно? Скільки людей у вашій команді?
Штат змінився з кінця грудня 2025 року, мене призначили на посаду 29 грудня. До цього я була офіцером ЦВС (цивільно-військового співробітництва). Наразі людей не вистачає, тому фахівці супроводу часто виконують і іншу роботу. Зараз ми чітко прописуємо посадові інструкції, щоб і бійці, і командири розуміли навантаження.
Багато моментів зараз доопрацьовується на рівні державних змін та доопрацювань новоствореної структури. Наприклад, як зробити так, щоб військовослужбовець із важким пораненням чи ампутацією не приїздив до бригади, щоб подати рапорт. Ми проводимо наради з іншими бригадами, обмінюємося досвідом, щоб в майбутньому кожен військовий відчував: він потрібен після поранення. Він заплатив велику ціну, щоб вижити.
Також ми працюємо з родинами зниклих безвісти та полонених. Нещодавно відправили наших військових і кілька родин зниклих безвісти військовослужбовців на реабілітацію та відпочинок у Тернопільську область. Там із ними працювали психологи та капелани.
Які запити від поранених є найбільш типовими?
Найчастіше – це довідки про обставини поранення. Ми намагаємося прискорити та проконтролювати процес. Бувають ситуації, коли бійця за один день перевозять, наприклад, із Запоріжжя до Вінниці, бо там краще обладнання чи певний фаховий лікар. Ми допомагаємо сконтактувати з підрозділом, щоб організувати доставку його речей, якщо він залишився без телефону, або ж спілкуємось з рідними пораненого.
Особливу увагу приділяємо тим, хто повернувся з полону. Ми робимо все, щоб вони не займалися бюрократією. Вони роками не бачили рідних, пережили пекло, і вони мають лікуватися, а не займатися паперами. Ми також намагаємося направляти їх на реабілітацію ближче до місць проживання родин.
Як зараз погодні умови впливають на ситуацію на фронті? Чи стало через морози більше поранених?
На щастя, стрімкого зростання кількості поранених ми не спостерігаємо. Зізнаюся, я дуже хвилювалася через настання морозів, очікувала, що буде критично складно. Проте наші військовослужбовці вже настільки адаптувалися до польових умов, що чітко знають, як протидіяти холоду всіма можливими способами.
Вони готуються заздалегідь, адже розуміють,що обмороження – це підступна й тяжка травма, яка може призвести до омертвіння тканін. Часто людина навіть не помічає моменту, коли перемерзають, а наслідки для організму вже стають серйозними. Зрештою, отримати переохолодження можна навіть холодними ночами влітку, що вже казати про зиму. Щодо загальної кількості поранених, то вона залишається на попередньому рівні – погода на цей показник суттєво не вплинула.
Ви працюєте в режимі 24/7?
Так. В армії я зрозуміла, що "на вчора" – це не метафора. Якщо потрібна операція чи переведення в іншу лікарню, то це треба вирішувати миттєво. З реабілітацією трохи спокійніше, бо там уже немає загрози життю. Так само з протезами: після повного загоєння рани й стабілізації стану, щоб уникнути атрофії клітин, починається етап первинного протезування (первинний лікувально-тренувальний протез).
Ми співпрацюємо з різними організаціями – наприклад, благодійним фондом "Пацієнти України". Вони допомагають знаходити кваліфікованих лікарів з певним досвідом в потрібній сфері на безоплатній основі, оплачують складні дороговартісні операції. Є ще ветеранські та протезні хаби, багато громадських і державних організацій, які допомагають. Просто потрібно знати, куди звертатися.
У нас є сторінки в Instagram і Facebook, де ми публікуємо корисну інформацію для військовослужбовців та ветеранів. Бо часто незнання грає проти них. А коли людина проінформована, що є безкоштовні ліки чи операції, їй легше морально. Це дуже впливає на психологічний стан.
Секція ЦВС та група служби супроводу, зараз на особливому контролі у командира бригади. Він максимально допомагає, та бере на себе відповідальність. Також спілкується з родинами зниклих безвісти військовослужбовців, наприклад, виходить із ними на зв'язок у Zoom, має окремий номер, куди вони можуть писати й особисто відповідає (коли більш стабільна обстановка) також всебічно сприяє у вирішенні складних ситуацій. Це єдиний командир, якого я знаю, хто настільки активно комунікує з родинами.
Також підписуємо меморандуми з Громадськими організаціями для психологічного та фізичного відновлення, також для різного роду консультацій не тільки діючих військовослужбовців, а й ветеранів та їхніх родин. Крім того, у майбутньому плануємо створити Книгу пам'яті всіх військовослужбовців, які загинули, щоб нікого не забути.
Що на цій посаді є для вас найскладнішим? Які потреби найважче закривати і з чим це пов'язано?
Оскільки ми розглядаємо кожну справу індивідуально, я не можу виділити якусь одну "найважчу" проблему, бо кожна історія унікальна. Зараз ми перебуваємо на етапі інтенсивної організації: вибудовуємо систему з нуля.
Одне з пріоритетних завдань – налагодження якісної комунікації з родинами. Ми прагнемо об'єднати їх у єдину спільноту, щоб взаємодія була структурованою. Це не має бути хаос із п'ятисот окремих звернень, тому ми створюємо механізм, де запити формуються чітко, а ми оперативно надаємо відповіді.
Особисто для мене виклик – це менеджмент та налагодження й контроль усіх процесів, адже обсяг роботи на рівні цілої бригади колосальний. Раніше ці питання закривав лише відділ цивільно-військового співробітництва (ЦВС). Зараз ми навчаємо фахівців новоствореної служби супроводу, розмежовуємо обов'язки та організовуємо роботу так, щоб кожен військовослужбовець знав: він має персональний супровід і завжди може звернутися по допомогу.
Ми консультуємо навіть у базових питаннях. Наприклад, розповідаємо про пільги, про які бійці часто навіть не здогадуються: від права дітей на безоплатне навчання до нюансів оформлення знижок на комунальні послуги. Це здається елементарним, але саме на етапі збору документів люди часто "губляться", і тут ми стаємо їхніми навігаторами.
Чи продовжуєте ви безпосередньо комунікувати з особовим складом, щоб поширювати інформацію про можливості служби супроводу?
Ми працюємо в тісному тандемі з групою психологічного супроводу та відновлення, а також із структурою психологічної підтримки персоналу. Вони є нашими "очима" на місцях: інформують бійців і допомагають у первинному супроводі чи інформуванні. Психологічний стан воїна безпосередньо залежить від того, наскільки він відчуває себе захищеним у тилу.
Якщо представники підрозділів бачать, що питання виходить за межі їхньої компетенції – наприклад, коли йдеться про складне переведення до іншого медичного закладу, то вони звертаються до нас. Тоді ми підключаємо медичну службу, контактуємо з лікарнями та готуємо офіційні запити, щоб забезпечити бійцю найкращі умови для відновлення.
Зараз в ЗСУ близько 100 тисяч жінок, які добровільно долучилися до захисту. Жінки багато розповідають про різний досвід участі у війську – як і позитивний, так і про те, що зіштовхнулися з упередженнями через стать. Чи ви відчували упередження до себе як до жінки у війську?
На початку так, був скепсис: маленька, молода дівчина, молодший лейтенант, що вона може знати? Але коли з'являється результат у вирішенні продбем, ставлення змінюється на вдячність.
Приблизно з кінця 2023-го – початку 2024 року я взагалі не зіштовхуюся з подібним. Коли люди бачать твою роботу – що все робиться чітко, оперативно, без зайвих слів ("води") і питання вирішуються професійно, то цього стає цілком достатньо для поваги.
Більшість військових розуміють, що жінки-добровольці надзвичайно вмотивовані й працюють нарівні з усіма. Жінки сьогодні представлені в усіх сферах: і в піхоті, і в танкових військах. Я ще не зустрічала у війську жінки, яка б не мала потужної внутрішньої сили. Більшість моїх посестер неймовірно "заряджені" й прагнуть зробити свою роботу якнайкраще.
Ви пройшли Авдіївський напрямок, служили в інших регіонах. Де ви почувалися найбільш "на своєму місці"?
Я встигла попрацювати і на Донеччіні, і на Сумщині. Але, щиро кажучи, "на своєму місці" я почувалася на кожній посаді в кожному місці. Я просто робила те, що мала. Темп служби завжди був настільки високим, а завдання настільки багато, що не лишалося часу на рефлексії про пошук себе. Умови довкола змінювалися, але незмінним залишався сенс моєї роботи – допомога військовим.
Усі мої посади були так чи інакше пов'язані з підтримкою особового складу: від психологічного супроводу та роботи заступницею командира батареї до керівництва напрямом цивільно-військового співробітництва, а тепер – і службою супроводу. Це безперервна робота з людьми.
Зараз я навіть думаю, що це на краще, що мені не знайшли посаду за освітою в фельд'єгерсько-поштовому зв'язку, на яку я вчилася спочатку. Адже саме в допомозі людям, у їхній підтримці та захисті, я відчуваю себе максимально реалізованою. Тут я точно на своєму місці.
Як цивільним варто ставитися до військових, щоб подолати цей розрив між ними?
Насамперед потрібна повага і терпіння. Не військовий має адаптуватися до цивільних, а суспільство до того, що військових буде багато. Треба думати, що ти говориш. Знецінюючі слова чи питання "за що ви воюєте?" б'ють дуже сильно. Військові воюють за свій дім, щоб їхні рідні не прокинулися в іншій реальності.
Коли я приїжджала у відпустку в рідну Полтаву, на початку мене дивувало, як люди гуляють у комендантську годину. Але я навчилася це відпускати. Ми живемо один раз, і життя не можна ставити на паузу. Треба працювати, відкривати бізнес, донатити, але робити це з повагою до тих, хто дає можливість цьому життю тривати.
Зараз збори йдуть гірше, бо потреб й зборів дуже багато. Залишаються ті, хто розуміє, що це необхідно й взяли за звичку систематично донатити. У нас, наприклад, є банка "Плече Марка", куди збираємо кошти на потреби служби супроводу.
А як військові ставляться до розмов про перемир'я?
Я не чула від хлопців на "нулі", щоб хтось хотів віддати наші території. Вони знають ціну цієї землі й скільки побратимів там полягло. Моя позиція: я продовжую виконувати свої завдання та обов'язки. Дай Боже, щоб якнайшвидше був мир на нашу користь, бо війна виснажує. Найболючіше – це коли гинуть цивільні та діти. Це те, що неможливо пробачити.
Як люди можуть допомогти вашій службі супроводу?
Якщо ви хочете служити – звертайтеся до нашого рекрутингу, або на пряму на гарячу лінію служби супроводу. Якщо хочете допомогти пораненим – у нас є цільові збори на "пакунки пораненого", та для дітей зниклих безвісти та інші. Ми приходимо до хлопців у лікарні, приносимо речі першої необхідності та солодощі, просто спілкуємося. Вони часто дивуються, бо раніше такого не було, щоб хтось просто прийшов і запитав: "Як ти?".
Ми шукаємо волонтерів в різних містах, щоб вони могли відвідувати бійців, коли ми далеко. Навіть просто розмова – це вже величезна підтримка. Якщо хтось хоче долучитися, то ми будемо тільки раді. Ми працюємо, щоб жоден воїн не залишився сам на сам зі своєю проблемою.
Всі фото – особистий архів Сніжани
Хто ми такі: Про нас та Контакти. Як ми пишемо новини та наші принципи: Редакційний кодекс. Ми старались, якщо вам сподобалось – задонатьте.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.