11 жовтня 2022, вівторок, 11:33 176

Військовий експерт та журналіст Юрій Карін : Від початку широкомасштабного вторгнення українські журналісти спрацювали добре і інформаційну війну ми зараз виграємо

Олег Мащенко

Юрій Карін. Фото: prm.ua.

Далеко не всім журналістам, які переходять в ранг "чиновників від медіа", а через деякий час – повертаються до практичної роботи в ЗМІ, вдається професійно працювати в цих різних площинах безпосередньо четвертої влади або ж пов'язаних з нею структурах. Підполковнику запасу Збройних Сил України, у недалекому минулому військовому журналісту, учаснику миротворчих операції ЗСУ, де він надавав безпосередню допомогу цивільним колегам, а нині – знаному військовому експерту та головному редактору сайту "Інформаційний спротив" Юрію Каріну, це поєднати вдавалося і вдається нині. Про важливість оперативного і правдивого висвітлення протистояння українського війська і всього народу України російському вторгненню, боротьбою у ЗМІ з ворожою дезінформацією та перспективою розвитку військової журналістики Юрій Карін розповів у бесіді з репортером Українських Новин.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в рамках проекту "Журналісти – важливі!"

Ваша перша масштабна робота у протидії інформаційним випадам Москви розпочався зі створення сайту "Флот 2017". Втім, Автономну Республіку Крим росії вдалося анексувати. І не останню роль в окупації півострова зіграли російські ЗМІ, які насаджували наративи "з-за порєбріка". Чому Україна тоді пасла задніх у інформаційному протистоянні?

Взагалі, це дивовижна історія. "Флот2017" існував на момент російської агресії проти Грузії. Тоді ми прямо вказали, що наступним об’єктом агресії рф стане Україна. Всі нас називали божевільними. Але, і це відомий факт, готуючись до вторгнення, росіяни вкидали шалені кошти в розвиток мережі пропаганди в Україні. В політичні сили, в медіа, лідерів суспільної думки, соцмережі. Через групи в останніх, приміром, відбувалася організація "антимайданів". При цьому адміни нібито українських груп вели їх з Москви чи Іркутська. На момент Революції гідності російські наративи рос пропаганди розповсюджували не тільки у соцмережах, але й у медіа групах українських олігархів, пов’язаних тісними економічними відносинами з рф. У той самий час вдало було здійснено російську ІПСО щодо недовіри до офіційних джерел та проукраїнських медіа. Тодішня влада, певно, свідомо це робила – сприяла кремлю у створенні підґрунтя для вторгнення. "Колорадська стрічка" легітимізувалася на так званих "антифашистських" шабашах проросійської партії регіонів. "Бандерівцями" та "українськими нацистами" залякували мешканців регіонів, де переважало російське мовлення.

Зважаючи на Ваш особистий та досвід всієї вашої команди у протистоянні російській інформаційній агресії, на скільки українські журналісти були готові до висвітлення широкомасштабного вторгнення рф?

Порівняно з 2014 роком, з початку широкомасштабного вторгнення офіційні джерела і українські журналісти спрацювали добре. Завдяки цьому, на мій суб’єктивний погляд, інформаційну війну ми зараз виграємо. Повертаючись до 2014 року, хочеться вказати на деякі моменти в роботі наших журналістів. Ці моменти використовували на свою користь російські спецслужби. Для легітимізації так званих "лднр" найкраще підходили "стандарти ВВС", коли на вимогу власного керівництва чи власників українські медіа подавали альтернативну думку призначених росією гауляйтерів. Намагання пояснити, що терористів не пускають до мікрофону, тоді слабко діяло. Інший момент, назвемо його "складнощі перекладу" – коли з російських ЗМІ передруковувалася заява того чи іншого іноземного джерела, але в особливій російській інтерпретації. На першоджерело зазвичай не звертали уваги, але при власному перекладі там виникали нюанси – інформація, м’яко кажучи, була перекрученою. На той момент така довіра вітчизняних медіа до російських засобів масової дезінформації дозволяла затягти у наше інформаційне поле будь-яку сивушну маячню пропаганди окупантів. На разі такого практично нема.

Юрій Карін (в центрі) з колегами – військовими журналістами. Ірак, 2004. Фото з архіву Ю.Каріна.

Вже восьмий місяць події збройної агресії рф проти України є головними темами у ЗМІ. Сотні іноземних кореспондентів слідкують, намагаються аналізувати та донести до своєї читацько-глядацької аудиторії процеси, які відбуваються в нашій державі. Звісно, вдається це їм по-різному. На Вашу думку, на скільки взагалі представникам світових медіа вдається досконало розбиратися у всіх складових війни в Україні? Чи це для досвідчених воєнкорів з Америки та Європи просто "черговий конфлікт"?

Якщо брати іноземних гостей, то їх умовно можна розділити на 3 групи. Перші – це ті, хто бережуть власну репутацію і репутацію свого видання, намагаючись донести світові максимум достовірної інформації про російське вторгнення в Україну. Друга категорія приїхала сюди, скажімо так, за "пулітцером". Але є і корисні ідіоти кремля, які працюють за російськими наративами і на користь країни-агресора. І вже винесені за лапки посібники терористів типу Грема Філіпса, які відверто працювали на ворога.

В інформаційному двобої між Україною та кремлівськими пропагандистами доводиться чути різні оцінки. Особливо з боку іноземних колег. В чому, крім доведення до аудиторії правдивої інформації, ми перемагаємо росіян, а в чому – програємо їм?

Російська пропаганда діє чітко за методичками свого улюбленого дідуся йозефа гебельса. За десятки років виробництва фейків вони стали прогнозованими і забрехалися настільки, що довіри до них немає навіть у значної більшості колишніх любителів шоу соловйова чи поціновувачів недолугих дописів шарія, які проживають в українських містах поблизу лінії зіткнення або на окупованих територіях. Ці люди побачили справжній "руський мір", а не по версії російської пропаганди. Впевнений, що незважаючи на непомірний ресурс, який виділяється на функціонування російської пропаганди, і наші скромні можливості, ми гідно протистоїмо. Звісно, є нюанси, але зараз не час підсвічувати ворогу наші слабкі сторони.

Вітчизняні репортери періодично скаржаться на занадто, на їхнє переконання, велику кількість обмежень, які силові структури запроваджують відносно представників ЗМІ щодо їхньої роботи у бойових підрозділах. На скільки, на Вашу думку, людини, яка була і "під погонами", а нині є цивільним журналістом, такі закиди виправдані?

Дійсно, мені довелося працювати по обидві сторони.Особисто для мене порушення обмежень, встановлених силовиками – табу. Адже це питання безпеки не лише журналістів, але й наших військових. Плюс маса інших моментів, від яких залежить успіх проведення операцій. Тому я радив би довіряти діям наших військових. Вони виправдані.

Якщо взяти досвід інших воюючих країн – там набагато жорсткіше. Там, як і у нас, в зонах особливого ризику працюють військові журналісти Міноборони. Вироблений ними контент поширюється через офіційні джерела у той момент, коли визначить військове керівництво.

Юрій Карін під час інтерв'ю іракським журналістами. Ірак, 2004. Фото з архіву Ю.Каріна.

Сьогодні активно дискутується питання відродження друкованих воєнних видань. На скільки, на Вашу думку, виправданим була ліквідація цього відомчого сегменту ЗМІ? Чи буде популярна армійська преса саме на передовій і яким Ви бачите, у разі відновлення, їхнє сучасне обличчя?

Ліквідацію центрального друкованого органу МО України "Народна армія" я вважаю невиправданою. Як показує досвід російсько-української війни, це було помилкою. Сама газета, яка вироблялася у похідній типографії, поблизу передової, повинна була надходити у населені пункти "сірої зони", або прифронтові міста, де відсутнє українське мовлення. Зараз наклад спецвипуску газети повинен заходити у звільнені населені пункти разом з першою гуманітаркою, оскільки інших джерел інформації через пошкоджену інфраструктуру там немає.

Я хочу, аби посадовці визнали свою помилку та відродили газету. Зробити її інформативною та цікавою читачеві можна.

Як приклад, у найкращій армії світу існує щоденне видання "Зірки та стрічки", призначене для інформування військовослужбовців зі складу іноземних контингентів ЗС США. Тому, справедливо, щоб у кожному окопі українського солдата, який декласує "другу армію" світу, був свій, свіжий військовий бюлетень. Загалом же в Збройних силах 6 країн армій НАТО є свої друковані видання.

Ви закінчували славетне профільне училище системи Міністерства оборони ще зразка СРСР саме за спеціальністю військового журналіста. Тоді це була напрацьована десятиліттями школа підготовки профільних кадрів. Втім, готували репортерів "під погонами" тоді, спираючись, здебільшого, на досвід тактичних навчань на полігонах та окремих збройних конфліктів за межами держави. Нинішнє ж покоління Ваших колег має досвід висвітлення реальної широкомасштабної війни. Умови – незрівнянні. А результат: на Ваш погляд, рівень підготовки військових медійників нині є достатнім?

Дійсно, практичних навичок випускники військового журфаку здобували під час навчань, в тому числі, міжнародних, та миротворчих місій. Це був дуже корисний і цікавий досвід, особисто для мене. Коли в Україні вигадували моделі ефективних комунікацій, в арміях НАТО вони вже існували та вдосконалювались.

Але це були умови різного ступеню наближеності до бойових. Зараз все по-справжньому, військові журналісти працюють на передку зі своїми колегами із цивільних видань. Кореспонденти гинуть та отримують поранення, виконуючи свої професійні обов’язки. Дуже багато ексклюзивного аудіовізуального контенту – це їхня робота. Хлопці та дівчата, бережіть себе. Про інше вже після війни поговоримо.

І на останок: якою вийде українська журналістика з цієї війни? Які зміни можуть і мають відбутися в нашій галузі?

Я вважаю, що нас чекає ще довгий післявоєнний період, коли довоєнної реальності додадуться виклики мирного часу. Це буде перехідний етап для української журналістики. З огляду на який можна вже буде припускати, якою саме вона вийде з цієї війни. Бажано – саморегульованою і незалежною.