Чи використала Україна всі можливості для стягнення заморожених коштів Росії та чому Польша та Литва підіграють агресору?

Громадський діяч Михайло Шнайдер закликав до широкої суспільної дискусії щодо використання міжнародно-правових механізмів для стягнення коштів з Російської Федерації та поставив питання, чи справді Україна вже використала всі можливості для отримання ресурсів від держави-агресора, перш ніж говорити про підвищення податків, додаткові бюджетні збори чи посилення мобілізаційних заходів.

Про це він написав у своїй публікації.

На думку Шнайдера, сьогодні українському суспільству регулярно пояснюють необхідність пошуку нових ресурсів для фінансування оборони та функціонування держави в умовах війни. Громадяни постійно чують про дефіцит бюджету, нестачу коштів, кадрові проблеми та необхідність ухвалення дедалі складніших рішень. Саме цим влада аргументує потребу в додаткових надходженнях до бюджету, перегляді окремих механізмів бронювання та інших заходах, спрямованих на забезпечення стійкості держави в умовах повномасштабної війни.

Втім, як вважає автор, поряд із цими дискусіями суспільство має право поставити інше запитання. "У нас є шлях не підвищувати податки і не посилювати мобілізацію, з якою і так не все гладко. Але чи готові почути це в Європі та в Києві?" – зазначає Шнайдер. За його словами, перш ніж говорити про нові фінансові навантаження для громадян чи додаткові мобілізаційні рішення, держава повинна дати відповідь, чи справді вже використала всі можливості для того, щоб отримати ресурси від країни-агресора.

На його переконання, останніми роками українці постійно чують про нестачу грошей і необхідність нових обмежень, однак значно рідше бачать таку ж активність у питанні стягнення російських активів або використання міжнародно-правових механізмів, які потенційно можуть забезпечити надходження коштів від Російської Федерації. Саме тому він ставить низку питань, які, на його думку, сьогодні хвилюють багатьох громадян.

"Чому держава постійно шукає нові ресурси всередині країни, але суспільство майже не бачить такої ж наполегливості у питанні стягнення російських активів? Чому влада говорить про підвищення податків, але значно рідше говорить про виконання міжнародних угод та механізмів, які потенційно можуть дозволити отримати кошти від держави-агресора? І головне – чому рахунок за війну знову і знову виставляється українцям?" – пише Шнайдер.

Окрему увагу автор приділяє міжнародному аспекту проблеми. На його думку, частина запитань виникає не лише до української влади, а й до окремих держав Європейського Союзу та міжнародних інституцій, які традиційно позиціонують себе як захисники принципів верховенства права, прав людини та неухильного виконання міжнародних договорів.

"Саме вони десятиліттями говорять про верховенство права. Саме вони навчають світ принципам захисту прав людини. Саме вони наголошують на необхідності виконання міжнародних угод. Але якщо міжнародні угоди підписані та ратифіковані, то чому в окремих випадках вони не працюють належним чином тоді, коли мова йде про відповідальність Росії?" – зазначає він.

За словами Шнайдера, особливе занепокоєння викликають ситуації, коли окремі судові процеси роками не можуть перейти до розгляду по суті, хоча потенційно здатні сформувати важливі правові прецеденти щодо відповідальності Російської Федерації та стягнення її активів.

"Якщо існує право на справедливий суд, то чому окремі справи роками не можуть дійти до розгляду по суті? Чому процеси, які потенційно можуть створити важливі правові прецеденти щодо стягнення російських активів, роками залишаються на процедурних стадіях? І чи відповідає це тим принципам доступу до правосуддя та верховенства права, які сам Європейський Союз вважає фундаментальними?" – запитує автор.

Шнайдер зазначає, що останнім часом ця тема дедалі частіше звучить і в європейському інформаційному просторі. Як приклад він наводить дискусію на латвійському телебаченні, під час якої порушувалося питання причин затягування справ, пов'язаних із відповідальністю Російської Федерації. За його словами, у ході обговорення дедалі частіше лунали припущення, що одним із факторів може бути небажання створювати правові прецеденти у справах, де відповідачем виступає Росія.

На переконання автора, суспільство має право отримати відповіді на подібні питання, оскільки йдеться не лише про окремі судові процеси. Мова, за його словами, йде про довіру до міжнародного права та його здатність працювати тоді, коли цього найбільше потребують жертви агресії.

Окремо Шнайдер звертає увагу на одну із судових справ, яка, за інформацією сторони процесу, вже чотири рази стикалася з фактичною відмовою у допуску до повноцінного розгляду по суті. При цьому вищі судові інстанції неодноразово повертали матеріали на новий розгляд, вказуючи на необхідність застосування міжнародних договорів та спеціальних норм законодавства.

Важливо, підкреслює автор, що йдеться про виконання рішення Печерського районного суду міста Києва, яке не пов'язане з питаннями збройної агресії Російської Федерації. Відповідно, як стверджує сторона процесу, на нього не поширюється державний імунітет РФ, а саме рішення за своєю правовою природою підлягає визнанню та виконанню відповідно до чинних міжнародних договорів та норм законодавства. Саме тому, вважає Шнайдер, ключове питання полягає не у відсутності правових механізмів, а в їх фактичному застосуванні.

За його словами, вищі судові інстанції вже неодноразово підтверджували необхідність подальшого розгляду справи, однак замість руху вперед процес щоразу повертається до початкової точки. "Якщо рішення нижчих інстанцій неодноразово переглядалися вищими судами, то виникає закономірне питання: проблема полягає у відсутності правових механізмів чи в небажанні використовувати ті механізми, які вже існують?" – зазначає автор.

Особливого значення справі, на думку Шнайдера, додає ще одна обставина. За інформацією учасників процесу, позивач нотаріально задекларував готовність передати Україні всі кошти, отримані внаслідок стягнення штрафних санкцій за рішенням суду. За оцінками сторони процесу, потенційний обсяг таких санкцій уже перевищує один трильйон доларів США.

Якщо ці оцінки є обґрунтованими, зазначає автор, то мова йде не просто про черговий судовий спір. Йдеться про потенційний ресурс, який у майбутньому міг би бути використаний для фінансування оборони, підтримки військовослужбовців, сімей загиблих, виробництва озброєння та післявоєнної відбудови країни. Саме тому він вважає дивним, що ця тема досі не стала предметом широкої суспільної та політичної дискусії.

"Чому тема виконання міжнародних угод не стала одним із ключових державних пріоритетів? Чому українці щодня чують про нестачу коштів, але майже не чують про конкретні результати боротьби за виконання вже існуючих міжнародно-правових механізмів? Чому суспільству регулярно пояснюють необхідність нових фінансових рішень, але значно рідше пояснюють, що саме зроблено для того, щоб змусити агресора платити за завдані збитки?" – пише Шнайдер.

Він також наголошує, що парадокс ситуації полягає в тому, що сама Росія активно використовує міжнародні правові інструменти для захисту власних інтересів. За його словами, Російська Федерація шукає юридичні механізми, подає позови, оскаржує рішення та використовує міжнародні інституції там, де вважає це вигідним для себе. На цьому тлі, вважає автор, особливо гостро постає питання ефективності дій тих, хто має відстоювати інтереси України.

За словами Шнайдера, заявники роками звертаються до різних державних органів, однак нерідко стикаються з формальними відповідями та посиланнями на майбутні міжнародні механізми, які поки що залишаються предметом дискусій. "Поки одні діють, інші роками обговорюють процедури", – зазначає він.

Підсумовуючи, Шнайдер наголошує, що Україна сьогодні просить не привілеїв, не особливого ставлення і не нових міжнародних договорів. На його переконання, держава має право вимагати виконання тих міжнародних зобов'язань, які вже існують.

"Якщо існує хоча б потенційна можливість змусити агресора платити за завдані збитки, українці мають право вимагати, щоб ця можливість була використана до кінця. Перш ніж їм знову скажуть, що потрібно платити більше, віддавати більше і жертвувати більше", – підсумував Шнайдер.