Чому приліт Путіна до Будапешта важливіший за саму зустріч
Заява Дональда Трампа про намір зустрітися з Путіним у Будапешті, а слідом гарантії МЗС Угорщини Петера Сіярто щодо безпечного в'їзду і виїзду російського Президента не відкривають переговорний процес, а випробовують межі чинного правового режиму. Йдеться не про те, чи Путін наважиться прилетіти до країни ЄС і НАТО. Ключове хто дозволить йому перетнути повітряний чи наземний кордон, знаючи, що ордер Міжнародного кримінального суду юридично зобов'язує Угорщину та її сусідів здійснити арешт. Повітряний простір Європейського Союзу закритий для російських урядових бортів, а наземний транзит через будь-яку державу - це пряме порушення міжнародного права, зроблене без жодних ілюзій щодо наслідків.
Для Орбана, Путіна і Трампа випробовування міжнародних норм - це спосіб з'ясувати, чи залишилася від цих норм ще реальна сила. Орбан у цій історії використовує Путіна як демонстративний важіль. Якщо російський Президент фізично опиниться в межах Європейського Союзу, це стане публічним доказом того, що норми міжнародного права більше не працюють як інструмент примусу. Для Путіна це спосіб зруйнувати ізоляцію без жодної дипломатичної поступки. Для Трампа - нагода показати, що він може вести переговори там, де для попередньої адміністрації діяли обмеження.
Найімовірнішим коридором є Сербія, яка не ратифікувала Римський статут і не зобов'язана виконувати ордер МКС. Москва може здійснити посадку в Белграді, після чого відбути до Угорщини повітряним шляхом або наземним кортежем. Інший варіант - технічний переліт через Туреччину з подальшим входом у сербський повітряний простір і тільки потім до Будапешта. Участь будь-якої держави-члена ЄС у транзиті, навіть непрямому, створює правовий конфлікт, але саме цього й домагаються ініціатори..
Модель Гази на європейському ґрунті
Як і на Близькому Сході, ініціатори створюють майданчик, де правила колективних інститутів не діють. Трамп заявив про намір обговорити з Путіним завершення війни в Україні без участі Києва. Це відтворює логіку перемир'я в Газі, укладеного США, Ізраїлем, Катаром і Єгиптом без палестинців, ООН чи ЄС. У Будапешті можуть відтворити аналогічний формат: угода про зниження інтенсивності конфлікту без участі держави, на території якої триває війна. Навіть без підсумкового документа ключовою стає демонстрація прямого каналу Москва–Вашингтон, що демонструє спроможність двосторонніх домовленостей без участі Києва та ЄС.
Створюється альтернативний майданчик поза режимами МКС, санкцій та Рамштайну. Переговори, що ведуться поза правовими та коаліційно-дипломатичними форматами (МКС, санкції ЄС/США, Рамштайн, Нормандія), послаблюють примусовість цих інструментів і знижують готовність акторів їх виконувати. Прецедент Гази вказує: інтенсивність бойових дій знижується, але контроль над тривалістю війни переходить до тих, хто діє поза правилами. Виникає позаінституційний канал, що еродує примус права.
Україна ризикує бути вилученою з переговорної конструкції та перетвореною на розмінну позицію. Путін отримає де-факто визнання окупації через "перемир'яметрію"; Трамп - внутрішньополітичні дивіденди як "дієздатний переговорник"; Орбан - роль трансатлантичного посередника для торгу з Брюсселем. Для ЄС і України рішення формуватимуть ex post.
Повернення транзакційного світу
Для Дональда Трампа зустріч із Путіним у Будапешті спосіб перевизначити саму архітектуру міжнародних відносин. Це повернення до логіки, в якій глобальні питання вирішуються у вузькому колі впливових держав, а обов'язковість норм замінюється домовленістю сильніших. Йдеться про знецінення самої ідеї багатосторонності як інструменту. Якщо війну можна обговорювати без Києва, це означає, що правила більше не є передумовою - тільки інструментом, якщо зручний.
Трамп не визнає системні обмеження. Його підхід у зовнішній політиці це особисті канали, прямі торги, швидкі угоди без інституційного посередництва. Формат "Путін–Трамп" без України, ЄС, НАТО чи ООН це логічне продовження того, як Трамп бачить роль США: єдиного актора, що має право на виняток з правила.
Цей підхід уже був відпрацьований на інших напрямках: прямі переговори з Кім Чен Ином, відхід від кліматичних угод, блокування резолюцій ООН щодо Ізраїлю, спроби укласти угоду з Талібаном в обхід афганського уряду. Усі ці кроки будувалися на одній логіці правила існують доти, доки вони вигідні. У випадку з Путіним Трамп хоче його кодифікувати як норму, в якій перемовини можливі навіть із лідерами, що мають міжнародні ордери на арешт. Якщо вдасться організувати зустріч, це стане демонстрацією, що жодна міжнародна структура не може обмежити волю США до переговорів.
Для Трампа це також внутрішньополітичний актив. Демонстрація сили, незалежності, здатності вести діалог там, де Адміністрація Байдена вдається до обмежень. Це дозволяє йому грати на контрасті: Байден - це обмеження, правила, "вічна війна", Трамп — угода, результат, перемир'я. Він не обіцяє перемоги України, він обіцяє припинення війни на власних умовах. І ця обіцянка будується саме на виключенні Києва з процесу.
Небезпека в тому, що кожен такий виняток запускає нову звичку. Якщо Путін один раз з'явиться в межах НАТО та отримає канал прямих переговорів без серйозних для себе наслідків, цю конструкцію можна буде відтворювати знову вже як нову політичну практику.