Чи будує Китай власний світопорядок?

Розділ 1: Парад як тригер нової геополітичної архітектури

3 вересня 2025 року Китай провів масштабний військовий парад у центрі Пекіна. Урочистості до 80-ї річниці перемоги над Японією не обмежились історичною реконструкцією. Вони стали демонстрацією політичного бачення, в якому минуле використовується для обґрунтування майбутнього.

Сценарій параду був чітко скоординований: участь лідерів Росії та Північної Кореї, публічна демонстрація новітніх озброєнь, хореографія символічних груп, звернення до подій Другої світової - все це працювало на формування меседжу, що Китай виграє цивілізаційний конфлікт. Пекін більше не говорить про себе як про постраждалого, а позиціонує себе як сторону, яка має право встановлювати правила.

Підкреслені згадки про Каїрську та Потсдамську декларації використовуються Китаєм для легітимації своїх територіальних претензій, передусім щодо Тайваню. У внутрішньому дискурсі акцент робиться на "історичному праві", що зводить політику до начебто відновлення справедливого порядку. Створюється ідеологічна рамка, яка дозволяє виправдовувати нові кроки в регіоні - включно з мілітаризацією Південно-Китайського моря та тиском на сусідів.

Тобто парад у Пекіні став подією, що синтезує декілька ключових тенденцій: підкріплення історичної легітимації поточних дій, демонстрація технічного прогресу військово-промислового комплексу та сигнал про зростаючу згуртованість між лідерами автократичного табору. Китай використовує минуле як інструмент майбутнього - не лише для внутрішньої мобілізації, але й для зовнішньополітичного тиску.

Розділ 2: Історія як стратегічна зброя

Китайська історична риторика давно перестала бути внутрішнім елементом національної ідентичності. Вона стала активним засобом зовнішньополітичної дії. Пекін систематично використовує політику пам'яті як один із каналів впливу на міжнародні організації та країни Глобального Півдня.

Інструменталізація історії у КНР функціонує на кількох рівнях. По-перше, через дипломатію - коли китайські делегації апелюють до історичних декларацій або колоніального досвіду, щоб створити симетрію із сучасними конфліктами. По-друге, через освіту й культуру - створенням наративів, які розмивають межу між історичним фактом і політичною доцільністю. По-третє, через юридичні аргументи, як у випадку Південно-Китайського моря, де Пекін просуває власні трактування історичних прав попри рішення міжнародних трибуналів.

Особливе значення має поширення наративного пакету, в якому Китай постає не як автократія, а як голос постколоніального світу. Цей меседж дозволяє йому впливати на еліти Африки, Південно-Східної Азії та Латинської Америки, пропонуючи себе як альтернативу західному лібералізму.

У цьому контексті історія стає формою легітимації. Сам факт володіння правильним історичним наративом виступає аргументом у конфліктах за території, ресурси й вплив. Це підриває правову логіку міжнародного порядку, який базується на поточних угодах, а не трактуваннях подій столітньої давнини. Пекін розбудовує інституційну інфраструктуру, що транслює його версію світу як універсальну. Це і цифрова пропаганда, і культурна дипломатія, і робота в міжнародних структурах. Така стратегія не нова, але її масштаб безпрецедентний.

Розділ 3: Проєкт "Китайський порядок"

Китай будує не універсальну альтернативу ліберальному світовому порядку, а фрагментовану архітектуру впливу, яка дозволить нав'язувати правила в окремих регіонах або економічних сферах. Це не про створення замінника ООН чи ВТО, а про здатність зменшити роль цих інституцій у критичних для Пекіна питаннях. Ключ до цієї стратегії - функціональний розподіл інструментів впливу.

У зовнішньополітичному вимірі Пекін просуває "мультиполярність" як формулу легітимації власного лідерства в Євразії, Африці й Латинській Америці. "Пояс і шлях", ШОС і БРІКС+ формують не про вертикаль контролю, а горизонтальну систему лояльності економічної, технологічної та політичної. Країни-учасниці не зобов'язані дотримуватися китайських норм, але втрачають доступ до фінансових і технологічних ресурсів.

У фінансовому вимірі КНР розбудовує паралельну інфраструктуру: Азійський банк інфраструктурних інвестицій (AIIB) створює альтернативу МВФ, а система CIPS дозволяє частково обходити SWIFT. Водночас дедоларизація стає одним з пріоритетів. Пекін активно укладає валютні угоди з країнами Глобального Півдня, просуваючи цифровий юань як інструмент фінансової інтеграції поза західними рамками.

Технологічний вимір стає критично важливим. Стандартизація 5G, контроль над виробництвом і обробкою рідкоземельних металів, розвиток власних напівпровідникових екосистем - це не просто індустріальний проєкт, а засіб формування залежності від Киаю у майбутньому. Наприклад, зниження експорту галію й германію 2023 року показало, як швидко Китай готовий вепонізувати логістику високотехнологічних матеріалів.

У сфері безпеки КНР відходить від суто регіонального мислення. Реформа НВАК охоплює створення нових оперативних командувань у кібер- та космосі. Демонстрація гіперзвукових систем, нарощування активності в Південному Китайському морі та інтерес до Арктики, які Китай розглядає як засіб активного тиску.

Цей порядок особливо ефективний в середовищах, де немає прозорих інституцій, а рішення приймаються через політичну або економічну залежність. В цьому сенсі Китай не будує імперію в класичному розумінні, а нав'язує функціональну залежність через модальність - фінансові, технологічні, дипломатичні.

Ризик же для Заходу полягає в поступовій ерозії здатності ліберального порядку діяти універсально. Чим більше країн залучаються до "модульного" китайського порядку, тим менш ефективними стають західні інституції.

Розділ 4: Стеля амбіцій

Попри активну експансію, Китай все ще не здатен перетворити свою модель на універсальний світовий порядок. Ключові стратегічні обмеження залишаються невирішеними.

По-перше, відсутність союзної бази. Китай не створив жодного стабільного політичного або безпекового альянсу. Навіть найближчі партнери у форматах ШОС і БРІКС орієнтовані на транзакційні вигоди. В умовах кризи їхня лояльність Пекіну не гарантована, а глибина стратегічної довіри — мінімальна.

По-друге, слабкість ідеологічної проєкції. Модель, яку просуває КНР - це технологічна ефективність без ціннісного змісту. Вона не формує культурного чи цивілізаційного тяжіння, здатного об'єднати різні суспільства. У ситуаціях вибору між автократичною стабільністю і ліберальною свободою навіть союзники Китаю рідко схиляються до першого.

По-третє, економічна залежність від Заходу. Попри заяви про декуплінг, Китай залишається критично інтегрованим у трансатлантичну економіку. Ринки США та ЄС - головні джерела валютних надходжень. Паралельно внутрішня нестабільність, викликана кризою нерухомості, слабким споживчим попитом і демографічними проблемами, обмежує ресурсну базу для тривалої зовнішньої експансії.

По-четверте, головна причина це нестача "м'якої сили". Присутність Китаю в гуманітарній, культурній та академічній сферах поза Азією є невеликою. Пекін не спромігся запропонувати позитивний образ для широкої міжнародної аудиторії. Його глобальна репутація досі формується через призму цензури, репресій і цифрового контролю.

Китай прагне диктувати правила, але об'єктивно залишається країною, яка грає на межі своїх можливостей. Без союзів, ціннісної пропозиції та самостійної економіки його стратегічне поле обмежене. Парад у Пекіні створив враження сили, але не замінив реальних передумов для довгострокового впливу.

Розділ 5: Світ перед роздоріжжям

У ситуації, що складається, головне питання більше не в тому, що саме будує Китай, а в тому, як реагує решта світу. Парадоксально, але загроза китайського порядку виявилася не в його привабливості, а в його практичності. Китай пропонує не ідеї, а інструменти - і в умовах інституційної втоми це виявилося більш дієвим за будь-яку універсалістську риторику.

Водночас модель фрагментарного домінування, яку реалізує Пекін, тільки оголює слабке місце західної стратегії - відсутність актуалізованої доктрини порядку. Від кінця Холодної війни Захід не сформулював нового бачення світової архітектури, здатного залучати союзників не лише ціннісно, а й через структурну вигоду. Китай діє в цьому вакуумі і не через силу.

Тому дилема, перед якою постає світ, полягає не у виборі між двома системами, а у визначенні, якою взагалі має бути глобальна система після епохи гегемоній. Умовно багатополярний світ без системної рамки перетворюється на поле взаємного шантажу. Китай уже адаптований до такого середовища. Демократії все ще ні.

Справжній виклик для Заходу не стримати Китай, а створити таку конфігурацію, в якій стримування не буде основною метою. Це потребує не лише модернізації інструментів впливу, а й здатності визнати, що колишній світовий порядок вичерпав ресурс легітимності. Відповідь має полягати не в реставрації, а в інновації без чого політична вага ліберального світу продовжуватиме зменшуватись.