Саморегуляція поп-культурою, або як Віталій Козловський допоміг ментальному здоров’ю українців

Вже багато років українці живуть у стабільному стані нестабільності. Ми щодня відчуваємо стрес, тривогу, знаходимось у невідомості та застигаємо у підвішеному стані. Коли це скінчиться? Ніхто не знає. Чи можемо ми просто взяти та телепортуватися в Україну нульових-десятих, де Квартал знімається в рекламі Діджуса, а Slando ще не став OLX? Можемо, і для цього існує популярна культура. 

Згадування пісень, реклам, фільмів чи інших культурних артефактів із нашого минулого часто викликає потужне відчуття "переносу в часі" – ми наче знову опиняємось у тій емоційній і контекстуальній атмосфері, в якій колись вперше пережили ці враження. Цей феномен має міцне нейропсихологічне підґрунтя й тісно пов’язаний із механізмами епізодичної пам’яті, автобіографічної реконструкції та сенсорної стимуляції. Простими словами: наш мозок зберігає спогади не ізольовано, а у зв’язках із контекстом, в якому ці спогади були сформовані (зорові образи, звуки, запахи, емоції, соціальні взаємодії). Цей процес називається контекстним кодуванням (context-dependent encoding). Прикладів цьому безліч: ви можете згадати, що відчували, коли вам відмовили на шкільній дискотеці, слухаючи Бумбокс "Вахтерам", або досі наспівуєте не просто "Айс Айс Бейбі", а додаєте "Славутич" між рядками, як у відомій рекламі. 

Чому ці концепції важливі для українців? Як ми це використовуємо? І чому ми переживаємо доволі цікавий психологічно-культурний ренесанс? 

"Вибух спогадів" та музичні тенденції 

Повернення Віталію Козловському прав на його твори для мілленіалів дорівнює викупу Шевченка з кріпацтва. Лиш лінивий не говорив про “Пінаколаду”, а найактивніші користувачі просили перекласти на українську ще й “Шекспіра” і “Холодную Ночь”. Все це не тому, що Віталій – музичний геній, Фреді Меркʼюрі покоління чи рефлексує на потреби сучасності. Феєрія його повернення викликана тим, що нам масово хочеться повернутись в безтурботні часи, де не те що б немає війни, а й взагалі немає майже жодних хвилювань.

У 2006 році, коли вийшла “Пінаколада”, сучасним міленіалам було 10-20 років – період, відомий як reminisence bump (“вибух спогадів”). Згідно з дослідженнями, саме в цей час у психіці формуються найяскравіші спогади. Сам того не знаючи, Віталій Козловський триггернув гіпокампи багатьох українців (частину мозку, що відповідає за збереження контексту спогадів, особливо в молодому віці) та розблокував почуття свободи, безтурботності та перших закоханостей. 

Я думаю лиш лінивий не помітив, що дуже природньо повертаються на українську сцену Віктор Павлік, El Кравчук, Павло Зібров; Гайтана скоро буде хедлайнером одного з українських музичних фестивалів, а Квест Пістлз перекладають старі хіти українською. Популярна культура, як сильний інструмент соціальної історії, є дзеркалом, і відображає лиш те, де зараз знаходиться суспільство. Такий запит на культуру, яка пішла від нас 20 років тому, промовисто свідчить, що ми просто хочемо повернути час назад. “Вибух спогадів” дав змученим, втомленим, нажаханим українцям відчуття, які вони давно забули – легкість буття та радість. 

Така тенденція, в принципі, притаманна не лише Україні. Американські зірки типу Тейт МакРей семплять музику ранніх двохтисячних, а ТікТок з усіх сил намагається повернути занижену талію (Боже поможи), тонкі брови та моду на анорексично худе тіло. Але якщо у світі подібна тенденція лише данина циклічності моди, певна ностальгія без сильних емоцій, то для українців — це буквально машина часу, яка дає час на самоідентифікацію та саморегуляцію. 

І якщо про саморегуляцію я розповім далі, то з самоідентифікацію розберемося швидко. Переклад улюблених пісень українською дає людям можливість їх привласнити, відділити від чужої культури та зробити більш інтимними, зрозумілими лише для нашої нації. Привласнення культури є важливою частиною розуміння “Цю частину мене, мого життя, моїх улюблених пісень і спогадів ніхто не забере”. Саме тому переклад сучасних пісень фанати зустрічають з певним скепсисом, а умовний хіт 2010-х “Ти неймовірна, ніжна, чарівна” — співають усім концертним залом. 

Саморегуляція та популярна культура

Популярна культура має одну з найсильніших здатностей повертати нас у світ стабільності. Усім хочеться сісти в певну машину часу, яка хоч якось нагадає, що колись було добре та безтурботно (але навряд чи хтось думав, що за кермом цієї машини буде Віталій Козловський). Ми не можемо повернути минуле, але можемо повернути відчуття та емоції, в яких жили, коли дивилися "Ксену – принцесу-воїн", "Тачку на прокачку" на Новому каналі, Шанс та Альфа. Тож до чого тут саморегуляція?

Саморегуляція – є ключовим компонентом психологічного благополуччя та адаптації до змін. Одним із менш очевидних, але потужних способів підтримки саморегуляції є залучення до культури – і популярна культура справляється з цим на "ура", бо в процесі зростання ми не мали можливості її уникнути. Не кожен може похизуватися тим, що в дитинстві ходив з батьками в театр, але один скаже "Сім-Сім" і тисячі прокричать "від UMC".  

Саморегуляція потрібна нам в умовах війни як ніколи. Я сприймаю її як буферний час, щоб дати психіці час відновитися та прийти до тями після стресових подій. Важкі емоції нам доволі важко вербалізувати, не з кожним можеш про це поговорити, тому ми втікаємо у музику, кіно, серіали. І втікаючи у контент, який ми споживали десятиліття тому, ми втікаємо у той психологічний стан, в якому ми тоді знаходилися. Дослідження доводять, що музика має унікальну здатність викликати автобіографічні спогади завдяки залученню як сенсорних (звукових), так і емоційних компонентів пам’яті. Складними душними словами: музичні твори активують медіальну префронтальну кору, пов’язану з самореференцією та відчуттям ідентичності. Ми просто даємо психіці сигнал "Зараз все добре, зараз безпечно, відпочинь". 

Коли ми згадуємо фільми, пісні чи навіть старі рекламні ролики, які були важливими в юності, ми активуємо ностальгічні реакції, що мають як емоційне, так і когнітивне значення. Ностальгія допомагає об’єднати минуле і теперішнє, підтримуючи цілісність "Я". Американські та британські вчені довели, що ностальгія виконує функції саморегуляції, знижує екзистенційну тривогу та зміцнює відчуття соціальної пов’язаності. 

Згадування культурних артефактів молодості – це не просто приємна сентиментальність, а складна когнітивна і нейропсихологічна взаємодія між пам’яттю, емоціями та ідентичністю.

Підсумовуючи та завершуючи, зведу усе до простих тезисів:

1. Популярна культура – машина часу, що телепортує нас в юність, дає відчуття стабільності, легкості, цікавості до життя.
2. Нам важливо привласнювати не тільки нашу традиційну культуру, але й популярну. Це необхідно, щоб відчувати ідентичність, згуртованість та приналежність до соціуму.
3. Споживаючи ностальгічний контент нашої юності ми не лише згадуємо приємні часи, а й даємо психіці можливість відпочити, нормалізуватись та позбавитись гострого стресу. 
4. Шекспір все ж напише про нас чи не про нас?