Майбутня війна – не міраж, а реальність: Європі час одягнути нові окуляри
“Західний комфорт” тріщить по швах
Заключні дні Мюнхенської безпекової конференції та наступна зустріч лідерів Європи в Парижі остаточно проілюстрували, наскільки крихкою є система безпеки, від якої континент залежав упродовж багатьох десятиліть. Виявилося, що прихід Дональда Трампа до влади, попри всі застереження, приніс значно глибший злам трансатлантичних відносин, ніж очікувалось. Адміністрація США чітко заявила про свій намір переорієнтуватися на власні інтереси та сфокусуватися на Азії, а отже, фактично відмовилася від ролі «гаранта безпеки» у Європі.
У такій ситуації — особливо зважаючи на війну в Україні та початок малопублічних переговорів між Вашингтоном і Москвою — стає зрозуміло: ризик нової конфронтації на континенті нікуди не зник. Звичайно, говорити про майбутню війну не хотілося б, проте ці події дають підстави вважати, що впродовж наступних років Європі доведеться переглянути власну стратегічну залежність від Сполучених Штатів й “на ходу” почати діяти самостійно. Інакше кажучи, настає час “одягнути нові окуляри”, зазирнути у реальність і зрозуміти: якщо континент не стане суб’єктом власної безпеки, війна може повторитися в ще масштабнішій формі.
Поворот від Мюнхена до Ер-Ріяда: що відбулося за лічені дні?
На початку конференції в Мюнхені увага була прикута до формули миру для України та укріплення східного флангу НАТО. Президент Володимир Зеленський застерігав, що будь-які плани США чи інших країн домовлятися з Володимиром Путіним без участі Києва є неприпустимими. Однак, поки український лідер намагався донести цю позицію до міжнародної спільноти, відбулася низка подій, які перекроїли порядок денний.
По-перше, виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса став несподіванкою для учасників конференції: він різко розкритикував європейські уряди, заявивши, що столиці старого континенту «відступають від власних демократичних цінностей» та «ігнорують голоси виборців», зокрема представників право-популістичних партій. По-друге, Дональд Трамп особисто говорив із Путіним і домовився розпочати термінові консультації з росіянами у Саудівській Аравії — без офіційної участі ЄС та, фактично, без України на початковому етапі.
Коли у Києві зрозуміли, що участь у перемовинах відсувається на «другу фазу», реакція була передбачуваною: “Рішень щодо України без України бути не може”. Тим часом у Парижі президент Франції Еммануель Макрон, ініціював екстрену зустріч європейських лідерів (17 лютого) з ідеєю виробити спільну позицію. Втім, жорсткі розбіжності в оцінках і діях так і не дозволили виробити єдину стратегію. Учасники дискутували, чи варто посилати в Україну миротворців на випадок «замороження» конфлікту, як узгодити фінансову допомогу та хто повинен брати на себе провідну роль. У результаті ж усе знову закінчилося розмитими деклараціями про "солідарність".
Макроісторичне тло: Європа з 1945-го досі «дитя» під опікою США
Від завершення Другої світової війни Західна Європа жила у «теплій ванні» безпекових гарантій, які забезпечували передусім Сполучені Штати. План Маршалла, створення НАТО (1949) та стале зобов’язання США виступати «старшим братом» у протидії радянській експансії дали змогу континенту відновитися після воєнних руйнувань та майже 80 років уникати масштабних збройних конфліктів.
Однак після розпаду СРСР у 1991 році й утворення «однополярного світу» залежність Європи від американського лідерства в обороні навіть посилилася. Гегемонія США виглядала непорушною, тож європейці дозволили собі “відпочивати”: зменшували військові бюджети, інвестували у соціальну сферу та спиралися на думку, що “коли щось станеться, Америка нас обов’язково захистить, ми ж разом в НАТО”.
Ситуація почала змінюватися з 2016 року, коли Дональд Трамп уперше став президентом, але по-справжньому криза “старої схеми” вибухнула вже нині, на початку його другого терміну. Трамп чітко демонструє небажання надалі утримувати свою військову присутність у Європі та приділяє дедалі менше уваги діям що стосуються “євроатлантичної солідарності”. Особливо яскраво це відчувається з його заяв про фокус Америки на власних кордонах, азійських викликах і торгівельному протекціонізмі.
Саудівська Аравія, “план Трампа” і роль Києва
Тим часом в Ер-Ріяді 18 лютого США й Росія вже провели перший раунд переговорів: держсекретар Марко Рубіо зустрівся з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим. За кулісами подейкують, що теми значно ширші, ніж просто війна в Україні: ідеться про часткове зняття санкцій, узгодження обсягів експорту нафти й газу, питання світової безпеки та навіть розподіл впливу в різних регіонах.
Серед найгучніших нюансів — імовірний проєкт “плану Трампа” для України, що опинився у розпорядженні деяких західних ЗМІ. Якщо вірити витокам, США пропонують Києву масштабні інвестиції у 500 мільярдів доларів в обмін на контроль над критично важливими ресурсами (рідкісноземельними металами, портами та інфраструктурою). Усе це, звісно, під приводом забезпечення “стабільності” й “відновлення”, проте фактично йдеться про перетворення України на сировинну базу. Чи принесе це Україні реальну безпеку? Питання відкрите, адже Росія навряд чи повністю відмовиться від подальших претензій, навіть якщо зараз прийме обмежений компроміс.
З українського боку лунають вимоги не ухвалювати без Києва жодних рішень. У той самий час, спецпосланець США Кіт Келлог заявляє, що Європа “фізично” не буде присутня за столом переговорів, а Україна приєднається “пізніше”, коли базові параметри — вочевидь, вирішені США та Росією — вже будуть сформульовані, що фактично свідчить про плани Вашингтона закласти фундамент угоди “трикутника” РФ-США-Україна, де Європі та частково Києву, схоже, відводиться роль другорядних гравців.
Європа: від інфантильності до зрілості
У європейських столицях відчутний шок від того, як швидко Америка змогла “зайти в один кабінет” із Росією, фактично виключивши Брюссель і Київ із процесу. Й це усе після трьох років ізоляції Кремля. Ані екстрений саміт у Парижі, ані гучні заяви про “єдність ЄС” поки не дали відповіді на просте запитання: хто дійсно готовий брати на себе військову відповідальність у кризовій ситуації?
Німеччина поки зволікає із конкретикою, вважаючи дискусії про введення європейських миротворців в Україну передчасними. Польща, яка витрачає найбільше на оборону в НАТО (4,7% ВВП), каже, що не має додаткових резервів, аби відправляти солдатів до України, бо кордон із Білоруссю й Калінінградом уже потребує великого контингенту. Британія натомість заявляє про бажання взяти участь у можливій миротворчій місії, проте вимагає “участі або бодай підтримки США”. І це знову демонструє замкнене коло: європейці ніби готові діяти, але без штучного “дозволу” чи “співучасті” Америки сумніваються у власній силі.
На цьому тлі все гучнішим стає заклик до збільшення оборонних бюджетів. Якщо раніше йшлося про 2% ВВП, то нині з’являються чисельні розмови про 3–4% й навіть 5%. Але навіть якщо це рішення буде прийняте, минуть роки, перш ніж нові кошти дадуть плоди у вигляді зброї, техніки та системи логістики. Водночас Росія вже має розконсервовану військову машину і може будь-якого моменту використати слабкість європейської координації для розширення зони свого впливу.
Нові загрози: що може статися у 2029 році?
Навіть якщо найближчими місяцями США й РФ укладуть “проміжний мир” для України, який зафіксує тимчасову відмову Києва від частини територій і стримання російської агресії, це не означатиме стратегічного розв’язання конфлікту, який є екзистенційним для існування Путіна. Побоююсь, що до 2029-го, коли закінчиться другий термін Трампа, Росія спробує атакувати знову. У такому разі Україна (якщо не матиме достатніх гарантій безпеки, бажано з активною участю Європи, внутрішньою єдністю, стратегічним планом розвитку ВПК) знову опиниться “сам на сам” із переозброєною та врахувавшою свої помилки Росією.
Схожі питання виникають і щодо решти Східної Європи. Якщо американська військова присутність на континенті різко знизиться, чи зможе сама Європа стримати Москву? Без жодних перебільшень, майбутня війна може перетворитися на катастрофу набагато масштабнішу, ніж сьогоднішня війна.
Час приміряти нові окуляри: відповіді на виклики
У цій складній ситуації є чіткі дії, які можуть стати дорожньою картою для Європи. Зокрема:
- Різке збільшення витрат на оборону: не на 2% ВВП, а значно більше — до 5%. Це допоможе наростити військовий потенціал не через 5-7 років, а вже найближчим часом.
- Створення централізованого механізму ухвалення безпекових рішень: довготривалі наради в Брюсселі з 27 голосами часто блокують швидкі рішення. Потрібна ефективна “коаліція охочих та рішучих” або ж реформа Спільної політики безпеки та оборони ЄС + включення Лондона у кожний процес як столиці, що вміє створювати позитивні прецеденти для офіційного Києва (NLAW, Challanger 2, Storm Shadow, заява про миротворців).
- Уніфікація ВПК: зараз у Європі дублюється чимало видів озброєнь, немає єдиного стандартизованого виробництва. Розпорошеність послаблює обороноздатність, збільшує витрати, знищує швидкість та продуктивність. Єдина індустріальна політика в обороні дозволила б швидше нарощувати потужності у рамках 2-3 років. Париж вже неодноразово виступав за ініціативу мати власне, а не бути залежними від США.
- Підготовка до можливості безпекових операцій без США: чи то миротворці в Україні (говорять про 25-35 тис.), чи то оборона кордонів Балтії — європейці мають бути готові діяти самостійно. Розрахунок виключно на американські війська тепер виглядає занадто ризикованим.
Якщо ЄС (чи його група лідерів) наважиться на такі кроки, це може кардинально змінити баланс сил. Іронічно, але саме токсична риторика Трампа й акції Америки зі “здачею” європейських інтересів у переговорах із Росією можуть стати поштовхом до того, щоби континент перестав бути “дитиною” під опікою американських “батьків”.
Щеплення від США як шанс на європейське дорослішання
Отже, стає зрозуміло, що розмови про “нову війну” в Європі — це не просто страшилка чи міраж. Якщо континент не візьме на себе відповідальність за власну оборону, то ризик нового витка агресії — чи то проти України, чи то в Балтії — залишиться більш ніж реальним. “Великий мир” за участі США та Росії, де інтереси ЄС і України враховані лиш умовно, може виявитися короткочасною паузою на шляху до нової ескалації.
Саме тут і криється нагода для Європи “одягнути нові окуляри”. Якщо дотепер вона покладалася на стратегічну опіку США (завдяки якій 80 років жила відносно спокійно), тепер, коли Вашингтон чітко сигналізує про зміну пріоритетів, доводиться терміново дозрівати до ролі самостійного й суверенного гравця. Так, це вимагатиме величезних бюджетних витрат, політичної волі (надважливо) та реформування оборонних структур. Але лише такий шлях дає шанс уникнути реального колапсу безпеки в майбутньому.
Якщо ж Європа проігнорує цей виклик, сподіваючись, що “шторм” мине сам собою, то вже незабаром їй доведеться зіткнутися з важкими наслідками, можливо, з новою агресією Росії — бо історія вчить нас, що відкладені конфлікти повертаються зі ще більшою силою. До того ж адміністрація Трампа не вічна: є ймовірність (саме таке формулювання важливе), що за кілька років влада в США знову зміниться, але чи буде ще актуальною підтримка Вашингтона для Європи у формі, до якої вона звикла, — велике питання. Залежить від самої Європи.
Зрештою, ще одна майбутня велика війна дійсно перестає бути просто страшною казкою. Вона стає погрозливо близьким сценарієм, якщо європейські лідери не почнуть діяти відповідально. Проте, можливо, саме цей “електрошок”, допоможе континенту перейти у “дорослий” стан й гарантувати собі стабільність та повноцінну суб’єктність на світовій арені. Якщо Європа знехтує цим шансом, історія покаже, що вона не скористалася можливістю захистити саму себе — а коли вдарить чергова “російська буря”, ставити питання “хто винен” буде вже запізно.