Майбутнє Української металургії: зелений перехід та залучення міжнародних інвестицій
Війна кардинально змінила економічний ландшафт України, особливо в галузі металургії. З одного боку, ця галузь історично була одним із локомотивів вітчизняного експорту та промислового виробництва. З іншого – саме вона зазнала критичних втрат через окупацію, блокаду портів та зупинку ключових підприємств на сході. Утім, навіть у настільки важкий період віднаходяться імпульси для майбутнього відродження української металургії в нових реаліях: з урахуванням геополітичної ситуації, потенціалу природних ресурсів і глобального тренду на декарбонізацію.
Металургія до війни: опора експорту та важіль впливу
Історично металургійні комбінати Донбасу та Придніпров’я сформували експортне «ядро» України. Ще 2008 року вітчизняні підприємства виробляли до 42 млн тонн сталі на рік, ставлячи країну в один ряд із найбільшими виробниками у світі. Навіть після окупації частини Донбасу у 2014 році галузь трималася на позначці близько 20 млн тонн за рік, суттєво підтримуючи торгівельний баланс країни.
Ключовим фактором конкурентоспроможності української металургії стала наявність власної сировини – залізняку, а також коксівного вугілля. Утім, станом на довоєнний 2021 рік покриття потреб у коксівному вугіллі частково здійснювалося коштом імпорту зі США, Австралії та Польщі. Попри це, українські підприємства на кшталт "Азовсталі", ММК імені Ілліча, "Запоріжсталі", "АрселорМіттал Кривий Ріг" мали налагоджені ланцюги постачання і збуту, а частка металопродукції у структурі експорту приносила країні значну частину валютних надходжень.
Удар війни: зупинка "Покровської" шахти та втрата Маріуполя
Від лютого 2022 року ситуація змінилася радикально. По-перше, одним із найбільших ударів для галузі стала втрата Маріуполя. Два металургійні гіганти – «Азовсталь» та ММК імені Ілліча – до початку повномасштабної війни виробляли 8–9 млн тонн сталі на рік, що складало орієнтовно 40% усього виробництва в Україні. Їхня окупація та зупинка призвела до того, що загальний обсяг виплавки впав до ~6 млн тонн на рік – найнижчого історичного показника для України. При цьому зруйновано не лише технологічні лінії: замість порту Маріуполя, який був воротами для експорту, доводиться користуватися більш дорогою сухопутною логістикою або портами інших регіонів зі складною транспортною схемою.
По-друге, бойові дії на Донеччині призвели до зупинки шахтоуправління "Покровське" – найбільшої в Україні шахти, де все ще видобували коксівне вугілля. Через загрозу окупації та неможливість відновити електропостачання менеджмент ухвалив рішення зупинити роботу й евакуювати обладнання. Це означає, що країна майже повністю втратила власне джерело коксівного вугілля і тепер змушена покривати потреби імпортом. Собівартість української сталі зростає щонайменше на 40–50 доларів на тонні через логістичні витрати та вищу ціну коксу й вугілля з-за кордону.
Геополітика та ресурси: чому Україна залишається в центрі уваги
Попри значні воєнні втрати, Україна залишається дуже привабливою з погляду природних ресурсів. Аналітики різних профілів оцінюють запаси корисних копалин у 10–14,8 трлн доларів, враховуючи залізну руду, рідкісноземельні елементи, вугілля, літій та інші стратегічно важливі метали. Саме володіння цими покладами робить країну потенційним партнером для США та ЄС у галузі видобування, перероблення й спільного використання критичних матеріалів.
Зі свого боку, світова геополітика теж впливає на долю української металургії. Санкційний тиск проти Росії, прагнення країн Європи зменшити залежність від російських енергоносіїв і сировини, а також зростання попиту на «зелену» сталь посилюють інтерес до України. Зокрема, якщо Сполучені Штати нарощуватимуть експорт власної нафти та газу, це може знижувати світові ціни на енергоносії, водночас спрощуючи Україні пошук альтернатив постачання. Але потрібно бути готовими до високо конкурентної боротьби за доступ до дешевого енергоресурсу.
Наслідки переходу на імпортний кокс
Після зупинки "Покровського" - підприємства на неокупованій території (наприклад, "Запоріжсталь", "Каметсталь", "АрселорМіттал Кривий Ріг") закуповують коксівне вугілля за кордоном. Найбільше – зі США, Польщі та Австралії. Таке рішення цілком можливе технічно, однак фінансово обтяжливе. Маржа українського сталеливарного виробництва вже перейшла в "мінус" у четвертому кварталі 2024 року через низькі ціни на сталь та високі витрати на електроенергію, транспорт і сировину. У 2025 році прогнозується подальше падіння виплавки приблизно до 3–3,5 млн тонн, що може коштувати економіці України до 5 млрд доларів втраченої валюти та 80 млрд грн у вигляді ненадходжень до бюджету.
Шлях до модернізації: «зелена» сталь і відбудова після перемоги
Попри складну поточну ситуацію, існує можливість для якісного перезавантаження. По-перше, глобальний тренд на декарбонізацію стимулює розвиток технологій, де кокс замінює електродугова піч та водень. Уже зараз в Україні діють "Інтерпайп" та інші електросталеплавильні виробництва, що спираються на металобрухт. Наступним кроком буде впровадження технологій прямого відновлення заліза (DRI/HBI), які значно знижують викиди СО₂. Утім, це дорого: за мінімальними оцінками, будівництво нового заводу з «чистими» технологіями триватиме 5–10 років і коштуватиме мільярди доларів інвестицій.
По-друге, відновлення зруйнованих металургійних гігантів у Маріуполі, за попередніми планами "Метінвесту", теж може відбуватися на «зелених» засадах. Генеральний директор групи Юрій Риженков озвучував орієнтир на 3–5 років для запуску оновлених комбінатів після звільнення міста та вдалих переговорів із міжнародними інвесторами. Результат – сучасне виробництво з меншою залежністю від коксу та нижчим карбоновим слідом, що відповідає європейським екологічним стандартам.
Роль держави та міжнародних партнерів
Щоб металургія стала знову драйвером економіки, необхідна широка програма державної підтримки. Ідеться насамперед про врегулювання тарифів "Укрзалізниці" на перевезення сировини й металопродукції, стабілізацію цін на електроенергію та спрощення доступу до інвестиційних ресурсів. В умовах війни вітчизняні підприємства не можуть отримувати дешеві кредити, тоді як конкуренти з ЄС мають більший доступ до фінансових інструментів і субсидій. Окремим пунктом стоїть питання приєднання України до європейських «зелених» програм, що допомогло б швидше впроваджувати чисті технології та купувати відповідне обладнання.
Значну допомогу може надати міжнародна реконструкція після перемоги. План відбудови, ініційований українським урядом за підтримки ЄС, G7 та фінансових інституцій, передбачає можливість залучити приватний капітал у модернізацію металургійної галузі. Адже, попри втрати, саме металургія залишається базовим експортним сектором, а її відновлення матиме мультиплікативний ефект для інших сфер економіки: транспорту, машинобудування, будівництва інфраструктури тощо.
У підсумку, майбутнє української металургії залежить від того, як швидко вдасться звільнити території, подолати наслідки війни та окупації, відновити чи модернізувати зруйновані підприємства і водночас інтегруватися у світові «зелені» тренди. Суворі виклики сучасності можуть стати для галузі поштовхом до рішучого оновлення, що зробить металургійний комплекс одним із рушіїв економічного та технологічного прогресу України на наступні десятиліття.