У червні Україна втратила 28 військових в результаті боїв у зоні АТО
У червні в ході бойових дій в зоні АТО загинуло 26 українських військових. Ще двоє військових загинули в результаті підриву автомобілів. Про це повідомляє "Новинарня".
Уповноважені представники повідомили про 24 смерті в результаті бойових дій на фронті. Крім того, в червні загинули двоє бійців Української добровольчої армії Яроша, Луців і Іваник, які не потрапили до зведення ВСУ за нелегалізований статус УДА. Ще двоє військових загинули в результаті вибухів авто: полковник ГУР МОУ Шаповал у Києві і контррозвідник СБУ Возний під Костантинівкою. Це теж детонація війни.
1. Василь Бурачук "Комод"/"Циган"
Сержант, командир відділення 30-ї окремої механізованої бригади Василь Бурачук загинув 2 червня в районі Волновахи Донецької області.
Під час мінометного обстрілу "Комод", який командував БМП і наглядовим постом, побачив ворожу диверсійну групу і дав команду "до бою". В касці і бронежилеті вибіг з бліндажа, але ворожа куля потрапила в незахищене місце — шию. Хлопець загинув відразу.
Василь народився 18 травня 1994 року в Сторожинецькому районі Чернівецької області. З 2001 року жив у селі Журавка Городищенського району Черкаської області.
27 травня 2015-го був призваний на строкову службу в ЗСУ, а вже 30 вересня підписав контракт.
"Його поважали товариші, на високому рахунку він був у своїх командирів", – розповіли в новоград-волинській 30 омбр.
Похований 5 червня в Журавці. У хлопця, якому було 23, залишилися батьки, громадянська дружина і дочка.
2. Ігор Холозій
Старший солдат Ігор Холозій, 1978 року народження, загинув 2 червня поблизу Новомихайлівки (Мар'їнський р-н Донецької обл.). Причина загибелі — підрив на вибуховому пристрої. Бойова втрата Збройних сил України. Про це "Новинарні" повідомило джерело в Генштабі ЗСУ.
Не вдалося з'ясувати інші дані про Ігоря Холозія і знайти його портрет. У відкритих джерелах повідомлення про смерть такого військового немає.
3. Михайло Кобець
Три тижні не дожив морпіх Михайло Кобець до свого 22-го дня народження. 3 червня він отримав важке осколкове поранення під час обстрілу з реактивної артилерії поблизу села Чермалик Волноваського району Донецької області. Матрос, навідник вежі БТР 701-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМС України загинув від втрати крові по дорозі в госпіталь.
Народився Михайло 23 червня 1995 року в селі Білошицька Слобода Корюківського району Чернігівської області. Був старшим братом у багатодітній родині. 4 листопада 2015 року призваний на строкову службу, надалі підписав контракт.
"...Загинув [колишній] "строчник", у якого я був інструктором в навчальному центрі! Перший набридав питаннями, як потрапити на контракт в морську піхоту. Кожен день одні і ті ж питання, поки його колеги рахували дні до наказу. З більш ніж ста осіб з нашої роти, тільки 5-6% підписали контракт! Приходили хлопці з розвідгрупи 1 обмп – розповідали про всі принади служби в морській піхоті, про війну, приходив Юрій Клімкін — розповідав, як потрапити на контракт, приходив Тарас Чмут – розповідав про наш флот! У цих хлопців горіли очі, вони хотіли в бій. Миха був одним з них", – написав на своїй сторінці у ФБ морпіх Руслан Морський, колишній севастополець.
За день до своєї смерті Кобець врятував життя кільком товаришам.
"У Михайла був дуже добрий слух. Перед приходом він крикнув: "Міна!" – і всі встигли сховатися в укриття", — розповів головний сержант взводу Вадим Жданов.
Люди зустрічали живим коридором автомобіль з табличкою "Евакуація 200" і віддавали воїну останню честь. Похований Михайло в рідному селі.
Залишилися мати, вітчим і четверо молодших братів.
4. Олександр Бойко (пропав безвісти)
Підполковник Нацгвардії Олександр Бойко народився 3 грудня 1981 року в Хмельницькому, останні два роки жив в Івано-Франківську. Командир 2-ї розвідувально-пошукової групи, заступник командира окремого загону спецпризначення "Вега-Захід" НГУ.
Випускник Одеського інституту Сухопутних військ. Десять років проходив службу у 8-ому полку спецпризначення. На фронті з 2014 року.
Вдома воїна чекали матір, сестра, дружина і 7-річна дочка.
Обставини зникнення Бойко з'ясовував журналіст Юрій Бутусов.
За його словами, група Бойка у складі 15 розвідників отримала завдання штабу АТО провести розвідку в смузі 24-ї механізованої бригади в районі Попасна-Катеринівка-Золоте.
"Завдання звичайне, спецназ і снайпери Нацгвардії проводять регулярні пошуки в "сірій зоні", в тому числі і в цьому районі. Позиції противника в тому районі, куди вони йшли, були слабко вивчені. Бойко взяв з собою не всю групу, а тільки п'ятьох бійців. Причини не ясні. Можливо, не хотів ризикувати всіма", – йдеться у повідомленні журналіста.
Група далеко відійшла від позицій українських військ і зблизилася з позиціями противника, а приблизно об 11:00 під час руху через ліс потрапила під обстріл.
Підполковник Бойко отримав кілька серйозних поранень. Бійці віднесли його в бік і повідомили, що "від отриманих поранень Олександр помер на місці". З командира зняли екіпіровку і зброю, а саме тіло вирішили при відступі вдень не нести. Група вийшла розрізнено.
"На пошуки свого друга негайно вийшов з іншою групою інший заступник командира "Веги" – підполковник Владислав Аллеров (син командувача НГУ)", – розповів Бутусов.
Проте виявити в зазначеному місці тіло Бойка групі Аллерова не вдалося: під час пошуку група вийшла на позиції противника, піддалася тривалому обстрілу і була змушена припинити пошуки.
Версії: або у визначенні місця залишення тіла сталася помилка, або Бойко не загинув, а після важких поранень зумів заповзти в якесь укриття.
Командування АТО для пошуку офіцера запросило перемир'я в цьому районі — зовсім близько до позиціях бойовиків "ЛНР". Російська сторона заявила, що в результаті багатоденних пошуків тіло не знайшли.
5. Анатолій Потєхін
48 років. Народився 6 січня 1969 року на Вінниччині. Кадровий військовий. Капітан, старший офіцер відділення спеціального призначення в 12-му окремому мотопехотном батальйоні "Київ" 72 омбр.
7 червня загинув під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки Донецької області, між селами Крута Балка та Кам'янка. Командир розвідгрупи йшов першим і підірвався на вибуховому пристрої з "розтяжкою", від осколкового поранення в голову помер на місці.
"Як боєць, він був дуже досвідченим, як людина — порядним, душею компанії. Його загибель для нас шок. Ніхто не може повірити, що Анатолія з нами більше немає", – розповіли газеті "Сільське життя" бійці 72-й.
Анатолій закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. У 90-х роках служив в ЗСУ, був командиром роти. Надалі займався підприємництвом, перевезеннями, грав у футбол за аматорський ФК "Пак-трейд". Жив у селі Висока Піч Житомирського району.
На початку війни був волонтером, у лютому 2017-го прийшов у 12-й батальйон білоцерківської бригади.
Залишилася дружина і двоє дітей: донька 20 років, син 11 років. Похований у рідному селі.
6. Володимир Лайків
7 червня терористи намагалися розширити плацдарм в "сірій зоні" в районі села Жолобок на Бахмутської трасі (Луганська область) і проривалися на позиції одного з підрозділів 93-ї бригади ЗСУ. Володимир Лайків — старший солдат, кулеметник — разом з побратимами тримав оборону на взводному опорному пункті. У результаті тривалого та інтенсивного обстрілу Володимир загинув, ще вісім бійців були поранені.
"Не в нашій владі змінити те, що вже відбулося. Але ми ніколи не забудемо, що зробив наш хоробрий воїн. Для нас, живих, найкращий спосіб вшанувати пам'ять полеглого героя – присвятити себе з подвоєною силою і відданістю завершення тієї справи, якою він так благородно займався, за яку він воював і за яке з честю загинув, віддавши все, що міг. Його смерть не буде марною, і наш народ, наша Україна звільниться від окупантів, захистивши свободу і право на гідне життя," зазначив командир 93 омбр полковник Владислав Клочков.
31-річний Володимир Лайків жив у селі Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Вдома залишилися батьки і сестра.
7. Михайло Берізка
Йому було всього 20 років. Народився 17 жовтня 1996 року у селі Бринці-Церковні, Жидачівський район Львівської області.
У серпні 2016 року Михайло Берізка підписав контракт з ВСУ, був солдатом 24-ї залізної бригади.
Загинув вдень 8 червня від забороненої мінськими угодами ворожої міни калібру 120 мм.
Це сталося неподалік від села Катеринівка Луганській області (Попаснянський район). Прийнявши на себе основний удар від "стодвадцятки", Михайло фактично врятував життя своєму побратимові.
Берізка поховали 11 червня в рідному селі Бринці-Церковні. Батько помер кілька років тому, залишилися мати і сестра.
8. Ілля Кириченко
Ілля Кириченко народився 30 березня 1988 року в місті Жовті Води Дніпропетровської області. Навчався в Севастопольському університеті ядерної енергії та промисловості. Працював головним міським інспектором з радіаційної безпеки. Був на заробітках за кордоном.
"Поїздив по Європі, приїхав і сказав, що ніде ми нікому не потрібні, — розповів телекомпанії "Жовті Води" батько Іллі Олександр. — Сказав: я тут, хай бідний, але відчуваю себе людиною".
Повернутися на колишню посаду не вийшло. У лютому 2017 року він вступив на військову службу за контрактом у 93-ю механізовану бригаду ВСУ.
13 травня поїхав в зону АТО. Солдат, стрілець-помічник гранатометника.10 червня Ілля перебував на бойовому чергуванні на одному з опорних пунктів в районі села Кримське (Новоайдарський район Луганщини). Після 6-годинного обстрілу бойовики запросили режим тиші. Не чекаючи вогню, в 21:30 Кириченко піднявся до брустверу, щоб оглянути периметр, і в цей час почався черговий мінометний обстріл. Ілля отримав поранення, не сумісні з життям.
"Надзвичайно сильно любив життя, але більше життя – свою Батьківщину. Він загинув, захищаючи нас усіх", — говорить батько 29-річного героя.
Ілля похований у рідних Жовтих Водах. Залишився ще молодший брат.
9. Анатолій Довгаль "Дід"
Загинув 10 червня. На лінії фронту у селі Павлопіль Волноваського району (Приморське напрямок). Українські військові відбили чергову атаку ворога. В 20:00 новий артобстріл. В результаті прямого попадання міни в окоп загинули троє воїнів.
Найстарший із загиблих — 58-річний Анатолій Довгаль. Старший сержант, розвідник-кулеметник розвідувальної роти 74-го окремого розвідбатальйону, в/ч В0136. Народився 21 січня 1959 року, жив у селі Перемога Дніпровського району Дніпропетровської області (стара назва Куроєдівка).
У 74-му батальйоні, за словами знайомих волонтерів, "не перший рік".
"Раніше він служив у роті глибинної розвідки, позивний у нього був Дід. Дуже веселий був чоловік", – розповіла "Новинарні" Ольга Шаранюк.
Попрощалися з Анатолієм Олександровичем 13 червня під дощем біля Меморіалу загиблим воїнам в місті районного значення Підгородне, в який входить село Перемога.
Це сьома смерть з початку війни для Підгородного з його 18 тисячами населення.
10. Сергій Горо
Він був тільки кілька днів на фронті, коли в бліндаж під Павлополем прилетіла та сама міна.
У липні 2015-го Сергія закликала мобілізація, з вересня 2015-го до жовтня 2016 року служив у 74-му розвідбатальйоні. Був тоді відзначений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу ЗСУ "За взірцевість у військовій службі" II ступеня.
Контракт з ВСУ він уклав лише 4 червня 2017 року. Як молодший сержант повернувся в свій 74 орб. У розвідроті встав на посаду розвідника-кулеметника. Загинув вже 10 червня.
Народився Сергій 9 жовтня 1981 року в Молдові, село Кетросу Анений-Нойського району, неподалік від Кишинева. Жив на Херсонщині, у маленькому селі Зелений Під (220 жителів), Горностаївський район. Там його і поховали.
"Провести в останній шлях і попрощатися з Сергієм прийшли не одна сотня земляків, керівники району та селища, представники з області і громад району, колективу Ольгінської школи, побратими-військовослужбовці з сусідніх районів, приїхали бійці з військової частини – здавалося, за всю історію це село ніколи не бачило стільки людей. Вони утворили живий коридор і, стоячи на колінах, проводжали героя від рідного дому, щоб віддати йому шану.
До місцевого кладовища, що розташоване за два кілометри від села, труну героя несли на руках. Останній шлях Сергія Горо вистелили трояндами до самого кладовища. Прощаючись із загиблим, говорили про сміливість тих, хто сьогодні захищає країну. Розповідали про Сергія, про його відданість, доброту, відповідальность і товариську підтримку.
Насправді, як кажуть його односельці, він ніколи не говорив про патріотизм, та й взагалі не любив показухи. Він жив своїм простим сільським життям, думав про сім'ю, про майбутнє своїх дочок. І коли над Україною нависла загроза територіальній цілісності – узяв зброю і пішов захищати рідну землю, свій народ, свою сім'ю.
Сергія пам'ятають у селі, як звичайну людину, яка живе поруч, ходить тими ж стежками, що і вони, порався по господарству. Добрий, уважний, щирий. А виявилося – справжній патріот, який захищав Батьківщину і мирне життя своїх земляків", — написала Любов Рудя у газеті "Сільські новини" (цитата з сайту РДА).
У Сергія Петровича залишилися батьки, дружина і дві дочки 2002 і 2007 року народження.
11. Віталій Звездогляд
Ще один загиблий 10 червня від прильоту міни в Павлополі.
Віталію Звездогляду було 24 роки. Народився 12 серпня 1992 року в селі Косенівка Уманського району на Черкащині.
Після школи хлопець закінчив Уманський професійний ліцей, заочно навчався у Тальнівському будівельно-економічному коледжі. У 2011-2012 роках проходив строкову службу в українському Криму, в/ч 3009 Внутрішніх військ в Сімферополі, після чого закінчив навчання в коледжі.
В лютому 2014 року вступив на контракт в ЗСУ — служив на 222 ЦАББ (Центральна артилерійська база боєприпасів), в/ч А1588. З 2015-го ніс службу в зоні АТО у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Військовослужбовець 10 омпб "Полісся" 59 омпбр.
У Віталія залишилися батьки та молодша сестра.
12. Євген Яловець
28-річний Женя Яловець загинув у той день, коли країна гучно святкувала отримання безвізового режиму — 11 червня. Перші українці їхали і летіли на Захід за біометричними паспортами, а простий хлопець з Кіровоградської області захищав їх на Сході, біля села Павлопіль Волноваського району (Приморське напрямок). Євген їхав у авто. В нього летіла ПТКР — протитанкова керована ракета. Разом з Женею загинув ще один військовослужбовець.
Яловець народився 11 травня 1989 року в селі Созонівка Кропивницького району. Закінчив Созонівську ЗОШ, Кіровоградський професійний ліцей №2, пройшов військову строкову службу, працював в ПАТ "Гідросила" верстатником.
У березні 2014 року був призваний по мобілізації Кіровоградського міського комісаріату. У вересні 2015 року переведений в районний військкомат начальником служби захисту інформації.
"Женя поставив РВК "на рейки". Це була справді талановита, гідна, порядна і чесна людина, завжди приходив на допомогу іншим. Батькам хочу сказати слова подяки, що виховали такого справжнього чоловіка", — сказав на похороні військовий комісар майор Андрій Гриценко.
З березня 2017 року Яловець — вже контрактник, був відправлений у зону АТО як старший сержант, кодувальник, відряджений до 59-ї мотопіхотної бригади.
"Ми разом пішли в батальйон, спали в одному наметі. Він був дуже щедрим, вдячною людиною. За час проходження служби в 10-му батальйоні зарекомендував себе як хороший товариш, грамотний військовий, який виконував всі накази командирів і свою роботу. Намагався допомогти кожному", — розповів колега по службі в АТО Олександр Кривий.
Поховали Євгена на Алеї почесних поховань Рівненського кладовища. Залишилися батьки.
13. Юрій Сорока
Судячи за повідомленнями Чернігівського обласного військкомату і Чернігівської ОДА, Юрій Сорока був тим бійцем, який загинув поряд з Євгеном Яловцем. 11 червня на Приморському напрямку під обстріл потрапив автомобіль, в якому перебував Юрій.
Юрію Сороці було 42 роки. Уродженець села Гмирянка Ічнянського району на Чернігівщині (4 листопада 1974 року народження).
Після служби в армії проживав у селі Новокаменка Каховського району Херсонської області, звідки був призваний до лав ЗСУ. Перебував у зоні АТО три роки з перервами. Останнє місце служби — 59-я окрема мотопіхотна бригада, старший солдат, командир відділення взводу технічного забезпечення.
Похований у рідній Гмирянці.
(Каховська РДА повідомляє інші обставини смерті — попадання міни в бліндаж).
14. Олег Майстришин
30 бригада виходила на ротацію, коли їх змінили. Але 12 червня вони у Волноваському районі Донецької області, навпроти окупованого "сепарами" Докучаєвська, таки потрапили під обстріл. 152-міліметровий артилерійський снаряд потрапив у розташування підрозділу. 46-річному Олегу Майстришину відірвало ноги, від отриманих поранень він помер. Про це сайту vsim.ua розповів представник штабу АТО Сергій Жмурко.
Після року в АТО його відпустка буде вічною. Професійного військового Майстришина поховали в селі Підгірне Старокостянтинівського району Хмельницької області, де він народився 16 грудня 1970 року.
"Він є одним з тих, про кого кажуть — Спеціаліст. Олег Майстришин — механік-водій БМП-1 в розвідувальному взводі, а "механ" — одна з найвідповідальніших посад у піхоті. В умовах бою справна бойова "коробочка" це ще один невеликий крок до великої перемоги. Старший солдат Майстришин це знав, тому завжди утримував свою "беху" в справному стані. Під час будь-якої операції він не залишав свого штатного місця, навіть коли ворог лупив важким, адже добре знав, що в будь-який момент його "ластівка" повинна змінити вогневу позицію. Жодного разу він не сказав "ні", коли необхідно було їхати, і за це його поважали колеги і командири", повідомила прес-служба 30 омбр.
Залишилися мати і син.
15. Микола Гайдук
42-річний Микола Миколайович Гайдук загинув пізно ввечері 13 червня в результаті артилерійського обстрілу на Світлодарівській дузі, поблизу смт Луганське (Бахмутський район Донецької області). За даними ЗМІ — заводячи побратимів в укриття і врятувавши життя 19-річного бійця.
Сам з Нікополя Дніпропетровської області, народився 9 грудня 1974 року.
Старший солдат, військовослужбовець 43-го окремого мотопіхотного батальйону "Патріот" 53 омбр.
Завжди життєрадісний, щирий. Майстер спорту з кікбоксингу, громадський активіст.
Вперше на фронт пішов добровольцем в 2014 році. Після повернення додому, займався волонтерством, очолював "Асоціацію учасників бойових дій Нікопольщини". Підписавши контракт з ВСУ, знову вирушив на передову.
Залишилися дружина і двоє синів, мати, брат.
16. Сергій Яремчук
Народився 15 квітня 1977 року і жив у місті Калинівка Вінницької області.
У 2014 році пішов на фронт добровольцем, в 2015 вступив на військову службу за контрактом.
Сержант, десантник.
Загинув 15 червня від кульового поранення між селищами Талаківка та Гнутове на Донбасі: ворожий снаряд влучив воїну в груди.
Залишилися дружина та неповнолітня дочка.
17. Євген Сарнавський "Юджин"
Увечері 15 червня в "Мечце" від важких поранень помер капітан Євген Сарнавський, позивний "Юджин" – командир інженерно-саперної роти 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
"8 червня Сарнавський отримав важкі вибухові поранення під час розмінування поблизу села Новоселівка. Були розбиті ноги, пошкоджені внутрішні органи черевної порожнини, легені... Два тижні він пробув у комі, переніс дві складні операції", – розповіли в бригаді, яка збирала гроші на лікування.
27-річний офіцер відійшов, не приходячи в свідомість.
Залишилися мати-вчителька і вагітна дружина, яка лежить на збереженні.
Професійний військовий, Юджин довгий час займався розмінуванням, врятував тисячі життів. Допомагав цивільним поблизу Волновахи, в Гранітному, Авдіївці та прилеглих прифронтових селах.
Як розповіла прес-офіцер 72 омбр Олена Мокренчук, Сарнавський був справжнім новатором, автором розробок на базі РПГ для прикриття піхоти, пускової установки ЗРП "Стежка" на базі звичайного автомобіля, особливого панцира з кевлара, який працює за принципом бронежилета і дозволяє швидше рухатися.
"...Запам'ятався один випадок: після обстрілу в асфальтовому покритті просто посеред вулиці залишилися два хвостовика від 120-мм міни. За наполегливими викликами жителів сусідніх будинків на вулицю приїхали аж дві команди цивільних саперів і Юджин з помічником. І тут почалося щось на зразок "Вгадай мелодію": одна команда саперів каже: "Ми разминируем за два дні! Вранці надішлемо запит своєму начальству, на наступний день отримаємо дозвіл, потім приїдемо і разминируем!". Друга команда: "А ми – за день! Зараз надсилаємо запит, вранці отримуємо дозвіл і до вечора, можливо, разминируем!.."
Юджин подивився на фахівців і каже: "Ну, добре, хлопці, працюйте, я поїхав. Тут роботи – хвилин на 15, але якщо у вас такі правила.".
Цивільні аж підскочили, схопили його за руки: "Ні, ні, будь ласка, не йдіть! Витягніть цю заразу! У нас дітки, а нам ще два дні жити і боятися?"
Женя залишився. Впорався, як і обіцяв, за 15 хвилин: при детальному огляді з'ясувалося, що хвостовики порожні, міни таки спрацювали; тому залишилося тільки викопати залозки і передати його в музей. І таких випадків у його практиці було дуже, дуже багато! Тому не дивно, що в Авдіївці мають його за свого особистого Ангела-Хранителя", – писала прес-офіцер.
Командування називав його одним з кращих офіцерів і відважних військових в бригаді.
З капітаном Сарнавським прощалися на Майдані в Києві, поховали героя на Алеї слави центрального кладовища Білій Церкві — міста, де він жив з тих пір, як прийшов у 72 омбр.
Народився Євген 14 вересня 1989 року в Кам'янці-Подільському. Дитинство, шкільні роки провів в Овручі. У 2006 році закінчив Кам'янець-Подільський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі — армія. На фронті — з 2014 року.
18. Мочернюк Михайло
Близько 4:20 ранку 16 червня блокпост Збройних сил України під селищем Новотошковское (Новоайдарський район Луганської області) в напрямку Голубовського обстріляв ворожий снайпер. Одна з куль потрапила в старшого солдата, механіка-водія 93-ї окремої механізованої бригади Михайла Мочернюка.
42-річний боєць був у бронежилеті, але шансів пережити цей постріл у нього не було: майже 50-грамові кулі калібром 12,7 мм розраховані на те, щоб пробивати броню броньованої техніки.
Михайло народився 27 серпня 1974 року в Борівському Шевченківського району Харківської області.
"Він був відмінним механіком-водієм, відповідальним і хоробрим воїном, надійним товаришем", – йдеться у повідомленні 93 омбр.
19. Володимир Іваник "Фофа"/"Ірокез"
Володимир Іваник народився 28 березня 1987 року в місті Стебник на Львівщині, в останні роки жив у Бориславі.
Володимир проходив Строкову службу у президентському полку. Працював будівельником, в тому числі і в Києві, займався декоративною штукатуркою. Дуже любив мотоцикли, добре розбирався в техніці.
У Бориславі жив і його побратим Андрій Луців, з яким Володя пройшов Майдан.
Як тільки розпочалися бойові дії на сході, хлопці разом пішли добровольцями на фронт.
Разом воювали у 8-му батальйоні "Аратта" ДУК і Української добровольчої армії, пліч-о-пліч пройшовши гарячі точки Бахмута, Лисичанська, Пєскова, Луганська, Донецького аеропорту.
І разом загинули в бою під Авдіївкою 21 червня 2017 року – в результаті прямого попадання з ворожого танка.
Ці смерті не увійшли до офіційної статистики штабу АТО і Міноборони, оскільки УДА ще не є легалізованим підрозділом.
Володимир мав три ротації в зону АТО. На останню приїхав за два тижні до фатального бою.
"Коли почався той обстріл, Володя міг залишитися живим. Один снаряд перелетів, другий не долетів, а ось третій долетів. Він відчував себе воїном, марив службою. Говорив, що з дитинства хотів бути солдатом, і коли працював на будівництві, то почував себе не на тому місці. За півгодини до початку його останнього бою ми розмовляли, і він говорив мені, що відчуває: загине на війні. Він був воїном, такою була його життя. Я пишаюся, що маю такого друга. А його батьки повинні пишатися, що їхній син був таким", – розповів gazeta.ua побратим загиблих, розвідник Метис.
За його словами, Володимир міг і сапером бути, і розтяжку поставити, і з кулемета постріляти.
Поховали добровольця в рідному Стебнику.
У 30-річного Володимира Иваника залишилися батьки, брат, дружина і маленький син.
20. Андрій Луців
Андрій Луців, який народився в Бориславі 11 грудня 1978 року і працював таксистом, був майже на 9 років старша за свого друга Володю Иваника.
Загинули в один день, 21 червня.
"Хлопці билися до останнього. Андрій до останнього тримав у руках кулемет. Хоча виїхав танк, він стріляв по танку з кулемета.
Хлопці були надзвичайно відважні, виховані у патріотичному дусі. Це були справжні патріоти нашої держави, бійці УДА, що добровольцями пішли на фронт. Їм не потрібно було ні грошей, ні нагород, ні пільг, які ми на сьогодні не маємо, хоч воюємо з 2014 року", – розповів про Луцива і Иваника командир групи УДА, в якій воювали загиблі, Руслан Щерба (позивний "Єгер").
Володю і Андрія провели в останню путь теж в один день. Щоб побратими встигли на обидва похорони (Луціва поховали в Бориславі, Иваника – в Стебнику), їх навмисне розвели в часі.
21. Микола Стариковский
22 червня поблизу смт Луганське на Світлодарській дузі підірвався на невідомому вибуховому пристрої боєць, імовірно, 43 омпб Микола Стариковский, уродженець Харківщини. З важкими пораненнями його доставили в лікарню, але врятувати бійця не вдалося.
"Він був звичайний. Тихий і спокійний. Він виконував команди, був відповідальним. Не пив. Він був боєць. Справжній солдат. Просто Солдат. Просто Патріот своєї Країни. Просто ЛЮДИНА", – написала в Facebook про загиблого волонтер з Дніпра Дар'я Андрусенко-Якотюк.
Про бійця відомо, що він народився 15 січня 1976 року, жив у Харкові.
22. Олексій Іщук
Перший день так званого "хлібного перемир'я", 24 червня, обернувся втратою відразу двох українських воїнів. Під час виконання бойового завдання на Луганщині на міні підірвалися двоє бійців 8-го окремого полку Сил спецоперацій – Іщук Олексій і Василь Лаврись. Обох мобілізували в червні 2014 року, обидва згодом повернулися на фронт.
27-річний Олексій народився в селі Заслучне Красилівського району Хмельницької області. Там, у рідному селі його й поховали. У бійця залишилися батьки і молодший брат – в день загибелі Олексія у нього мав бути випускний.
"Леха ще розповідав, що свій білий костюм дав братові на випускний. Бо, мовляв, йому він і так не треба, все форма і форма, немає куди носити костюми", – згадав головний старшина Віталій.
"Це був світлий чоловік. З усіма товаришував, і з ним всі дружили. Він був надійний, добрий, порядний, вихований, чесний, доброзичливий, міг підтримати в будь-яку хвилину, при необхідності був готовий прийти на допомогу. Це велика втрата не тільки для нас, але і для всієї України, тому що він був справжнім героєм", – сказав побратим загиблого, командир групи з позивним "Марік" (цитата з сайту Красилівської райдержадміністрації).
23. Василь Лаврись
29-річний сержант 8 опспп Василь Лаврись, який підірвався на міні разом зі своїм однополчанином Олексієм Ищуком 24 червня, родом зі Стрия Львівської області.
Потрапивши на фронт по мобілізації влітку 2014 року, він був у найгарячіших точках: брав участь в обороні Донецького і Луганського аеропортів, воював у районі Лутугине, Дебальцеве.
Повернувшись після мобілізації у Хмельницький, де останнім часом жив, пішов працювати на кондитерську фабрику. Але знову потягнуло на війну.
"Подзвонив і запитав, чи візьму його до себе. Я сказав, що для такого хлопця точно знайдемо місце", – розповів журналістам головний старшина Віталій.
"Коли нас по тривозі піднімали їхати на Дебальцеве, то він одразу погодився їхати. З чужою групою, іншим командиром. Незважаючи на те, що тоді було тільки тиждень, як він з АТО повернувся", – згадує чоловік.
"У червні у Василя саме закінчувався піврічний контракт. І в день, коли нам повідомили, що він загинув, прийшли рапорти на продовження контракту. Верхній рапорт був його. Командир підписав рапорт. Сказав, що раз Вася хотів служити, то так і буде", – каже старшина.
"Спочатку чувак вчить користуватися підствольним гранатометом, потім грати в настільний теніс, потім допомагає вийти з-під обстрілу в Лутугине. А потім тобі пишуть, що його вже немає", – написав у Facebook Артем Князь.
Поховали Василя Лаврися на Стрийському міському кладовищі.
Залишилися мати, дружина і двоє сестер.
24. Юрій Федорин
9 липня у місті Кобеляки провели в останню путь 38-річного військовослужбовця Юрія Федорина, який героїчно загинув 28 червня в районі селища міського типу Фрунзе на Луганщині.
Більше тижня тіло розвідника 93-ї окремої механізованої бригади перебувало у бойовиків терористичної організації "ЛНР". Протягом цього часу українська сторона вела переговори про його повернення.
Молодший сержант Юрій Федорин – родом з Луганщини. З 2014 року разом з родиною жив на Полтавщині – у селищі Білики Кобеляцького району.
Був командиром розвідувального батальйону, командиром машини розвідки 1-го механізованого батальйону.
Як повідомляє 93 омбр на своїй офіційній сторінці в Facebook, в день загибелі Юрія розвідгрупа висунулася у відповідності з бойовим розпорядженням командира батальйону – щоб перехопити ворожі розвідувально-диверсійні підрозділи, які намагалися просунутися вглиб позицій бригади.
"Терористичні формування спробували штурмувати розвідгрупу під прикриттям мінометів. Під час бою Юрій отримав численні поранення, але до останнього боровся за життя і героїчно загинув в бою", – йдеться у повідомленні.
У загиблого воїна залишилася молода дружина і три доньки.
25. Максим Керничний
Стати військовим Максим мріяв з дитинства. І втілив свою мрію, з 18 років пішовши в армію. Працював у Жмеринському міському військкоматі Вінницької області, служив в 456 бригаді транспортної авіації в Гавришивці на посаді начальника сховища авіаційного пального.
З початком бойових дій на сході України був відряджений в зону АТО, де служив прапорщиком у 12-му окремому мотопіхотному батальйоні "Київ" 72 омбр.
23 червня 2017 року Максим Керничний відсвяткував 39-річчя. А 29 червня під час обстрілу позицій ВСУ в бліндаж, в якому перебував Максим, потрапив снарядом танк Т-72. За уточненими даними, сталося це поблизу села Кам'янка Ясинуватського району Донецької області.
Поховали бійця 2 липня в рідній Жмеринці, на Леляцькому кладовищі.
"Він був відважним воїном, надзвичайно доброю людиною, люблячим чоловіком і батьком..." – наводить спогади друзів і сусідів загиблого "Жмеринська газета".
Залишилися батьки, дружина та неповнолітній син.
26. Анатолій Мельников
До початку 2014 року уродженець Кривого Рогу Анатолій Мельников (нар. 17 листопада 1960 ) працював у Москві в Російському державному цирку імені Юрія Нікуліна. Там був повітряним гімнастом.
Після початку агресії РФ повернувся додому, в Україну. А з 27 жовтня 2016 року пішов на військову службу за контрактом.
Стрілець 3-ї мотопіхотної роти 43-го батальйону "Патріот" 53-ї окремої механізованої бригади, солдат Мельников загинув 30 червня о 21:40 на Світлодарській дузі. Пряме попадання міни 82-міліметрового калібру не залишило 56-річному бійцеві шансів на виживання.
Поховали Анатолія на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу. У нього залишилися дружина та неповнолітня дочка.
На похоронах голова Центральної міської райради вручив вдові нагрудний знак "За заслуги перед містом", яким солдата Мельникова відзначили посмертно.
Втрати інших силових підрозділів України:
27. Максим Шаповал
Максим Шаповал не дожив до свого 39-річчя трохи більше тижня. Він народився 6 липня 1978 року у Вінниці. Був сім'ї був єдиною дитиною, рано втратив батька-льотчика.
У 2000 році закінчив Військовий інститут НТУУ "КПІ" і пішов служити в Головне управління розвідки Міноборони. Після участі в миротворчій місії в Сьєрра-Леоне протягом 2010-2012 років працював в Управлінні державної охорони, а потім повернувся в ГУР на командирські посади.
З 2014 року Шаповал брав участь в АТО, був командиром першої групи спецпризначення, яка звільняла Донецький аеропорт.
Як командир 10-го окремого загону спецпризначення ГУР брав безпосередню участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника. Збирав там докази, які Україна використала для доказу на міжнародному рівні причетність Росії до збройної агресії.
27 червня близько 8 годин ранку полковник Шаповал вийшов з хати, попрямував до службового автомобіля "Мерседес", що стояв недалеко від перехрестя вулиць Солом'янської та Механізаторів, і сів за кермо. Хоча зазвичай він їздив з водієм сидів на пасажирському сидінні.
В 8:15, коли авто рушило з місця, спрацював потужний вибуховий пристрій. Вбивство кваліфіковано як теракт.
28. Юрій Возний
Близько 19:00 27 червня прогримів вибух в селі Ильиновка Костянтинівського району Донецької області. На стоянці по вулиці Садовій вибухнув автомобіль "Опель Вектра", в якому було четверо людей: троє співробітників СБУ і місцевий житель. Судячи з усього, під машину було закладено вибухівку.
В результаті потужного вибуху троє людей в машині отримали поранення, а четвертий, 41-річний полковник СБУ Юрій Возний, загинув.
Вибух авто в Ильиновке кваліфікували як теракт.
Він народився 6 травня 1976 року в Житомирі, закінчив Житомирський державний технологічний університет факультет інженерної механіки. Але своє покликання знайшов у Службі безпеки, очолював департамент контррозвідки.
І, очевидно, не випадково загинув у той же день, коли в Києві було скоєно зухвале вбивство полковника розвідки ГУР Міноборони Максима Шаповала, який також став жертвою закладеного в автомобіль вибухового пристрою.
Возного теж називали представником "нового покоління" у Службі безпеки – справді українського, що вже втратило радянський вишкіл вірності Москві.
Контррозвідника поховали на Смолянскому військовому кладовищі Житомира.
Посмертно Юрій Возний нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Як повідомляли Українські Новини, у травні в результаті боїв у зоні АТО загинули 13 воїнів.