Геннадій Друзенко: Булгаков може бути сто разів імперцем як, приміром, Кіплінг чи Вергілій, але боротьба та конкуренція сенсів не передбачають аргументу бульдозера
БУЛГАКОВ І... СВОБОДА
Булгаков точно не з тих письменників, книги яких мені особисто хочеться перечитувати знову й знов. Визнаю, що більшості його творів я навіть не читав. І коли почався галас, спричинений демонтажем його памʼятника, я навіть не міг пригадати, де він був. Війна геть змінює і оптику світосприйняття і пріоритети. Тому не берусь судити, наскільки він талановитий письменник і наскільки його твори просякнуті імперським духом.
Мене в цій ситуації заскочило інше. Яскраве відчуття дежавю, мого радянського дитинства, в якому піонери натхненно співали: "весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот встанет всем". Відтоді я з великою підозрою ставлюся до всього, що звужує простір свободи. Що намагається вказати мені, чиї твори читати (чи не читати), чиї фільми дивитися (чи не дивитися), кого любити (чи не любити).
Дискусія про Булгакова, яку збурив демонтаж памʼятника Михаїлу Афанасійовичу, корисна. Особливо коли не перетворюється на срач. Можливо, вона спонукає когось перечити його твори, аби самому вирішити, що писав і що не писав Булгаков. Наскільки він киянин, імперець, українофоб, антирядянщик, "буржуазний інтелігент" тощо.
Загроза в іншому – в Україні зʼявився орган, де нікому невідомі "фахівці", вирішують, хто "наш", а хто ворог. Кого друкувати в Україні, а кого ні. Чиї памʼятники можуть стояти (сидіти) на українських вулицях, а чиї ні. Це і є шлях до несвободи. Тої несвободи, яка асоціюється у нас з ненависною імперією.
І як не дивно, тут ми ВЖЕ можемо дати імперії серйозну фору. Бо до 1914 року "Кобзар" Тараса Шевенка був однією з найпоширеніших книжок в Російській імперії. Його загальний наклад сягнув на той час 200.000 примірників. Російські націоналісти охоче читали українського пророка. Один з лідерів чорносотенців, Владімір Пуришкевич, цитував його "Відьму" з трибуни Державної Думи. Цитував в оригіналі, українською. Архієпископ-монархіст Антоній Храповицький знав чимало поезій із "Кобзаря" напам'ять. "Кобзар" був дозволений до читання солдатам Російської імператорської армії. Твори Шевченка регулярно виконувалися на концертах церковних єпархіальних училищ…
І тільки атака на спадщину великого Кобзаря, розпочата перед його сторіччям, радикалізувала український рух і чимало посприяла незалежницьким настроям…
Бо Україна — це насамперед про свободу, а вже потім — про мову, віру та історичний пантеон. І щойно ви стаєте на шлях несвободи, щойно перестаєте довіряти власним громадянам самим обирати і формувати культурний контекст, самим формувати ставлення до тих чи інших історичних постатей та їхнього спадку, щойно намагаєтесь сформувати "єдиноправильну лінію", ви шкодите українській справі.
Бо справжня республіка, якою покликана бути Україна, – це вільна країна вільних громадян. А вільні громадяни не потребують вказівок, що їм дивитися, читати, слухати, якою мовою говорити, в яку церкву ходити і кого любити.
А якщо ви не вірите у свободу, то чим Ви відрізняєтеся від "культревсовєтів", які вже скидали з "корабля історії/сучасності" Пушкіна і Толстого? Булгаков може бути сто разів імперцем (як, приміром, Кіплінг чи Вергілій), але боротьба та конкуренція сенсів не передбачають аргументу бульдозера. Якщо ви, звичайно, не духовні нащадки комуністів-хунвейбінів...