Оля Бородкіна: Мені казали, що я не маю права співати про корупцію в Україні, тому що я в Польщі
Колись – зірка X-Фактора, а нині – голос, який не боїться питати "чому болить" і не ховає складні теми за метафорами. В інтерв’ю Українським Новинам виконавиця Оля Бородкіна (Pololi) розповідає про свій новий альбом, війну, еміграцію, право на самовираження, про власну межу між сатирою та позицією – і про музику як спосіб не мовчати.
– Ви одночасно Оля Бородкіна, Бо з групи Бо-і-Бро, зірка шостого сезону X-Фактора і театральна актриса. А ваш новий альбом вийшов під ім'ям Pololi. Розкажіть, хто сьогодні все ж Оля Бородкіна в першу чергу.
Ви так багато розказали про мене, я аж замислилася: "Ого, це я встигла скільки в житті зробити. Можна помирати". Я жартую, якщо що: помирати не хочу (сміється). Так, я взагалі себе позиціоную як тьотю Олю. Ще одна моя сутність. Тьотя Оля – це просто звичайна людина, яка готує дитині їсти, прибирає квартиру, пише пісні, веде блог, а все інше – мої проекти.
– Я гадаю, ви погодитесь, що початок зіркового часу у вас стався саме на X-Фактор [станом на жовтень 2025 року на Youbube ролик з фрагментом виступу Ольги на Х-Факторі має понад 11 мільйонів переглядів – ред.], хоча музикою ви займалися й до того.
Так. Я навіть не очікувала, що це стане зірковим часом. Якби я трошечки була розумнішою, я б якось це використала для своєї творчості. Але я людина, може, недалекоглядна, і тому я виступала, була в шоці від того, що так людям припала до душі… Взагалі мене на Х-Фактор мама записала. Я навіть не знала, що я туди піду. Це було для мене сюрпризом.
Я, взагалі, така дуже домашня дитина. До 23 років була дитиною, з мамою жила. Я тоді влаштувалася на роботу в ІТ і мамі я постійно скаржилася: "Ну все, моє життя закінчене, я помру айтішницею, пора на пенсію, і що так буде завжди, щоб 50 років пропрацювати, все". Мама це все чула і вирішила мені влаштувати струс.
– Якщо подивитися на ваш творчий шлях, починаючи з X-Фактора і виконання пісень Земфіри, потім у вас були й дитячі колискові та весела пісенька "Лоскоти кота", і якось різко вектор змінився: з початку повномасштабного вторгнення почалась військова тематика у піснях, а зараз взагалі така гостросоціальна. Чим викликані такі радикальні зміни у творчості?
Це правда. Я не спеціально. Є люди, які можуть творити на замовлення: написати вірш або пісню. В мене так не виходить. Якщо в мене щось всередині дуже не дає мені спокою, про це я і співаю. Раніше я любила котів. Потім в мене з'явилися дитина, я почала любити дітей. Потім почалася війна, я почала любити нас і не любити наших ворогів. А потім так чомусь сталося, що всередині з'явилось багато протиріч. І все якось так змінилося. Навіть зараз так страшно щось сказати. Зараз такі часи в нас… дивні. Слово вправо, слово вліво і розстріл. І не те, що навіть від наших ворогів, а від самих нас. Тому зараз в напрузі постійно.
– Ви сказали, що ви пишете про те, що для вас сьогодні актуально, тому Котів змінила війна, а війну змінила корупція. Але в інтерв'ю 2023 року ви вже анонсували, що у вас є плани на саме гостросоціальну тематику. Наприклад, у пісні "Красти" з нового альбому є посилання на скандал з закупівлею овочерізок для столичних укриттів, це історія 2023 року. Пісня того часу чи нова?
Нова, просто я потихеньку так почитую новини, Telegram-канали, ці постійні скандали. В мене все це накопичується, накопичується, накопичується і потім рядки самі приходять до голови. Я не винна, воно саме до мене приходить (сміється). Я тільки це озвучую. А що? Мене бентежить не самі факти корупції. Мене бентежить, коли слова не співпадають з діями. Як у нашого колективного свідомого, так і в окремої людини. Коли, наприклад, гучно кажуть: "Ми воюємо з лютим ворогом! Все для фронту!", а потім з'ясовується, що хтось собі щось прикарманив, доки інші воюють. Ну, це якось дивно. У 20 років у мене не було такого когнітивного дисонансу. А зараз він в мене існує. Я не розумію, хто є хто.
На жаль, я не сильно розбираюся в політиці, в історії. Я пробувала розбиратися глибше, щоб якось ще вище доносити все це. Але це трошки нудно для мене. Я все ж таки по піснях. Тому мій новий альбом, він такий трошечки різний: там зібрані пісні із 2024-го, 2025-го і 2022-го років. Зараз я б його інакше назвала – Мені не все одно. Це пісні про депутатів, про людей в костюмах, корупцію. Це все теж мій прояв любові до України.
– До речі, про "Люди в костюмах": дуже гостро. Звісно, ви не перша, хто критикує систему, владу, але, на відміну від багатьох, робите це напряму: "Для бідних окоп, для багатих – джекпот". Це навіть не алюзія, це доволі конкретні речі.
– Я "Люди в костюмах" написала після другої зустрічі нашого президента в Овальному кабінеті. І я взагалі не зрозуміла загальної радості. У нас таке суспільство, ну дуже цікаве, дуже. Мені подобається, як українці можуть жартувати навіть у такі страшні часи. Але ж… Ну всі були там в костюмах, знімали оці відео, жартували що президент цього разу надягнув костюм і тепер не прилетить. Це і правда дуже смішно. Але я не розуміла іншого: чому ми всі радіємо? Взагалі-то ми так всі сподіваємося на щось. Мені здається, взагалі, що ми така нація, дуже ще не зріла. Ми завжди думаємо, що нас хтось врятує, хтось вирішить всі наші проблеми.
А Америка – наші партнери вирішують свої проблеми. І наші наче не дуже їм і потрібні. От про це і пісня: про те, що ми шукаємо зрілість десь в іншому місті, але ніколи не в собі.
– Тобто умовні "багаті", які згадуються в цій пісні, це саме іноземні партнери. Тому що я бачив в коментарях, що багато хто побачив у цих рядках відсилання на те, що в Україні війна для бідних, там в контексті примусової мобілізації тощо.
– Ну, те і про цю ситуацію з партнерами, і про нас. Якщо правду сказати, то ніхто не хоче йти на війну, але дехто має змогу не робити це, а інші – ні. Люди бачать і розуміють це.
– Зараз окремі активісти займаються тим, що пригадують іншим людям, чим вони займалися до початку війни чи до повномасштабного вторгнення. Хто був російськомовним, хто там їздив до Москви чи щось інше. Чи, наприклад, у вас на Youtube є відео, де ви читаєте вірші Маяковського. Вірш "Ріка". Хтось апелював до вас через це?
Ой, спочатку читала якісь коментарі про себе, що я і зрадниця, пропагандо… Пропагандистка. І мені навіть, знаєте, погані слова запам'ятаються такими, які мені писали. Такі не можна казати, але, мабуть, зрозуміли.
– А як взагалі ви ставитесь до російської культури, не сучасної, а саме класичної?
У мене переворот внутрішній стався. Якби мене ви запитали у 2022-му році чи у 23-му, я б відповіла, що російська культура – це кошмар. На жаль, я на ній зростала. Я відчувала себе винною через це. А зараз я розумію: Боже, я так втомилася відчувати себе винною за своє минуле, за те, що я, по суті, не обирала або через якісь обставини не могла подумати та обрати.
– Завдяки X-Фактору у вас з'явилося доволі багато підписників з країн СНД і з у тому числі з Росії. І ви раніше розповідали, що у 2022-го році багато з них відписалися. Але хтось залишився?
Взагалі-то є, в мене є пара людей з РФ. Я з ними особисто не спілкуюся, але вони коментують, підтримують, у тому числі і такі пісні мої старі, як "Намалюй букву Z собі на лбу". Зрозуміло про кого це пісня, не треба пояснювати. Їм подобається, вони репостять. Але є такі люди, що спочатку "Так, так, так, ну, так, це наша провина, як колективна, так і особиста", але ж згодом такі дивні мені речі пишуть: "Оля, в тебе такі патріотичні пісні, але у нас теж є патріотичні пісні. Ви все-таки нам вже вороги". Думаю "О, все, починається. Do widzenia, до побачення.
– У вас вже дуже велика аудиторія: сотні тисяч підписників в ТікТоці, на YouTube, в інших соцмережах. Як вони реагують на такі зміни у творчості?
Взагалі-то позитивно. Я дуже боялася випускати цей альбом [альбом "Повернусь" вийшов у вересні 2025 року – ред.]. Я була якась налякана. Першу спробу релізу ще й заблокували. Це було як раз, коли люди почали виходити на акції протесту після прийняття законопроєкту про НАБУ. Люди вийшли з картонками, почали заявляти про свої відчуття. І я тоді виклала пісню "Красти". І мене вперше заблокували. Я тоді подумала: "Ого, а що буде далі? У мене попереду реліз альбому. І там такий альбом жорсткий, що я боюся". Але виявилося, що я дарма боялася. Все ж таки в нас ще є якась свобода. Принаймні, свобода пісні. Навіть на гострі теми.
– Я сьогодні відкрив на YouTube кліп "Красти" і там стоїть 14 дизлайків. І мені дуже смішно було, тому що в Україні є 13 міністрів і прем'єр-міністр. Це, звісно, не пов'язані речі, але виглядає дуже красиво.
О, класно! (сміється).
– Чи був якийсь фідбек не від звичайних шанувальників, а від тих, про кого пісня?
– З цієї сторони, наче, мені ніхто нічого не писав. І мене не блокували другий раз після релізу. Я це розцінюю як відсутність фідбеку. Але, в моєму випадку, це теж добре. Я вважаю, якщо тебе заблокували, значить, це хтось подивився, кому це не сподобалось. Значить, моя інформація дійшла до потрібних персон. А взагалі-то мені подобається, що люди якось підтримують це, теж думають як я.
Але є і коментарі, що я такими піснями розколюю суспільство. Знаєте, є приказка про те, що собака дивиться на палку, а не на того, хто її кидає. У нас теж є люди, що вважають, ніби суспільство розколює не той, хто краде, а той, хто про це каже. Такий собі дисонанс.
– Але у вас в новому альбомі не лише про корупцію. Наприклад, є дуже чудова пісня, присвячена Харкову. Розкажіть про неї. Як вона з'явилась?
Це був 2022 рік і я пам'ятаю, було багато відео, як ракети летять на центр міста. І я відчувала, що це не по центру міста, а по мені вони летять. І мені так боляче було за ті місця. Я ж їх всі добре знаю: тут ти ходив у студентські роки, там ти перший раз грав на гітарі, ти просто виріс тут.
І мене дуже вразила фотографія, де мій дитячий садочок, куди я ходила маленькою. І там просто якась ракета в землі. "Пам'ятаю ось цією стежиною, я ходила ще малою дитиною, тут тепер уламки з-під ракет". Ось так ці строки і з'явилися. І взагалі ця пісня про два міста: мої рідні Харків і Ізюм. В Ізюмі живе моя бабуся, і там проходило моє дитинство. І якщо про Харків не можна сказати, що це місто-скелет, тому що Харків – це надзвичайне місто, з Ізюмом ситуація гірша.
А ще мене дещо вразило, коли я була в Харкові вже після початку повномасштабного вторгнення. В Харкові є Салтівський ринок. І там уже просто обгорілі контейнери і на них висять халати, капці. Вчора прилетіло, а сьогодні люди вже працюють. Місто настільки фантастично тримається, що я навіть не знаю. Як в Польщі на тебе дивно дивляться, коли ти заходиш об 17:45 в кав'ярню, яка зачиняється о 18:00. І вони думають "От курво, зайшла, не дає нам відпочити". А в Харкові люди навіть після обстрілів, на обгорілих контейнерах працюють. Це дивовижно. Я обожнюю це місто!
– І ще трохи про ваші пісні: "Наш клас" стала певним тригером, який сильно збільшив вашу аудиторію. Вона стала вірусною і її активно поширювали в мережі, навіть не розуміючи хто її виконує, хто є автор, що це взагалі адаптації іншої пісні. Але дуже маленький проміжок часу пройшов з того моменту, як ви після дуже патріотичної пісні, яку поширювали безліч патріотичних пабліків, почали розповідати про корупцію, про інші речі, і у багатьох був дисонанс.
Казати про проблеми – це також прояв любові. Ти не будеш цим займатися, якщо тобі байдуже. А коли тобі хочеться жити трошечки краще, ніж ти жив, і ти вказуєш на певні проблеми, я вважаю, це громадянська позиція. Громадянський обов'язок. Співати про кохання – це добре. І це я вже заспівала. В мене цей гештальт вже закритий. Тепер я співаю про інше. Я за те, щоб Україна перемогла і жила в мирі. Але ж ми маємо ще проблеми окрім Російської Федерації. І їх дуже багато насправді. А якщо окремі люди кажуть: "Це не на часі", то я скажу "Саме зараз на часі!". Коли, як на зараз?
– Ви колись робили добірки хейтерських коментарів у себе в соцмережах. А щось пригадайте з такого, щоб вам запам'яталося саме з них?
Ну, перше запам'яталося, що я не маю права голосу і співати такі пісні, які критикують нашу систему, тому що я в Польщі. Потім, що мені заплатили ФСБ. Що я на Росію працюю, що я популіст. Ну, багато таких.
Здебільшого, це просто образи. Але це ж теж любов. Зі знаком мінус, правда? От хейтери, вони ж такі люди. Теж дуже дякую. Завдяки їм у мене є про що робити публікації.
І знаєте, що я ще подумала: можливо, люди не всі зі зла це роблять. Зараз в Україні люди живуть, мені здається, в постійній тривозі. Я дивлюсь на свою маму, там в Харкові. Вони вже звикли, але ж це яке напруження? Це постійне напруження. Я думаю, що люди зараз не в ресурсі. Можливо я не права в тому, що я кажу таку неприємну правду, а людям просто хочеться вижити. Але ж це не на людей спрямовано. Мої пісні – хочеться, щоб їх почули ті, хто роблять цю несправедливість. Але виходить якось так.
– У мене є гіпотеза про те, що люди просто шукають безпечний спосіб на когось виплеснути агресію.
Мені здається, що саме так це і працює. І знаєте, що дивно: я тільки за, я підтримую українську. Чому я в побуті спілкуюся українською? Тому що мені приємно. Я розмовляю українською і мені приємно. Проскакують російські слова. Але що, я подумала: наскільки у нас різноманітна країна – от одесит і, наприклад, гуцул, або український татарин і, наприклад, мешканець Полісся. Невже ми не можемо з піною не шукати щось один в одному, щось однакове? Ми дуже різноманітна країна, а є ті, хто хоче відсікти щось таке під лінієчку: "Ти не такий, не підходиш, обрізаємо!". Щоб усі стали однаковими. Тому мені подобається Україна, яка була до початку повномасштабного вторгнення. Країна, яка сприймала всіх, не поділяючи на "правильних" і ні.
– Ви з 2022 року перейшли на українську. Яка у вас була мотивація в той момент?
У мене теж еволюція, еволюція думок, виникла. Багато викликів. Я не одразу перейшла на українську мову. Тому що я все життя розмовляла російською. Я і зараз розмовляю з паузами, я згадую як українською будуть окремі слова. Моя українська мова не така правильна і чиста. Але я перейшла, бо я все ж таки трошки публічна людина, і мені здається, що мені варто підтримувати та вкладати своє ім'я у творчій сфері – вірші та колискові пісні – в скарбничку української культури. Мені важливо її збагачувати.
Мені хочеться, щоб про Україну знали, що це країна найкрасивіших пісень, наймилозвучніших мелодій. Мені хочеться вкладатися туди. Але я не люблю всілякі мовні патрулі. Мене це дуже демотивує. Я одразу починаю злитися. Я зустрічала мовні патрулі в Польщі. Я себе стримувала, щоб не почати сварку. Мовні патрулі в Польщі – це дуже смішно. В Німеччині, в Таїланді, на Балі.
Я бачу багато в інтернеті негативу, але це в інтернеті. В житті не всі люді такі сміливі. Навіть ті самі патрулі, те що я бачила, вони намагаються бути ввічливими. Але все це насправді суперечить тому, що в Україні заявляли у 2022-му. Ми ж починали з того, що ми країна яка бореться за свободу. І тут ми просто перетворюємося в антисвободне суспільство. Якось так це і виглядає.
– У вас був окремий напрямок творчості – це дитячі казки. Ви створювали їх для власної дитина, а вже потім вирішили записувати. Чи плануєте ви ще щось робити для дітей? Тому що в Україні є величезна проблема саме з україномовним дитячим контентом.
Так, збираюся! Якщо у мене… Ні! Коли у мене з'явиться поменше планів і побільше часу, я цим займуся. Я писала колискові на кухні, поки моя дитина спала. Я ніколи не думала, що вони взагалі стануть в пригоді. Ви знаєте, що коли не думаєш про результат, то він завжди є. Як дивно влаштований наш світ, правда?
І ось я отримую результат зараз: мій найуспішніший музичний проект, в плані прослуховувань – ці казки. Вони отримують тисячі прослуховувань щотижня. І я обов'язково хочу ще цим займатися.
– Це приносить прибуток?
Не так багато, як хотілось би. За ці гроші я не можу знімати собі квартиру, але можу сходити в магазин.
– Як ви себе далі бачите, саме як музикант?
Складне питання: в мене така журба всередині. То я думаю, що все вийде. "Тьотя Оля, дивись, все йде, все виходить". А потім прокидаюся, якось дивлюся, то одна дуже яскрава дівчина чи хлопець, то іншна, і думаю: "Там така конкуренція, мені нічого і не снилося". Але все одно роблю, я не можу це не робити. Знаєте, це як улюблена справа, хобі. Та хоч хто там був би, хоч мене ніколи не візьмуть і на Євробачення, ніхто не буде слухати, але я все одно буду це робити, потому що я маю це робити.
Всередині, знаєте, є у кожної людини своє призначення. Ось це, може, і є моє призначення. Я буду це робити доки воно робиться.
– Я розумію, що складне питання, але ви своє майбутнє та своєї дитини пов'язуєте з Україною чи з Польщею?
– Коли емігруєш в іншу країну, спочатку пару років тобі дуже складно, хочеться додому поїхати. А нещодавно в мене перейшов такий якийсь момент: я тут вже звикла. Не те, що я менше люблю Україну, або не сумую, просто звикла. В мене тут вже більше друзів, більше знайомих мамочок з дітьми. В мене тут своя справа відкривається.
Якось життя тут пішло. І так дивно. Мені хочеться бачити майбутнє дитини там, де буде мир, де я зможу бути впевнена, що не прилетить нічого в будинок.
І так дивно, що в Польщі почали здійснюватися мої якісь мрії. Чому в іншій країні мої мрії почали збуватися? Я це ніяк не зрозумію. Може через конкуренцію? У нас все-таки люди, вони вміють тримати своє, вони вигризають собі місце під сонцем: хто краще, будуть працювати на вихідних, до ночі.
Я почала дивитися на Землю, на нашу планету, у розрізі країн, де людським здібностям сприяють, допомагають їх розвитку, а де навпаки її трошки блокують. І Польща зараз для мене країна, де… Не будемо слухати хейтерські розмови про те, що тут українців ненавидять, це не зовсім правда. Як людина, яка тут живе, і стикається з поляками кожного дня, можу запевнити: Польща – це країна, де все ж таки сприяють розвитку особистості.