Гнат Коробко: Україна потребує просвітництва не менше, ніж зброї

Цього місяця Україна відзначала День захисників і захисниць. Після початку повномасштабного вторгнення це свято набуло глибшого змісту: сьогодні майже кожна родина або бореться на фронті, або допомагає у тилу. Для багатьох українців це вже не просто день історичної пам’яті — це частина нашої сьогоднішньої реальності.

Водночас, це свято має давні культурні корені: ще наші предки вшановували захисників на Покрову Пресвятої Богородиці.

Цього року саме до свята для користувачів відкрився блок безплатного курсу "Знай свою Україну. Покрова", створений Благодійним фондом КОЛО, Музеєм Івана Гончара та платформою EdEra за підтримки меценатів. Курс розповідає про історію та традиції свята Покрови, що об’єднує теми українського воїнства, народного весілля і кобзарсько-лірницьку традицію.

До створення курсу долучилися не лише освітяни, а й волонтери-айтішники з фонду КОЛО, а також українські підприємці та креативники.

Ми поговорили з Гнатом Коробком, українським бізнесменом та спеціалістом із креативних комунікацій, який безпосередньо брав участь у розробці курсу. Окрім допомоги Збройним силам, він активно підтримує просвітницькі ініціативи, спрямовані на зміцнення національної єдності через культуру, традиції та мову.

Ви давно відомі як фахівець у сфері комунікацій. Чому вирішили зайнятися саме просвітництвом?

Для мене це дуже особиста історія. Я народився в Миколаєві — місті, де українська культура та мова лише нещодавно почали розквітати. Коли я був школярем, українську мову на вулиці можна було почути рідко, а україномовні вивіски виглядали як дивина. Усе навколо було російськомовним.

Втім, навіть тоді більшість миколаївців відчували себе українцями. Ми добре знаємо, що відбувається після того, як приходить Росія. Після оголошення Незалежності України вона доклала немало зусиль, щоб знищити військово-промисловий потенціал Миколаєва. За банкрутством наших суднобудівних заводів простежується чіткий російський слід. На жаль, деякі українській політики свідомо чи несвідомо допомагали в цьому нашим ворогам. Тому це для нас не абстрактна історія, а гіркий досвід.

Сьогодні багато миколаївців, хоча й говорять російською, прагнуть вивчати українську мову, пізнавати культуру. Саме тому я підтримую освітні проєкти — такі як курс "Покрова". Це частина великої ініціативи "Знай свою Україну", що знайомить дітей і дорослих із головними українськими святами — Різдвом, Великоднем, Купалом і Покровою.

Курс може бути цікавим не лише людям у різних регіонах України, а й тим, хто нині живе за кордоном, але прагне зберегти українську ідентичність.

Перший модуль присвячений витокам свята Покрови — від Київської Русі до сучасності, його зв’язку з козацькими традиціями та визвольними рухами. Другий етап розкриває українські весільні звичаї — їх символіку, обряди, пісенну спадщину.

Ми хочемо, щоб українську культуру знали й любили по всій країні. Бо сьогодні, на жаль, це більш притаманно західним регіонам. Замість того, щоб таврувати когось "зрадниками", потрібно навчати, пояснювати, показувати красу української культури. Тільки так можна закласти основу для справжньої національної єдності — єдності, що спирається на культуру, традиції та мову.

"Культура — це те, що об’єднує нас навіть тоді, коли ми розділені тисячами кілометрів. Саме вона тримає українців разом"

Це мотивація, що виникла вже після 2022 року?

Ні, ще до повномасштабного вторгнення ми підтримали український переклад і видання книги From The Ukraine to Ukraine. Її створив Інститут Кеннана — американський аналітичний центр при Міжнародному науковому центрі імені Вудро Вільсона. Книга охоплює період із 1991 по 2021 рік і систематизує 30 років української незалежності.

Це унікальне дослідження, яке допомагає чесно подивитися на шлях, який ми пройшли: що зробили правильно, де втратили можливості, і чому сталося саме так. Я хотів, щоб ця книга стала частиною українського інтелектуального дискурсу.

Презентацію не вдалося провести через початок війни, але вважаю, що це видання стало підсумком цілої епохи — до 24 лютого 2022 року. Далі історія пишеться вже іншими людьми — нашими військовими, волонтерами, усіма, хто щодня тримає країну.

"Ми не можемо дозволити собі втратити культурний фронт. Бо коли знання, мова й пам’ять живі — нація непереможна"

Ви згадали про волонтерство. Як почалася ваша співпраця зі Збройними силами України?

Ще у 2016 році до мене з колегами звернулося командування Сухопутних військ із проханням допомогти покращити комунікацію з суспільством. Я побачив тоді дві ключові потреби.

Перша — мотивувати більше людей добровільно й усвідомлено йти на контрактну службу. Бо чим більше таких людей, тим менша потреба у примусовій мобілізації.

Друга — розповідати українцям про своїх захисників. Сухопутні війська — це основа нашої армії, її чисельне ядро. Але тоді про них знали мало, а увага медіа часто була прикута до інших родів військ.

Я вважаю це несправедливим, тому разом із колегами на волонтерських засадах підготував кілька соціальних відеороликів. Вони швидко стали популярними, бо показували справжніх українських воїнів — сильних, чесних, без штучного пафосу.

Згодом ми розробили для Сухопутних військ комунікаційну стратегію й періодично допомагав їм із консультаціями. А після 24 лютого 2022 року сам звернувся до Генштабу ЗСУ з пропозицією волонтерської допомоги.

Чим ви займалися в перші дні вторгнення?

Прагнув бути максимально корисними. У перші дні війни мені разом із колегами вдалося зібрати понад декілька сотень волонтерів — політтехнологів, журналістів, айтішників, піарників. Спочатку ми зосередилися на інформуванні світу про російські злочини — у цьому напрямі працювали десятки перекладачів.

Також створили в месенджерах інформаційну мережу з охопленням понад сім мільйонів українців — здебільшого російськомовних жителів півдня та сходу. Її завданням було протидіяти ворожій пропаганді, боротися з дезінформацією й розбивати фейки.

Крім того, ми допомагали документувати воєнні злочини Росії у межах проєкту "Харківський трибунал. Нюрнберг-2022″. Згодом ці функції перебрали на себе державні та міжнародні структури, але ми раді, що були серед тих, хто стояв біля витоків цієї ініціативи.

Ви активно підтримуєте ЗСУ, водночас інвестуючи у просвітницькі проєкти — від курсу "Покрова" до видання історичної літератури. Як співвідносяться комунікації для оборони країни та інвестиції в культурну спадщину?

Це дві сторони однієї стратегії. Оборона країни вимагає фізичної сили, а її стійкість потребує внутрішньої єдності. Недостатньо просто вигнати ворога; ми повинні мати міцний фундамент, щоб будувати державу далі.

"Бізнес в Україні має не лише створювати робочі місця, а й формувати сенси — підтримувати освіту, культуру, науку. Це і є стратегічна інвестиція у державу"

Коли ми допомагали Сухопутним військам у комунікації, ключовим завданням було збільшити у людей мотивацію до свідомої контрактної служби та проінформувати суспільство про ядро нашої армії. Це була тактична допомога.

Але для стратегічного захисту ми маємо допомогти людям по всій Україні зрозуміти спільну культурну основу. Саме тому я підтримую такі проєкти, як "Знай свою Україну". Це робиться для того, щоб наша спільна ідентичність зберігалася — і за кордоном, і в різних регіонах країни. Адже підтримка культури та освіти — це інвестиції в наше майбутнє.