Интервью 2016-12-08T05:13:18+02:00
Українські новини
Валерий Макеев о 100 днях в плену: Штампы и полуправды о событиях на Востоке в СМИ очень много...

Валерий Макеев о 100 днях в плену: Штампы и полуправды о событиях на Востоке в СМИ очень много...

Валерий Макеев
Валерий Макеев

Правозахисник Валерій Макеєв із Черкас у полон до луганських бойовиків потрапив разом із трьома журналістами. Вони їхали забирати українських полонених, яких обіцяли випустити в обмін на відзняті для телебачення "картинки". Знімальна група каналу "112 Україна" та журналіст харківського видання Роман Черемський на автівці Валерія Макеєва прямували в Краснодон, де й були відповідні домовленості з комендатурою. Однак на виїзді з Лутугиного, коли до Краснодона залишалося близько 40 кілометрів, на блок-посту їх затримали. Речі й автівку – відібрали, а Валерія Макеєва, Романа Черемського, Ганну Іваненко та Назара Зоценка кинули в підвал. І якщо через домовленості телеканалу "112 Україна" телевізійників відпустили за кілька тижнів, то Валерій Макеєв пробув у полоні 100 днів. Частину цього часу (після допитів сепаратистами) провів у лікарні. Про свої поневіряння Валерій Макеєв написав книжку "100 днів полону", яку нещодавно було презентовано в Черкасах за сприяння Національної спілки журналістів України.

У книзі Валерій згадує: "За півгодини до моєї передачі один із офіцерів, який супроводжував, розповів: "А ти замислювався, як і чому потрапив у полон? Твій позивний "911" реально був зареєстрований (та його ніхто і не відміняв) − запросили тебе люди в Міністерстві оброни "ЛНР". Ти проїхав прифронтовий блок-пост, все було нормально. А потім нежданчик, фактично в нейтральній зоні...

Розвідка одного з батальйонів взяла тебе з попутниками й глибоко "закупорила". Телевізійників планували віддати по-швидкому. Журналіст із Харкова був позаплановий. Ну, а ти... Якщо їдеш додому – вважай у сорочці народився: тебе замовили з вашого боку. У своїх судових позовах зачепив якихось важливих персон. Як про тебе дізналися і рознесли– невідомо (як я пізніше зрозумів, ішлося про заяви Спілки журналістів і звернення депутатів до Президента. А після спільних заяв професійних журналістських організацій України та Росії, прийнятих в рамках діалогу, ініційованих Представником ОБСЄ з питань свободи слова, до боротьби за моє визволення долучилися медіа-спільноти України, Туреччини, Польщі, Росії...). У МО "ЛНР" стало відомо, що ти в Ровеньках. Можливо, це й допомогло зберегти тобі життя…"

– У своїй книзі Ви пишете, що волієте пам’ятати більше про добрі вчинки щодо Вас у полоні. А що з цього вразило і запам’яталося найбільше?

– Було б не справедливим говорити про те, що "ось саме ця подія вразила мене найбільше". Пройшло вже півроку після визволення з полону. Картинки про події полону зринають у пам'яті час від часу. Ось, нещодавно, до сина зателефонував шахтар Пашка, з яким я сидів у підвалі в Ровеньках. Про таких кажуть: "рубаха парень", такий собі сучасний мушкетер. Коли його приятеля забрала комендатура та кинула до нас на підвал, Пашка, дізнавшись про те, що сталося, прийшов в ночі до брами подвір’я, на якому у розташуванні ополченців містився і наш "підвал", і почав вимагати, щоб його товариша звільнили, а замість нього забрали Пашку. Вмовляв конвоїрів не довго: товариша випустили, а Пашку лупцювали з годину. "Збирався у ополчення: тепер зась. Побачив хто вони такі", – резюмував закривавлений Пашка.

У камері довірятись будь-кому – не варто. Але в Пашці було щось надзвичайно людське. Коли його через 17 днів ув’язнення відпускали, я попросив його сконтактувати із моїм сином, сказати що зі мною усе гаразд. І передав вірші. Пашка все зробив… Прийшов потім провідати мене за тиждень: передав через конвой для мене книгу та … чистий блокнот. Для віршів.

– Чи не пошкодували, що не попередили сім’ю про те, куди насправді їдете?

Про такі місії родинам не кажуть. Родину потрібно оберігати. Ще перед тим, як я потрапив у полон, родина нічого не знала про мої маршрути на Схід… Одного разу під Слов’янськом потрапив у об’єктив телекамери якогось центрального каналу. Сусіди побачили. Розповіли дружині. "Чому ти не кажеш, де буваєш? Я ж буду хвилюватись", – запитала вона. А я відповів, що завжди повертаюся. Так, були епізоди під час полону, коли чітко відчував: існує реальна ймовірність того, що рідні навіть не дізнаються про те, де я був. Якось, звернувся до одного ополченця, майже мого однолітка, що нас конвоювали – передав аркуш: "Візьми, на всякий випадок: тут телефон моєї мами та дружини…" "Без питань", – відповів він.

Взагалі, як рідні ставилися до Вашої волонтерської роботи з визволення полонених?

Щиро вдячний, що мене не розпитують про цю роботу. Про деякі зворушливі речі розповідаю сам. От нещодавно поділився з дружиною, як передавав матері хлопця з Чернігівщини документи її сина… Мати довго навзрид розповідала, як син з Майдану із друзями пішов на луганський фронт: "У тебе ж і діточки малі, і батько нещодавно помер! Куди ж ти?!" А він: "Мамо: не можу я вдома сидіти, коли там таке…" . Поховали місяць тому – тіло опізнали за результатами ДНК-дослідження. Але бувають і обнадійливі новини. От наприклад про офіцера з 80-ї не було звістки 9 місяців. А тепер з’явилася маленька надія – ознака, що він таки живий.

Чому вирішили цим займатися, знаючи, що це ризиковано?

Так "карта лягла": моя діяльність була під егідою та з благословення Української православної церкви Київського патріархату. В певний момент потрібно було діяти щодо визволення виключно через неурядову організацію. Краще через церкву. Інших варіантів не було. Це була добра воля. Так, думки про ризик виникали. Та я доволі багато бував уже на самих передових, і що таке справжній ризик – я бачив. Ризик – це не реалізувати наміченого: тоді хлопці, за якими їдеш, можуть залишатись невідомо скільки. Якщо їх віддають на узгоджених умовах – треба їхати. Треба і ретельно готуватися, і я це робив. Але війна – досить малопередбачувана штука. Шкодую, що зі мною ризикували і журналісти.

Після повернення з полону вже їздили знов на Схід?

Так. Маю певну спеціалізацію своєї діяльності на Сході: полонені, безвісно зниклі, захоронення.

Плануючи поїздку в Краснодон, як вибирали собі компанію? Чому саме журналісти з Харкова та каналу "112", а не з Черкас?

Компанію мені обирали без мене. Була вимога – полонених передають без обміну. Потрібно лише, щоб журналісти зробили свою роботу: провели зйомки у Краснодоні та інших місцях Луганщини, де запропонує "приймаюча сторона". Самодіяльності не було. Справа серйозна. Відповідне відомство АТО здійснило пропозиції відомим телеканалам. За деталями деякі редактори звертались до мене. Врешті-решт, акцептував пропозицію саме "112" канал. Рома Черемський стажувався на іншому відомому телеканалі: офіційно канал вирішив нікого не відправляти. Рома поїхав як "пишучий" журналіст. Вперше усю команду я побачив лише у день відправки в Черкасах.

Перебуваючи на території ЛНР, чи бачили Ви там журналістів?

Так. У Луганську. На наш поверх у лікарні доволі часто прибували російські журналісти із відомих російських топ-каналів. Запам’яталось, як вивозили з лікарні двох поранених українських збройних сил на "допотопній" Швидкій допомозі (що прибула з нашої території). Тоді на зйомки прибуло від разу з півтора десятка телекамер.

Як ставляться місцеві жителі до ЗМІ – зокрема, українських, російських? Чи довіряють журналістам?

По-різному. Врізалась в пам’ять дефініція, яку я чув (щодо ЗМІ) – від різних людей "з того боку": "Врут одни и другие, но украинские – чуть больше". Щодо наших каналів – то очікуване ставлення. Неочікуваним було визнання неправдивості сюжетів і російських ЗМІ. У підвалі для більшості конвоїрів я також мав статус журналіста. Хтось говорив, що саме журналісти у всьому винні: саме неправдивість сприяла війні. Інші говорили: "Ты там обязательно напиши – мы хотим мира…". Ставлення населення до наших ЗМІ здебільшого негативне.

Зараз дивлячись новини, читаючи пресу, Ви можете оцінити, наскільки достовірно медіа висвітлюють те, що там відбувається?

Так, оцінити можу. Дивитись прагну поменше. Віддаю перевагу аналітичним статтям. Штампів та напівправди – дуже багато. Погано, коли таке висвітлення шкодить. Наприклад, коли в ефірі популярного телешоу хтось задля свого піару починає теревенити про те, про що має уяву лише за власними вигадками – про справи військовополонених, мовляв, там до наших ставляться лише по-звірячому, а тут, у нас – усі білі та пухнасті, то як після таких виступів (за якими слідкують і там) можуть ставитись до полонених? Коли я писав книгу про полон, головною заповіддю було табу на будь-які речі, які б могли зашкодити конкретним особам.

На Вашу думку, чи варто українським журналістам їздити на територію, не підпорядковану Україні та й узагалі в зону АТО?

Дуже важке запитання. Коли ми сиділи у підвалі з Ромкою, чи не головною нашою рекомендацією для журналістів було б лаконічне: "Ні. Не варто. Не існує такої інстанції, яка б гарантувала б Вам безпеку на усі 100%". Та "замінника" журналістів не існує: потрібно знаходити способи отримання інформації "з перших уст". Заочно цього не зробиш.

Якщо все ж знімальна група чи окремі журналісти туди їдуть, чи могли б Ви дати якісь поради: що брати, а що не брати, як вести переговори, як спілкуватися з місцевим населенням тощо?

По-перше, телефони треба брати якомога простіші. Чисті – без фото та контактів. По-друге, почистіть власні сторінки у соціальних мережах: якщо у вас є висловлена підтримка, скажімо, Правому Сектору, чи щось у стилі ПТН ПНХ – залишайтесь вдома. При спілкуванні із місцевим населенням знайдіть їхню мову: у селах – це на 80% українська. У містах – майже 100% російська. Уникайте спору.

Підтримуйте співбесідника щиро: завжди є якісь елементи у "сповідях", які вам можуть імпонувати. Мінімум речей. Категорично: не їдьте по навігаторах, та не беріть жодних карт місцевості. Головне – акредитація. Якщо вона є – дуже добре. Якщо ні – дуже погано.

Що змінилося у Вашому житті після повернення з полону? Відбулася якась переоцінка?

Все змінилось. Повна переоцінка. Процитую з перших сторінок книги "100 днів полон": "Так. Щось у мені змінилося. Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька та матір, близьких та рідних, далеких та невідомих, і… ворогів своїх. Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявляв людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя…"

Чи потрібно нашим журналістам, на Вашу думку, навчатися роботі в умовах війни? Які промахи вони найчастіше допускають?

Однозначно. Чи не найбільшою заслугою після повернення з полону було моє "відмовляння" декількох знайомих журналістів від таких поїздок.

Підготовка журналістів для виконання таких завдань має бути на рівні офіцерів спецпідрозділів. З нюансами: прийоми рукопашного бою не потрібні… Потрібно працювати зі свідомістю і підсвідомістю, навчатися стратегії й тактиці планування поїздок, теорію "запасного маршруту": що робити, коли немає зв’язку, вивчати першу медичну допомогу, в тому числі і самому собі – з ліками чи без ліків…

Що найбільше відіграло роль у Вашому звільненні? Заяви медіа-організацій? Добра воля ополченців? Домовленості? Чи щось інше?

Що найбільше – мені не відомо. Цього ніколи не збагнеш – що відіграло найвагоміше значення у певній події. Ми маленькі перед богом. Так – була і добра воля з тієї сторони. Не знаю чим мотивована. Варіанти – бути розстріляним, чи бути звільненим без обміну – були однаково можливими. Так, мені там сказали, що "за тебя подписались журналисты чуть ли ни со всей Европы!". Вражений. І щиро вдячний. Безперечно – це мало дуже суттєве значення і для мене, і для Ромки. Сьогодні, коли займаюсь справами полонених та безвісти зниклих, можу констатувати, що найгірше, коли жодних відомостей про зниклого немає, а пошуки на рівні "листів до воєнкома" реальних результатів не дають. Можливо, там кажуть, що журналістів не люблять, але таки поважають та рахуються з позицією журналістської спільноти. "Всё-таки – мы глобально видим мир их глазами", – констатував один офіцер з того боку. Звичайно, був вражений, коли дуже багато людей мені особисто казали: "Ми за тебе молились". Щирі молитви завжди доходять. Дякую.



Архив
Новости
Нардеп Кулинич. Фото: poltava.to
Депутат Кулинич случайно раскрыл кухню, как ему организовывают митинги под ВР 16:24
НАБУ не реагирует на компромат Онищенко, потому что ведомство находится под колпаком у президента, – эксперт 16:38
"Нафтогаз" уничтожает ГТС!" – под Кабмином промышленники требуют отставки Коболева 11:21
Модераторы
Как "группы смерти" в соцсетях подталкивают подростков к самоубийству 20:17
У депутата Кулинича объяснили обстоятельства его переписки по митингу под ВР 19:49
Украинских миротворцев в Конго наградили медалями ООН 11:00
Жители Княжичей не верят в официальную версию расстрела полицейских 13:50
В банду грабителей в Княжичах входили спецназовцы из охраны высшего руководства страны - СМИ 22:31
НАБУ проводит обыск у начальника филиала АМПУ в порту "Южный" Широкова 16:53
Киевские полицейские обнаружили квартиру с вещами
На Дарнице нашли "склад" Азарова с картинами Репина, оружием и наградами от РФ 16:21
больше новостей

ok